Час Білого – Білий Андрій

Борис Миколайович Бугаїв, більше відомий під псевдонімом Андрій Білий, – яскраве явище в російської поезії, один з великих представників російського символізму. Примкнувши до цього напрямку, він, проте, не замкнув у його постулатах, але постійно перебував у стані розвитку, пошуку нового. Поезія його досить своєрідно відбиває час життя поета, зміни, що відбувалися в соціальній і особливо культурному житті країни

Білий народився в 1880 році. Хлопчик виріс у середовищі московської інтелігенції, у родині знаменитого математика, професори Московського університету Миколи Васильовича Бугаева. Літні місяці родина Бугаевых проводила в Підмосков’я, і хлопчик з дитинства міг прилучитися до миру поместно – сільській Росії, де як би воєдино злилися краса російського пейзажу й велич культури, що твориться людьми, що жили серед цієї природи

Уже вчачись в університеті, Білий щодня відвідував родину Михайла Сергійовича й Ольги Михайлівни Соловйових – батьків свого друга Сергія. “Не чайний стіл – засідання Флорентійської академії”, – із вдячністю згадував Білий дім Соловйових, де бували старший брат Михайла Сергійовича філософ Володимир Соловйов, його сестра, поетеса Поліксена Соловйова, філософ Сергій Миколайович Трубецькой, історик Василь Осипович Ключевский, пізніше – Брюсов, Мережковский, Гиппиус… Саме тут, у родині Соловйових, були підтримані перші літературні досвіди Бориса Бугаева. Михайло Сергійович допоміг Борисові Бугаеву скласти псевдонім “Андрій Білий” (білий – священний, втішливий колір, що представляє собою гармонійне сполучення всіх квітів, улюблений колір Володимира Соловйова).

В 1900 році Бугаїв остаточно вирішує стати письменником. Цього року створена перша із чотирьох його “симфоній” – “Північна”, або “Героїчна”.

Письменник згодом визнавався, що, називаючи свої перші прозаїчні досвіди “симфоніями”, він і сам толком не знав, що це таке. “Симфонії” Білого більше схожі із сонатами. Слово “симфонія” було для Білого свого роду символом

Тема “вічного повернення” – одна із центральних жанро – і сюжетообразующих тим усього творчості Білого. Білий часто звертався до лейтмотивной техніки ведення оповідання. Тобто виділення в добутку однієї, двох і більше головних тим, до яких оповідач вертається через певні проміжки часу. Уже в другій “симфонії” з темою “вічного повернення” бореться тема життєствердження

У другій “симфонії” на першій же сторінці виникає образ сонця – лиховісний “око”, уставившийся на землю й, що проливає на неї потоки “металевої розжареності”. Перший поетичний збірник Білого “Золото в лазурі” виходить в 1904 році. У цьому збірнику сонце – предмет майже що язичеського поклоніння:

Сонцем серце запалене

Сонце – до вічного стрімкість

Сонце – вічне вікно

У золоту сліпучість

Вірш “Сонце” присвячене К. Бальмонту – авторові книги “Будемо як Сонце”. Також у цьому збірнику Білий ототожнює сонце з образом Золотого руна. У віршованому циклі “Золоте руно” Білий перетворить давньогрецький міф у символічне іносказання про життєвих цілях свого покоління – покоління рубежу сторіччя

Націленість у майбутнє пронизує всі вірші роздягнула “Золото в лазурі”. У майбутнє, що – відповідно до логіки “повернення” – уже було! Тому воно може виступати в масках: “колишнього щастя”, “старовини”:

Старовина, у полум’яніючу годину

Обуявшая нас світовим,

Старовина, що оточила нас,

Водоспадом летить блакитним

– образів минулої культури (розділ “Колись і тепер”):

Блискучі ходять персони,

Усюди фаянс і порцеляна,

Розписані ніжно плафони,

Музика привітає схор.

1905 рік – початок нового періоду жизнетворчества Андрія Білого. Під час цього періоду Білий закохується в дружину Блоку Любов Дмитрівну Менделєєву – Блок. Це почуття, що перевернуло все життя Білого, зародилося ще влітку 1904 року. До весни 1906 року відношення людей, що становлять фатальний трикутник досягли крайньої напруги. Любов Дмитрівна розстається з Білим на десять місяців, щоб усе обміркувати й прийняти остаточне рішення. Улітку Білого нерідко відвідують думки про самогубство. У вересні відбувається рішуче пояснення. Різко й безжалісно відкинутий, Білий виявляється на грані божевілля. З Петербурга він відразу їде за кордон, де починається період зцілення від перенесеного удару, що розтягся на 1907 – 1908 роки

У ці роки Білий починають бачити Росію крізь призму лірики Некрасова. Пам’яті Некрасова присвячується збірник віршів “Попіл” (1908) Вірша збірника ретельно відібрані й розташовані в дуже продуманому порядку. У нього не ввійшли багато хто з віршів, написаних одночасно з віршами “Попелу”, – з них Білий склав наступний збірник “Урна” (1909)

Ідея “Попелу” точніше всього сформульована самим Білим:

“Попіл” – книга самоспалення й смерті: але сама смерть є тільки завіса, що закриває обрії далекого, щоб знайти їх у ближньому”.Збірник вибудуваний по лінії все більшого й більшого просвітління “обрію” (недарма один з останніх розділів збірника називається “Просвіти”).

Простір “Попелу” – це система вписаних друг у друга кіл, що стискуються в міру наближення до “центра”. Перший “коло” найбільший, – майже що безмежні,”порожні”,”страшні”, голодні простори Росії, у яких приречений на розсіювання змучений хворобами, голодом і пияцтвом народ:

Туди – де смертей і хвороб

Лиха пройшла колія…

Пожирають їхньої хвороби

Висушує око…

Пролітають за селами села,

Пролітає за весями весь…

Там – убогі зграї избенок,

Там – убогі зграї людей…

Тема хаосу – наскрізна тема збірника – особливо акцентована в цьому розділі. Природна реакція людини на зустріч із хаосом – первісне почуття священного жаху. Це почуття виражене в образах: “невідомості”, “остраху”:

Де по полю острах нишпорить,

Повставши сухоруким кущем…

– смерті:

Над країною своєї рідний

Устала Смерть

Від голоду, холоду отут

И мерли, і мруть мільйони…

Там Смерть протрубила вдалині

У ліси, міста й села…

Простір наступного “кола” – “Села” – має більше чіткі контури. Воно вже не порожньо, а насичено предметами, підкреслено повсякденними. У контексті загального задуму збірника й висунутий “червона мова” повішеника, і зграї те чорних, те смарагдових мух, і кров, свищущая піною “з – під червоної рукоятки” символи безвихідної, тупикової, що відбувається в одномірному просторі смерті:

Красною струею пирснув

Червоної крові струм

Ножик хряснул, ножик свиснув, –

У груди, у живіт і вбок.

Простір наступного розділу “Місто” ще конкретніше: Москва “бенкету під час чуми”. Ритуальний танець Смерті перенесений в “Місті” з відкритих просторів Росії в замкнутий мирок квартир:

…Тут хазяїн гості рад

Дзвякне в підлогу залізною злістю

Там коси суха тростина, –

Входить гостя, клацне кісткою,

Здійме саван: гостя смерть

У цьому мирке живуть безтурботні багаті люди, які не бачать нічого навколо себе. Серед учасників “бенкетів” тільки один поет – арлекін знає про те, що діється за вікнами. Поет – Пророк виступає не тільки в масці блазня – арлекіна, але й у вигляді страстотерпца:

Ви мечі

На мене оголювалися

Кати,

Ви мене затерзали

Особливе значення мотиви жертовності й хресного страждання здобувають у розділі “Божевілля”:

– вінок з “колючої кропиви”:

Над простором плету, нерухливий,

З колючої кропиви віденок…

– прикладений до “чола пучок колючого будяка” – кривавий струмінь, що біжить із чола:

Із чола, із кривавого плеча

Кривавий струмінь струменіє…

Це мотиви, які повертають надію. Вона слабко займеться в останньому вірші роздягнула – “Друзям”, – зате зміцниться й підсилиться в наступному розділі “Просвіти”:

Хто кличе запашної клятвою,

Подихом солодко вдалину кличе йти,

Щоб у день безвітряний над жатвою

Жертвенною кров’ю спливти?

“Попіл” є найтрагічнішим віршованим збірником Андрія Білого

Наступний його збірник – “Урна” (1909). Цей збірник присвячений Брюсову. Більшість віршів збірника носять елегійний характер, хоча в “Урні” утримуються й глибоко особисті, майже що щоденникові записи про пережиту драму:

Рік минув зустрічі фатальний,

Як ми, любов плекаючи, мліли…

И коли тебе із мною

Любов не зв’язує боле,

Піду, прихований імлою нічний,

У нічне, у крижане поле…

Складу в могилі сніговий

Любові нерозділеного борошна…

“Урна” – останнє, що створив Андрій Білий у драматичне чотириліття (1905 – 1908 р. )

В 1910 Андрій Білий жениться на Асі Тургенєвої. Наприкінці 1910 молодята їдуть у подорож по Північній Африці. Повернувшись із цієї подорожі навесні 1911 року в Росію, Білий пише “Дорожні замітки” – найясніший добуток з усіх, їм написаних. У березні 1912 року він із дружиною їде в Європу, де живе до 1916 року, зрідка наезжая Вроссию.

У вересні 1916 Білий вертається на батьківщину. Росія очікує його. З Росією Білий переживає її найтрагічніший час:

Ридай, буремна стихія,

У стовпах громового вогню!

Росія, Росія, Росія, –

Божеволій, спалюючи мене!..

Росія, Росія, Росія,

Месія прийдешнього дня!

Це, написане в серпні 1917 року, самий знаменитий вірш Білого точніше всього передає відношення поета до скинення царату

У Парфумів день 20 червня 1921 року він починає писати поему “Перше побачення” – реквієм по згорілий у буремний вірші миру, по своїй молодості, по росіянці, що гине культурі

“Перше побачення” – вершина поезії Андрія Білого 20 – х років. Далі починається “шлях сходження”. У вересні 1925 року був завершений перший тім із задуманої Білим епопеї “Москва”.

Останні роки життя Білого, проте, не становлять виключення, скоріше навіть навпаки: пробуються всі нові форми, жанри, стилі, письменник сполучить роботу над “Москвою” з дорожніми замітками “Вітер з Кавказу” і “Вірменія”, із працями по віршознавству, філософськими етюдами й культурологічними досвідами, звертається до театральних інсценівок і навіть кіносценарію

Смерть письменника в січні 1934го роки була усвідомлена сучасниками як завершення цілої епохи. Але їм же було очевидно, що створена Білим проза залишила глибокий слід у творчості багатьох, сприяла появі так званої “орнаментальної прози”.

Творчість Андрія Білого досить неоднорідно, однак на всьому його протязі небажання застигати в один раз знайденій формі, незаспокоєність досягнутим були найбільше, бути може, яскравими його характеристиками. “Мені все життя марилися якісь нові форми мистецтва, у яких художник міг би пережити себе слиянным з усіма видами творчості… Я хотів вириватися з тьмяного слова до яскравого”, – визнавався Білий, і справді – пошук, неспокій, динаміка утворять саму істоту його людської й письменницької натури

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>