Авторська позиція й засоби її вираження в романі Достоєвського “Злочин і покарання” – Достоєвський Федір

Роман “Злочин і покарання” називається багатьма критиками полифоничным, багатоголосним. Полифоничность роману полягає в тім, що кожний його герой виступає як окрема, що вже сформувала свої погляди особистість. Завдяки такій самостійності, вони вступають у суперечку один з одним і намагаються (з більшим або меншим ступенем наполегливості) затвердити за своєю ідеєю право на існування. Примітно те, що голос автора не виділяється із загального хору в романі, а звучить нарівні з усіма. Тільки герої Достоєвського говорять словами й діями, а сам автор – художніми засобами

У першу чергу варто відзначити, що в романі відсутнє традиційне випробування любов’ю. Звичайно, не можна сказати, що це почуття зовсім не згадується на його сторінках; по правді говорячи, тут є навіть любовний трикутник (Дуня – Лужин – Свидригайлов). Але в дійсності, швидше за все, воно фігурує як деталь, необхідної для розвитку сюжету в потрібному для автора напрямку

Із традиційних же засобів розкриття авторської позиції в добутку використана портретна характеристика персонажів. Вираження їхніх осіб звичайно дають читачеві перший натяк на те, як ставиться їм автор, залежно від того, наскільки привабливими або, навпаки, непривабливими вони вийшли. Зовнішній вигляд у цілому говорить не стільки про характер, скільки про певному матеріальний (соціальному) положенні. Властиво ж характерам присвячено багато сторінок, Достоєвський їх детально обрисовує, часто застосовуючи опис ситуацій, у яких характери проявлялися. Тут саме можна спостерігати своєрідний контраст між соціальним станом і поглядами: наприклад, Свидригайлов, багатій, але треба принципу вседозволеності; Соня ж, перебуваючи на нижчому щаблі бідності, дотримується ідеї всепрощення

Подібно Гоголю, Достоєвський приділяє багато уваги деталям інтер’єра. Тут вони говорять про вбогість і взагалі є показниками способу життя. Так, наприклад, по кількаразових зауваженнях візитерів, кімната Раскольникова нагадувала скоріше труну або коробку, ніж житло людини. стіни, Що Давлять, і стелю служать нагадуванням об обставини, що стискує, про те, що Розкольників замкнув у собі й не бачить нічого навколо. У протиставлення із цієї, кімната соні досить більша, але це “компенсується” неправильністю форми: один кут гострий, інший тупий, що символізує ненормальність, потворність її існування. Але найбільше вражає, напевно, кімната, у якій проживає сімейство Мармеладовых, – кут, відгороджений фіранкою. Цікаво те, що й Свидригайлов, філософствуючи на тему потойбічного миру, уявляв собі темну кімнату з науками по кутах

По зображеним Достоєвським дрібним деталям легко відтворити образ Петербурга – Петербурга його часу. Місто стає те саме що жива істота (як у Гоголя в “Петербурзьких повістях”, у Пушкіна в “Мідному вершнику”), злісному й похмурому. Тим самим Достоєвський до деякої міри виправдував героїв, перекладав більшу частину провини на умови їхнього життя. Звідси настільки що часто зустрічається мотив хвороби, звідси й неоднорідність тимчасового простору (час те розтягується, то стискується). Додає хаотичності й нестрога композиція роману: наявність внесюжетных елементів, що переносять у минуле, оповідання – спогад. У похмурих тонах намалював і петербурзький пейзаж: вічний пил, бруд, духота, будинку сірих і жовтих квітів – і все це супроводжується постійним нестихаючим шумом вулиці

Не дивно те, що про саму теорію Раскольникова, її суті читач довідається ближче до кінця роману. Це не що тільки інтригує прийом; Достоєвський, імовірно, прагнув створити тло для її розуміння, і як можна більше похмурий. Теорія є основної складової роману й, як уже говорилося, у її народженні значну участь приймав Петербург. Він створив всі умови для того, щоб позбавити людини можливості реалізувати себе де – небудь, до того ж – левова частина егоїзму. Так виникає ідея вседозволеності одних і марності інших, розподілу людей на “вищих” і “нижчих”, на “Наполеонов” і “тварин тремтячих”. Така теорія небезпідставна й, як відомо, була не вигадана Достоєвським, а взята майже в натуральному виді з життя. Проте, письменник робить усе для того, щоб переконати читача в її помилковості. Ідеї Раскольникова в романі протистоїть ідея (а скоріше – світогляд) Соні Мармеладовой. Сам Достоєвський, уважається, був досить релігійною людиною, і тому християнський принцип смиренності й терпіння повинен бути йому близький. У такий спосіб письменник виражав своє відношення до теорії Раскольникова – через солідарність із людиною, її не поділяючим

Другий момент у відношенні Раскольникова, на який варто звернути увагу – це його хвилинні, але щирі щиросердечні пориви. Достоєвський зовсім не позбавляє свого героя позитивних рис, тому ситуації, подібні тієї, коли Розкольників, запекло намагаючись урятувати п’яну дівчину від лабетів “жирного франта”, віддає поліцейському гроші, так потрібні йому самому, виявляються у своєму роді фальшивими нотами в стрункій (на його погляд) “мелодії” теорії. Крім ого, на голову “богохульника” і злочинця (ідейного, що, на думку Порфирія Петровича, надто важливо) постійно сиплються нещастя, він випробовує нелюдську напругу щохвилини, страждає й, нарешті, разочаровывается в собі. Украй важливий для розуміння авторської позиції епілог роману. Саме він є осередком характеристики Достоєвського Раскольникову. Герой був твердо переконаний у вірності своєї ідеї й, головне, у тім, що він сам належить до розряду “Наполеонов”. До чого ж приходить він в епілозі? Як видужання від хвороби показана катастрофа його колишніх переконань, і не проста катастрофа, а щира впевненість у їхній хибності. Здається, сама людська природа протестує проти його теорії – теорії, що суперечить всім законам, як судовим так і божеським. Головним у доказі неспроможності теорії з’явилося те, що не автор це зробив, а як би саме життя. Це було вкрай важливим для Достоєвського. Висловлюючи всім добутком своя думка, письменник, природно, уважав його за єдине вірне, і тому не він повинен був вимовити його у вигляді моралі, а сама проблема (тобто теорія Раскольникова) повинна “розсипатися”. Достоєвський, здається, був переконаний у можливості спокути провини стражданням і тому відмовився від ролі судді, надавши життя вирішувати всі проблеми по християнському навчанню

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>