Василь Стус по праву вважається одним із найвизначніших українських поетів.
XX століття. Він був людиною, яка сміливо, самозречено боролася за високі ідеали добра, правди, справедливості, гуманізму, за національну гідність і самосвідомість народу. Тому він більше відомий читацькому загалу як поет-борець. Але його перу належать і самобутні, сильні поезії інтимної лірики, більшість із яких були написані у в’язницях і таборах.
Інтимна лірика Василя Стуса включає в себе твори, присвячені мамі, жінці, синові, це й твори-спогади про події дитячих літ і почуття, пов’язані із ними. Спогади про найдорожчих людей, про найпотаємніше, найінтимніше в його житті — радість кохання, окремі найдорожчі епізоди немов постають через призму похмурої неволі. Але й серед страждань і смертей, серед знущань у неволі зберіг він тепло і ніжність інтимних почуттів.
Відірваний від близьких і рідних, Стус згадує про них ніби в мріях («Ти десь живеш на забутім березі моїх змілілих пам’ятей», «Ти десь за білим забуттям і навіть долі далі»). Поет,, згадуючи дорогих йому людей, переживає їхнє горе гостріше, ніж власне. Уявляє, як їм гірко й важко:
Скільки набилося туги!
Чим я її розведу?
Жінку лишив на наругу,
Маму лишив на біду… —
Писав він у вірші «церква святої Ірини». Читаючи поезію «У порожній кімнаті», ми наче чуємо голос дружини, що втратила коханого чоловіка, проймаємося її горем:
У порожній кімнаті
Біла, наче стіна,
Притомившись чекати,
Спить самотня жона.
Лячні довжаться тіні,
Дзвонять німби ікон,
І росте голосіння
З-за соснових ослон…
Часто у віршах цього періоду поет згадує і про малого сина, який залишився без батька. Болюче почуття туги за сином розкрито у вірші «Наснилося, з розлуки наверзлося»:
Наснилося, з розлуки наверзлося,
З морозу вклякло, з туги — аж лящить.
Над Прип’яттю світання зайнялося —
І син біжить, як горлом кров біжить.
Інтимну лірику Василя Стуса високо оцінив І. Драч. Він писав: «Серед його тюремних творів для мене найдорожчі його інтимні поезії, його відчайдушне вміння знаходить для душі місце всюди в найкарколомніших знущаннях, у найбезпросвітнішому мороці сучасності».