Борис Миколайович Бугаїв, більше відомий під псевдонімом Андрій Білий, – яскраве явище в російської поезії, один з великих представників російського символізму. Примкнувши до цього напрямку, він, проте, не замкнув у його постулатах, але постійно перебував у стані розвитку, пошуку нового. Поезія його досить своєрідно відбиває час життя поета, зміни, що відбувалися в соціальній і особливо культурному житті країни
Білий народився в 1880 році. Хлопчик виріс у середовищі московської інтелігенції, у родині знаменитого математика, професори Московського університету Миколи Васильовича Бугаева. Літні місяці родина Бугаевых проводила в Підмосков’я, і хлопчик з дитинства міг прилучитися до миру поместно – сільській Росії, де як би воєдино злилися краса російського пейзажу й велич культури, що твориться людьми, що жили серед цієї природи
Уже вчачись в університеті, Білий щодня відвідував родину Михайла Сергійовича й Ольги Михайлівни Соловйових – батьків свого друга Сергія. “Не чайний стіл – засідання Флорентійської академії”, – із вдячністю згадував Білий дім Соловйових, де бували старший брат Михайла Сергійовича філософ Володимир Соловйов, його сестра, поетеса Поліксена Соловйова, філософ Сергій Миколайович Трубецькой, історик Василь Осипович Ключевский, пізніше – Брюсов, Мережковский, Гиппиус… Саме тут, у родині Соловйових, були підтримані перші літературні досвіди Бориса Бугаева. Михайло Сергійович допоміг Борисові Бугаеву скласти псевдонім “Андрій Білий” (білий – священний, втішливий колір, що представляє собою гармонійне сполучення всіх квітів, улюблений колір Володимира Соловйова).
В 1900 році Бугаїв остаточно вирішує стати письменником. Цього року створена перша із чотирьох його “симфоній” – “Північна”, або “Героїчна”.
Письменник згодом визнавався, що, називаючи свої перші прозаїчні досвіди “симфоніями”, він і сам толком не знав, що це таке. “Симфонії” Білого більше схожі із сонатами. Слово “симфонія” було для Білого свого роду символом
Тема “вічного повернення” – одна із центральних жанро – і сюжетообразующих тим усього творчості Білого. Білий часто звертався до лейтмотивной техніки ведення оповідання. Тобто виділення в добутку однієї, двох і більше головних тим, до яких оповідач вертається через певні проміжки часу. Уже в другій “симфонії” з темою “вічного повернення” бореться тема життєствердження
У другій “симфонії” на першій же сторінці виникає образ сонця – лиховісний “око”, уставившийся на землю й, що проливає на неї потоки “металевої розжареності”. Перший поетичний збірник Білого “Золото в лазурі” виходить в 1904 році. У цьому збірнику сонце – предмет майже що язичеського поклоніння:
Сонцем серце запалене
Сонце – до вічного стрімкість
Сонце – вічне вікно
У золоту сліпучість
Вірш “Сонце” присвячене К. Бальмонту – авторові книги “Будемо як Сонце”. Також у цьому збірнику Білий ототожнює сонце з образом Золотого руна. У віршованому циклі “Золоте руно” Білий перетворить давньогрецький міф у символічне іносказання про життєвих цілях свого покоління – покоління рубежу сторіччя
Націленість у майбутнє пронизує всі вірші роздягнула “Золото в лазурі”. У майбутнє, що – відповідно до логіки “повернення” – уже було! Тому воно може виступати в масках: “колишнього щастя”, “старовини”:
Старовина, у полум’яніючу годину
Обуявшая нас світовим,
Старовина, що оточила нас,
Водоспадом летить блакитним
– образів минулої культури (розділ “Колись і тепер”):
Блискучі ходять персони,
Усюди фаянс і порцеляна,
Розписані ніжно плафони,
Музика привітає схор.
1905 рік – початок нового періоду жизнетворчества Андрія Білого. Під час цього періоду Білий закохується в дружину Блоку Любов Дмитрівну Менделєєву – Блок. Це почуття, що перевернуло все життя Білого, зародилося ще влітку 1904 року. До весни 1906 року відношення людей, що становлять фатальний трикутник досягли крайньої напруги. Любов Дмитрівна розстається з Білим на десять місяців, щоб усе обміркувати й прийняти остаточне рішення. Улітку Білого нерідко відвідують думки про самогубство. У вересні відбувається рішуче пояснення. Різко й безжалісно відкинутий, Білий виявляється на грані божевілля. З Петербурга він відразу їде за кордон, де починається період зцілення від перенесеного удару, що розтягся на 1907 – 1908 роки
У ці роки Білий починають бачити Росію крізь призму лірики Некрасова. Пам’яті Некрасова присвячується збірник віршів “Попіл” (1908) Вірша збірника ретельно відібрані й розташовані в дуже продуманому порядку. У нього не ввійшли багато хто з віршів, написаних одночасно з віршами “Попелу”, – з них Білий склав наступний збірник “Урна” (1909)
Ідея “Попелу” точніше всього сформульована самим Білим:
“Попіл” – книга самоспалення й смерті: але сама смерть є тільки завіса, що закриває обрії далекого, щоб знайти їх у ближньому”.Збірник вибудуваний по лінії все більшого й більшого просвітління “обрію” (недарма один з останніх розділів збірника називається “Просвіти”).
Простір “Попелу” – це система вписаних друг у друга кіл, що стискуються в міру наближення до “центра”. Перший “коло” найбільший, – майже що безмежні,”порожні”,”страшні”, голодні простори Росії, у яких приречений на розсіювання змучений хворобами, голодом і пияцтвом народ:
Туди – де смертей і хвороб
Лиха пройшла колія…
Пожирають їхньої хвороби
Висушує око…
Пролітають за селами села,
Пролітає за весями весь…
Там – убогі зграї избенок,
Там – убогі зграї людей…
Тема хаосу – наскрізна тема збірника – особливо акцентована в цьому розділі. Природна реакція людини на зустріч із хаосом – первісне почуття священного жаху. Це почуття виражене в образах: “невідомості”, “остраху”:
Де по полю острах нишпорить,
Повставши сухоруким кущем…
– смерті:
Над країною своєї рідний
Устала Смерть
Від голоду, холоду отут
И мерли, і мруть мільйони…
Там Смерть протрубила вдалині
У ліси, міста й села…
Простір наступного “кола” – “Села” – має більше чіткі контури. Воно вже не порожньо, а насичено предметами, підкреслено повсякденними. У контексті загального задуму збірника й висунутий “червона мова” повішеника, і зграї те чорних, те смарагдових мух, і кров, свищущая піною “з – під червоної рукоятки” символи безвихідної, тупикової, що відбувається в одномірному просторі смерті:
Красною струею пирснув
Червоної крові струм
Ножик хряснул, ножик свиснув, –
У груди, у живіт і вбок.
Простір наступного розділу “Місто” ще конкретніше: Москва “бенкету під час чуми”. Ритуальний танець Смерті перенесений в “Місті” з відкритих просторів Росії в замкнутий мирок квартир:
…Тут хазяїн гості рад
Дзвякне в підлогу залізною злістю
Там коси суха тростина, –
Входить гостя, клацне кісткою,
Здійме саван: гостя смерть
У цьому мирке живуть безтурботні багаті люди, які не бачать нічого навколо себе. Серед учасників “бенкетів” тільки один поет – арлекін знає про те, що діється за вікнами. Поет – Пророк виступає не тільки в масці блазня – арлекіна, але й у вигляді страстотерпца:
Ви мечі
На мене оголювалися
Кати,
Ви мене затерзали
Особливе значення мотиви жертовності й хресного страждання здобувають у розділі “Божевілля”:
– вінок з “колючої кропиви”:
Над простором плету, нерухливий,
З колючої кропиви віденок…
– прикладений до “чола пучок колючого будяка” – кривавий струмінь, що біжить із чола:
Із чола, із кривавого плеча
Кривавий струмінь струменіє…
Це мотиви, які повертають надію. Вона слабко займеться в останньому вірші роздягнула – “Друзям”, – зате зміцниться й підсилиться в наступному розділі “Просвіти”:
Хто кличе запашної клятвою,
Подихом солодко вдалину кличе йти,
Щоб у день безвітряний над жатвою
Жертвенною кров’ю спливти?
“Попіл” є найтрагічнішим віршованим збірником Андрія Білого
Наступний його збірник – “Урна” (1909). Цей збірник присвячений Брюсову. Більшість віршів збірника носять елегійний характер, хоча в “Урні” утримуються й глибоко особисті, майже що щоденникові записи про пережиту драму:
Рік минув зустрічі фатальний,
Як ми, любов плекаючи, мліли…
И коли тебе із мною
Любов не зв’язує боле,
Піду, прихований імлою нічний,
У нічне, у крижане поле…
Складу в могилі сніговий
Любові нерозділеного борошна…
“Урна” – останнє, що створив Андрій Білий у драматичне чотириліття (1905 – 1908 р. )
В 1910 Андрій Білий жениться на Асі Тургенєвої. Наприкінці 1910 молодята їдуть у подорож по Північній Африці. Повернувшись із цієї подорожі навесні 1911 року в Росію, Білий пише “Дорожні замітки” – найясніший добуток з усіх, їм написаних. У березні 1912 року він із дружиною їде в Європу, де живе до 1916 року, зрідка наезжая Вроссию.
У вересні 1916 Білий вертається на батьківщину. Росія очікує його. З Росією Білий переживає її найтрагічніший час:
Ридай, буремна стихія,
У стовпах громового вогню!
Росія, Росія, Росія, –
Божеволій, спалюючи мене!..
Росія, Росія, Росія,
Месія прийдешнього дня!
Це, написане в серпні 1917 року, самий знаменитий вірш Білого точніше всього передає відношення поета до скинення царату
У Парфумів день 20 червня 1921 року він починає писати поему “Перше побачення” – реквієм по згорілий у буремний вірші миру, по своїй молодості, по росіянці, що гине культурі
“Перше побачення” – вершина поезії Андрія Білого 20 – х років. Далі починається “шлях сходження”. У вересні 1925 року був завершений перший тім із задуманої Білим епопеї “Москва”.
Останні роки життя Білого, проте, не становлять виключення, скоріше навіть навпаки: пробуються всі нові форми, жанри, стилі, письменник сполучить роботу над “Москвою” з дорожніми замітками “Вітер з Кавказу” і “Вірменія”, із працями по віршознавству, філософськими етюдами й культурологічними досвідами, звертається до театральних інсценівок і навіть кіносценарію
Смерть письменника в січні 1934го роки була усвідомлена сучасниками як завершення цілої епохи. Але їм же було очевидно, що створена Білим проза залишила глибокий слід у творчості багатьох, сприяла появі так званої “орнаментальної прози”.
Творчість Андрія Білого досить неоднорідно, однак на всьому його протязі небажання застигати в один раз знайденій формі, незаспокоєність досягнутим були найбільше, бути може, яскравими його характеристиками. “Мені все життя марилися якісь нові форми мистецтва, у яких художник міг би пережити себе слиянным з усіма видами творчості… Я хотів вириватися з тьмяного слова до яскравого”, – визнавався Білий, і справді – пошук, неспокій, динаміка утворять саму істоту його людської й письменницької натури