«Де ж пізнається щира велич людини?» – Айтманов Чингиз

(по романі Ч. Айтматова «Плаха»)

Кревна тривога за все людське в суспільстві протягає в кожному рядку багатьох добутків В. Астафьева, В. Белова, Б. Васильєва, В. Распутіна й інших письменників. Цій же проблемі присвячений роман «Плаха» Ч. Айтматова. Роман просто неможливо обійти мовчанням через буквально, що кровоточить гостроти, його проблематики. В оголеності щиросердечного болю, що виходить зі сторінок книги, автор, мабуть, іноді виходить за рамки художньо виправданого. Перефразовуючи відомий афоризм Базарова, можна сказати, що природа – не тільки майстерня, але й храм, а людина – не тільки працівник, але й мислитель, художник. Історія людства наскрізь пронизана струмами неприборканих борінь Справи й Духа. Обидві ці абсолютно необхідні сторони людської діяльності дотепер не існували гармонійно: розрив між ними нерідко стає причиною багатьох трагедій – від всесвітньо – історичних до інтимно – особистих

Що привело на плаху настільки несхожих людей, як Авдий Каллистратов і Бостон Уркунчиев? Адже важко уявити собі більше різних людей абсолютно у всім: віці, суспільному й родиний стані, способі життя, рівні утворення, характері й спрямованості інтересів, нарешті, у змісті исповедуемых ідеалів. Тим часом, усякий читач інтуїтивно відчує деяку спільність у вигляді героїв. Спільність ця – у дуже високій напруженості духовних устремлінь, у страсті безкорисливого служіння тому, що кожний з них уважає своїм покликанням. Пристрасть Авдия не далека умоглядності – свої ідеали він формує. Бунтар і відщепенець у православ’ї, він з винятково безоглядною сміливістю відстоює переконання. Зі своєю ідеєю Бога Завтра Авдий зупинився десь, мабуть, на початку шляху від православ’я до наукового, матеріалістичного світогляду. У тім, що цей шлях героєм не пройдений, – одна із причин його трагедії. Він із трохи наївним нетерпінням жадає негайного подвижнического й навіть мученицького діяння в ім’я Бога – Завтра. Авдий наділений високою здатністю до самопожертви, «силою, достатньої, щоб не відринути хрест, їм же на себе покладений, а пронести його аж до уготованной йому Голгофи…».

Бостон Уркунчиев – повна протилежність Авдию. Він далекий від яких – небудь умоглядних викладень, його ідеали й увесь духовний світ – плоть від плоті реального життя й народних традицій, які коріннями вростають у землю. Міркування Бостона звичайно не виходять за рамки його життєвого досвіду: «А думалося йому про різний. І найбільше про те, що рік у рік сумлінно працювати стає усе сутужніше й що в нинішнього народу, особливо в молоді, зовсім сорому не стало. Слову тепер ніхто не вірить. І кожний, насамперед, свою вигоду шукає…»

У Бостоні духовність невіддільна від життєвої практики, вона породжена, насамперед, глибокою, серцевою відданістю своїй справі, такому виснажливо заморочливому: робочий час чабана ненормоване, вівці вимагають уваги цілий рік і цілодобово. Однак Бостону властив не тільки особисто високе відношення до праці – він бореться за те, щоб таке відношення стало нормою для всіх. Бостону й Авдия поєднує висота духу, але в способах реалізації своїх духовних устремлінь кожний з них іде своїм шляхом. Духовний мир Бостона харчується соками землі, і в цьому знаходить силу. Його цілком практична духовність нерозривно пов’язана з поезією й прозою праці. Бостон прекрасно усвідомить, що саме почуття кревного зв’язку із землею – колиска моральності, а знеособлене відношення до землі, при якому атрофируется почуття хазяїна, – живильний ґрунт для переродження психології людини, для росту його споживчих домагань. Руйнувати духовний зв’язок із землею – значить зазіхати на цілісність і гармонію, насамперед, внутрішнього миру трудівника. Саме такі керівники, як Кочкорбаев з його пишномовною й зарозумілою демагогією, породжують людей, подібних Базарбаю – до крайнього ступеня людини, що розклалося, що потеряли всякі духовні орієнтири

Виступаючи за ідею бригадного підряду, Бостон прагне тим самим відродити духовну основу селянської праці – почуття споріднення із землею, відповідальності за неї. Не будучи ні пасивним мрійником, ні дозвільним критиканом, він всіма силами намагається втілити в життя ідею, але натикається, з одного боку, на злобливо – тріскуче фразерство парторга, з іншого боку – на безпринципність директора радгоспу. Це не зупиняє чабана. Йому має бути поїздка в Москву, і він твердо вирішує там відстоювати свою позицію. Однак трагічний поворот подій зриває його задум. У життєвій позиції Авдия Каллистратова, на відміну від Бостона, є дуже істотна вада: вона найвищою мірою непрактична. Вступаючи в розпачливу сутичку зі злом, Авдий дуже слабко розуміє його природу – як соціальну, так і психологічну. Гришан, ватажок зграї гінців за дурманним зіллям і їхнім своєрідним ідеологом, у суперечці з Авдием затверджує: «Лише кайф дає блаженство, умиротворення, розкутість у просторі й у часі». Цій глибоко помилковій софістиці Авдий не може протиставити нічого, крім відвернених морально – релігійних ідеалів. Він кидається в бій, але аж ніяк не з вітряними млинами, а зі злому, реальним і страшним. На рівні словесно^ – свідомому він намагається викорінити та розкладницька отрута, що у буквальному значенні пронизує все єство шукачів анаші. Ця спроба заздалегідь приречена. Так Розкольників намагався теорією перемогти натуру. Різниця лише в тім, що герой Достоєвського протиставив нелюдську теорію глибоко людяної (власної) натурі, а герой Айтматова людяною проповіддю намагається підкорити нелюдську (чужу) натуру. Однак це ніякої проповіді не під силу. Натуру можна перемогти лише натурою, а єдино можливий спосіб її буття – діяльність, практика

Ч. Айтматов неодноразово підкреслює крайню імпульсивність і неощадливість дій свого героя. Виховувати наркоманів він починає в найбільш невідповідний для цього момент: коли вони, окрилені успіхом експедиції, перший раз вкушають її плоди, запаморочивши себе зіллям. При цьому Авдий керується беззвітним поривом, а не яким – небудь продуманим планом: «…І сам не розуміючи, що з ним діється, що він робить і що викрикує, вихопив свій рюкзак з купи інших рюкзаків з анашой… І не встигли гінці отямитися, як Авдий рвонув зав’язку рюкзака, став витрушувати із дверей поїзда анашу на вітер». Хоча проповідник поплатився дуже жорстоко (його, по – звірячому побитого, скинули з поїзда, і він лише чудом залишився живий), це його нічому не навчило. І знову Авдий намагається звернути до Бога гінців за легким заробітком після дивовижної облави на сагайдаки в Иванкушской савані (до речі, учасником цієї варварської акції він теж став у силу якогось підсвідомо внутрішнього імпульсу). І тут його вже зовсім, як говориться, несе без керма й без вітрил: «Авдий кричав, здіймав руки й призивав негайно приєднатися до нього, щоб очиститися від зла й покаятися. У своєму шаленстві він був безглуздий і смішний…» Чуйний Авдий не може не підкуповувати своєю лицарською готовністю негайно й безоглядно ринутися в боротьбу зі злом. Однак, звеличуючи свого героя, автор одночасно й розвінчує його. Сліпі пориви, навіть піднесених почуттів, у сполученні із соціальним інфантилізмом поганий союзник у бої за добро. Доля Авдия Каллистратова втілює трагедію тої відірваної від життя непракти ческой духовності, що неминуче лежить в основі ідеалу, вирощеного на релігійному ґрунті. «…Безсилля Авдия не тільки його особиста доля, але й історично сформована доля повертається їм у мир ідеї».

Трагичен фінал Авдия; трагична доля Бостона… Але якщо в першому випадку такий результат у більшій мері визначений особливостями натури героя, то в другому – герой виступає цілком як жертва нерівної сутички, у якій він опинився віч – на – віч із жорстокими перекручуваннями самих підвалин нашого життя. І все – таки розходження не тільки в цьому. Хоча трагедія Бостона, що стало мимовільним убивцею власного сина, неминуче сприймається читачами як більше страшна, вона в той же час – як це ні парадоксально – і більше оптимістично. У силу фатального збігу обставин Бостон втрачає все, що йому було дорого в житті. Але крім трагічної ноші, на ньому ще й трагічна провина, що він звалює на себе сам. Вражений жахливістю що произошли, герой (абсолютно свідомо!) привласнює собі право суду й відплати стосовно фактичного винуватця несла частья, людині, що до кінця розтоптав як у людях, його навколишніх, так і в самому собі всі паростки духовного. Подібно Раскольникову (ще раз виникає ця паралель!), Бостон дозволяє собі «кров по совісті», однак з метою протилежної: для відновлення, а не руйнування морального миропорядка. Негативних персонажів роману поєднує відсутність яких би те не було духовних прагнень і орієнтирів. Цим людям заради сиюминутного кайфу наплювати на природу, суспільство й майбутнє. Духовне життя заміняє якийсь сурогат: у Базарбая це горілка, у гінців за анашой – сп’яніння «травичкою», у парторга Кочкорбаева (теж свого роду наркоманія) – захват тріскучими словесами під вивіскою мнимої відданості мнимим інтересам партії

Ч. Айтматов розкриває механізм насадження хищническипотребительской психології. На жаль, його рушійною силою стають нерідко ті, кому суспільним становищем визначені зовсім інші мети. Адже не було б бузувірської бойні в Моюнкумах, якби деякі керівники не прагнули виконати план по м’ясу за всяку ціну. Втіленим кінцем світу стає для тисяч тварин і облава на сагайдаки, і пожежа в приалдашских очеретах, здійснений планомірно й організовано за допомогою вертольотів. Вовки – у традиційному розумінні самі злісні й сильні хижаки – виявляються беззахисними перед людиною – споживачем, до зубів збройним технікою. Доля вовчої родини – це саме та ланка, що поєднує всі частини добутку в єдине ціле. Роль вовків – Акбары й Ташчайнара – не просто композиционна. Їхня доля як би стягає в один вузол всі сюжетні лінії роману, концентрированно виражаючи його ідейно – образну суть. Долею цих тварин чи стає не найстрашніша плаха: Акбара й Ташчайнар тричі втрачають своє потомство в результаті нічим не виправданої людської жорстокості. Природа, зганьблена людиною, може мстити йому абсолютно непередбаченим образом. І от знедолена вовчиця, гнана невгамовною материнською тугою, несе людського дитинчати. Так сплітаються в єдиний вузол звірина й людська трагедії. Вовки – кровожерливі хижаки, але їхній спосіб існування – необхідна ланка, без якого неможливе рівновага у тваринному світі. Таким чином, вони і є носії властивій природі гармонії домірності

…Коли на одному полюсі громадського життя бідніють джерела духовного, на іншому вони починають бити нерідко зі згубною напругою. Духовний потенціал суспільства (і людства) зберігається. Без цього людству не вижити. За моральну смерть одних інші йдуть на смерть фізичну. За «расчеловечивание » одних інші розплачуються, сходячи на плаху. Але крізь ці страшні диссонансы, крізь неуявні втрати й позбавлення пробиває собі дорогу діалектика Життя, покликаної, по своїй глибинній суті, дозволяти самі дивовижні протиріччя, і тим заліковувати найстрашніші рани. У цьому оптимізм роману Ч. Айтматова

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>