Доля людини в російській літературі XX століття (по романі Михайла Булгакова «Біла гвардія») – Булгаков Михайло

Михайло Опанасович Булгаков. Ім’я цього чудового російського письменника довгий час було в нас заборонено, його добутки не друкувалися, багато рукописів були вилучені при обшуках. При житті (а вмер він сорока восьми років від роду, в 1940 році) його добутку друкувалися дуже мало: фейлетони, нариси про Москву, деякі сатиричні розповіді, Булгаков був ще й прекрасний драматург, але… його п’єси осягла та ж доля, що і його прозу

На початку шістдесятих років видавництва стали робити боязкі спроби випустити у світло хоча б деякі книги Булгакова. Тоді з’явилися «Записки юного лікаря», «Життя пана де Мольера», «Театральний роман» і… «Біла гвардія». Здавалося б, як же цензура могла пропустити такий добуток, як «Біла гвардія»? Адже вже назва говорить про те, що в книзі показана доля білого офіцерства. Але тому – те й пропустили її до друку, що розкривається в ній трагедія білої гвардії, показане її поразка, неї розгром

Булгаков завжди відрізнявся від своїх побратимів літераторів тим, що намагався йти своїм шляхом. Усього через кілька років після кінця Громадянської війни Булгаков показав весь жах братовбивчої бойні, не віддаючи переваги ні білим, ні червоним, не висловлюючи особливо співчуття ні тим, ні іншим

Він описує Київ 1918 року, життя й долю однієї родини – Турбиных – і їхніх найближчих друзів. Показує їх не як лютих ворогів революції (хоча вони дійсно її не приймають), а як звичайних людей, гарних і не дуже, зі своїми недоліками й достоїнствами, дрібними слабостями (а в кого їх немає!), переживаннями, що страждають тому, що життя їх, так звична й розміряна, раптом перевернулася, стала комусь неугодна й незручна

Доля цих людей дуже трагична. Коли читаєш перші сторінки роману, здається, що маєш справу із сімейною хронікою Турбиных.

От вертається в рідне місто після довгої й важкої служби старший брат, Олексій Васильович Турбін, військлікар; сестра його, Олена Василівна, повінчалася з капітаном Сергієм Івановичем Тальбергом… Жити б так жити. Але, як передвістя страшних нещасть прийдешніх, умирає мама. «Мама, світла королева, де ж ти?» Разом з маминою смертю йде в минуле й те мирне й покійне життя, у якій стіни їх затишного маленького будиночка в саду, над крутою горою, не захльостували бури воєн і революцій. У великими, бурхливими пожежами й стікаючою кров’ю світі родина Турбиных з’являється маленьким острівцем тепла й затишку, відносного спокою. Адже вони з дитинства звикли до того, що їхній будинок – їхня міцність, книги, годинники й саардамский тесля зовсім безсмертні

Революція й Громадянська війна вихром увірвалися в їхнє життя, порушили мирний її плин. Опам’ятавшись у кімнаті в його Юлии, що врятувала, Олексій з відрадою побачить бік стародавнього фортепьяно, портрети, край еполета в рамі. «Боже, яка старовина!.. Еполети його прикували. Було мирне світло сальної свічки в шандалі. Був мир, і от мир убитий. Не вернуться роки».

Але, болісно переживаючи зникнення цього миру, Турбіни розуміють, що колесо історії вже не зупиниш, що, як би гірко не було це усвідомлювати, пересидіти революцію в будинку, закрившись на клямку, не можна. Не можна, ні за яких умов не можна втратити совість і честь, як це трапилося з їхнім нижнім сусідом Василем Лисовичем. Тим самим, котрий в 1918 році став раптом Василисой, щоб уникнути невідомих і небажаних наслідків. Турбіни і їхні давні друзі – офіцери (та й милий, неспритний кузен з Житомира – Лариосик) ніколи не стали б, як Василиса, закрившись уночі в будинку, уважати гроші. Навпроти, що ні день – те в них гості, вино ллється рікою. І не бояться вони в застіллі встати й випити зі слізьми в очах за здоров’я пануючи – панотця, запекти «Боже, царя зберігай…». Ніколи не втрачають вони своїх життєвих принципів, ні на мінуту не сумніваються: а чи не краще було б перейти на сторону революції? Вони нехтують людей, які готові міняти погляди на життя настільки ж часто, як часто міняється в Місті влада. Тому – Те й чоловік Олени («Лени ясної», що так любить Шервинский), Сергій Іванович Тальберг, не прижився в родині Турбиных. Він чужий для них, людина, при першій зручній можливості ганебно втекла з Міста. Як пацюк з потопаючого корабля. Недарма Николка зауважує, що Тальберг дуже схожо на пацюка

Життя людей честі завжди набагато важче життя людей безчесних. Всі Турбіни думають так само, як Николка, зовсім ще юний, сімнадцятилітній, котрий вірить, «що слова честі не повинен порушувати жодна людина, тому що інакше не можна буде жити на світі». І це небагато старомодне лицарство є останньою підпіркою їх віри

«Біла гвардія» – роман розчарувань. Так, Турбіни нехтують неправду, своєкорисливість, пристосування до обставин. Саме тому так важка їхня доля, що вони, люди честі, ніколи не зможуть відмовитися від своєї віри. Їм легше вмерти, чим зробити це.

Маючи сильний художній талант і здатність неупереджено аналізувати зовсім недавнє минуле св Батьківщини (адже роман бу написан усього через шість років після початку Громадянський війни), Булгаков майстерно зумів показати, що, незважаючи на всі тяготи дол, у людині завжди залишається віра в краще, що мир, спокій, щастя й благоденство обов’язково наступлять. Нехай для цього навіть необхідно пережити ті страшні страждання, які випали на частку героїв «Білої гвардії».

Тому, як і на початку роману, у його епілозі, дивлячись на яскраві зірки, автор змушує нас думати про вічність, про життя, про долю майбутніх поколінь, про відповідальність людей перед історією, друг перед іншому. «Все пройде. Страждання, борошна, кров, голод і мор. Меч зникне, а от зірки залишаться, коли й тіні наших тіл і справ не залишиться на землі. Немає жодного людини, який би цього не знав. Так чому ж ми не хочемо звернути свій погляд на них? Чому?»

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>