Композиційна своєрідність роману “Герой нашого часу” – Лермонтов Михайло

Роман “Герой нашого часу”, крім інших своїх незаперечних достоїнств, досить цікавий з погляду композиції. По – перше, він побудований циклічно, складається з окремих, сюжетно не зв’язаних між собою частин. По – друге в подачі цих частин порушена хронологічна послідовність, і описувані події з’являються як би в “зворотній перспективі”. Нарешті, у різних частинах оповідання ведеться від різних осіб

Зрозуміло, ці особливості не могли бути випадковістю. Композиційна складність роману нерозривно пов’язана із психологічною складністю образа головного героя. Неоднозначність характеру Печорина, суперечливість цього образа виявлялася не тільки в дослідженні самого його духовного миру, але й у співвіднесенні героя з іншими персонажами. Саме тому Лермонтов не відразу знайшов композиційне рішення роману, відповідно до якого читач поступово наближається до героя. Композиція роману підлегла логіці розкриття образа головного героя

У першій частині ми бачимо Печорина очами Максима Максимыча. Ця людина щиро прив’язана до Печорину, але духовно глибоко йому далекий. Їх розділяє не тільки різниця соціального стану й вік. Вони – люди принципово різних типів свідомості й діти різних епох. Для штабс – капітана, старого кавказця, його молодий приятель – явище чужорідне, дивне й непояснене. Тому в розповіді Максим Максимыча Печорин з’являється як людина загадковий, таємничий

Максим Максимыч невипадково обраний першим оповідачем. Його образ – один з найважливіших у романі, тому що цей людський тип дуже характерний для Росії першої половини минулого століття. В умовах вічної війни формувався новий тип “російського кавказця” – найчастіше це були люди, подібні Ермолову, вище всього ставящие закон сили й влади, і їхні підлеглі – добрі, щирі й воїни, що не міркують. Такий тип і втілений в образі Максима Максимыча.

Кавказ називали “теплим Сибіром”, куди в діючу армію засилали неугодних – зокрема й багатьох декабристів. На Кавказ їхали й молоді люди в спразі побувати в “справжній справі”, туди прагнули і як в екзотичну країну чудес, у край волі…

Ці риси Кавказу так чи інакше те саме що Печорину: у ньому є щось від черкеса (його божевільна скачка на коні по горах без дороги після першого побачення з Вірою!); він естествен у колі князівни Лиговской. Єдина людина, з ким у Печорина немає нічого загального, це Максим Максимыч. Люди різних поколінь, різних епох і різних типів свідомості, штабс – капітан і Печорин абсолютно далекі один одному. Тому й запам’ятався Максимові Максимычу його давній підлеглий, що так і не зміг він зрозуміти, розгадати його.

У розповіді Максима Максимыча Печорин з’являється романтичним героєм, зустріч із яким стала одним з ярчайших подій у його житті; тоді як для Печорина й сам штабс – капітан, і історія з Бэлой – лише епізод у ряді інших. Навіть при випадковій зустрічі, коли Максим Максимыч готовий кинутися йому в обійми, Печорину не про що з ним говорити: згадувати Бэлу – болісно, розповісти старому приятелеві – нема чого… “Мені пора Максим Максимыч.”

Отже, з новели “Бэла” (до речі, написаної пізніше інших) ми довідаємося про існування якогось Печорина – героя романтичної історії із черкескою. Навіщо Печорину знадобилася Бэла; чому, тільки – но домігшись її любові, він нудьгує й нудиться; отчого кинувся відбивати її в Казбича (адже розлюбив!); що мучило його в постелі вмираючої Бэлы й чому він засміявся, коли найдобріший Максим Максимыч спробував його утішити? Всі ці питання залишаються без відповіді; у Печорине – усе таємниця, поводження героя читач вільний пояснювати в міру власної уяви

У главі “Максим Максимыч” завіса таємниці починає піднімати. Місце оповідача займає давешний слухач штабс – капітана, що подорожує офіцер. І таємничому героєві “кавказької новели” надаються якісь живі риси, його повітряний і загадковий образ починає знаходити плоть і кров

Мандрівний офіцер не просто описує Печорина, він дає психологічний портрет. Він – людина того ж покоління й близького, імовірно, кола. Якщо Максим Максимыч жахнувся, почувши від Печорина про його нудьгу, що млоїть: “…життя моя стає пустее з кожним днем…”, те його слухач прийняв ці слова без жаху як цілком природні: “Я відповідав, що багато є людей, що говорять те ж саме; що є, імовірно, і такі, які говорять правду…” І тому для офіцера – оповідача Печорин набагато ближче й зрозуміліше; він багато чого може пояснити в ньому: і “розпуста столичного життя”, і “бури щиросердечні”, і “деяку скритність”, і “нервову слабість”.

Так загадковий, ні на кого не схожий Печорин стає більш – менш типовою людиною свого часу, у його вигляді й поводженні виявляються загальні закономірності. І все – таки загадка не зникає, “чудності” залишаються. Оповідач відзначив, що ока Печорина “не сміялися, коли він сміявся!” У них оповідач спробує вгадати “ознаку – або злої вдачі, або глибоко посіяної сумуй”; і вразиться їхнього блиску: “те був блиск, подібний блиску гладкої сталі, сліпучий, але холодний”; і поежился від “проникливого й важкого” погляду…

Саме тому так радий мандрівник, роздобувши записки Печорина: “Я схопив папери й скоріше відніс їх, боячись, щоб штабс – капітан не покаявся”. Написане від імені оповідача передмова до “Журналу Печорина” пояснює його інтерес до цієї особистості. Він говорить про нескінченну важливість вивчення “історії душі людської”, про необхідність зрозуміти щирі причини спонукань, учинків, усього характеру людини”…і може бути, вони знайдуть виправдання вчинкам, у яких дотепер обвинувачували…”

Все це передмова підтверджує духовну близькість оповідача й героя, їхня приналежність до одного покоління й одному людському типу. Згадаєте, наприклад, міркування оповідача про “підступну нещирість щирого друга”, що обертається “нез’ясованою ненавистю, згоряючи, таячись під личиною дружби, очікує тільки смерті або несчастия улюбленого предмета, щоб вибухнути над його головою градом докорів, рад, глузувань і жалів”. Як близькі ці слова гірким думкам самого Печорина про нинішню дружбу, як пояснюють вони його переконання “я до дружби не здатний”!

Думка оповідача про Печорине виражено однозначно: “Моя відповідь – заголовок цієї книги”. Це ж і пояснення його напруженого інтересу до героя: перед нами не тільки своєрідна людина, типовий для своєї епохи. Герой часу – це особистість, сформована даним століттям, і ні в якій іншій епосі подібна людина з’явитися не міг би. У ньому сконцентровані всі риси, всі достоїнства й недоліки його часу

У передмові до роману Лермонтов полемічно заявляє: “Герой нашого часу, милостиві государі мої, точно портрет, але не однієї людини: це портрет, складений з пороків усього нашого покоління, у повному їхньому розвитку.” Але свій роман “їдких істин” він створює не для того, щоб бичувати пороки: він підносить суспільству дзеркало, щоб люди побачили себе, глянули у власну особу, постаралися зрозуміти себе самих. Це і є головне завдання лермонтовского роману

Як би не був близький Печорин оповідачеві, повністю зрозуміти його він не може. Для повного, глибокого розуміння Печорин повинен сам сказати про себе. І дві третини роману становить його сповідь. Багато говорили про исповедальном характер лермонтовской лірики: це одна з головних рис його творчості. Саме тому так важливо, що Печорин, ні в якій мері не будучи автопортретом Лермонтова (“Старий і безглуздий жарт!” – говориться в передмові про подібне тлумачення), все – таки часто нескінченно близький авторові у своїх оцінках, емоціях, міркуваннях. Це створює особливе відчуття спільності лиха й провини автора і його героя. Як і в “Думі”, поет, відчуваючи себе усередині покоління, розділяючи його провину й долю, своїм розумінням загальної трагедії, лютим обуренням і всією гіркотою міркувань виходить із загальної маси, піднімається над нею – на недосяжні висоти духу

Композиція “Журналу Печорина” дуже своєрідна. Це як би “роман у романі”. Перша новела “Тамань” – єдина розповідь про подію, що приключилася з героєм. У ній намічені основні мотиви всього “журналу”: прагнення Печорина до активних дій; “цікавість”, що штовхає його ставити “експерименти” над собою й навколишніми, втручатися в справи, до нього не дотичні; його безрозсудна хоробрість і романтичне світовідчування. И – головне! – прагнення зрозуміти, що рухає людьми; виявити мотиви їхніх учинків, осягти їх психологію

“Князівна Мері побудована із щоденникових записів – це майже щоденний літопис життя Печорина. І причому він не цікавиться “загальними питаннями”. Він пише про свої почуття, думки, про своє поводження й про вчинки. Печорин сам собі створює пригоди, активно втручаючись у свою долю й життя навколишніх, міняючи хід речей таким чином, що він приводить до вибуху, до зіткнення. Так було в “Бэле”, коли він круто змінив долю дівчини, Азамата, їхнього батька, Казбича, сплітаючи їхні шляхи в немислимий клубок. Так було в “Тамані”, де він втрутився в життя “чесних контрабандистів”, в “Князівні Мері”…

И він не просто змінює й ускладнює життя навколишніх. Він вносить у їхні долі свою неприютность, своє бездомье й тягу до руйнування Будинку – символу вічного життя, непричетності до загальної долі, укриття від вітрів епохи

Питання призначення, долі, єдиноборства людини з долею – основний філософський аспект роману. Повністю цій проблемі присвячена завершальна глава “Фаталіст”, у якій Печорин намагається створити деяку “модель долі”.

Глава “Фаталіст” теж зовсім навмисно поставлений останньої. Випадкова суперечка для Печорина болісно важливий – можливість існування або неіснування визначена й, у першому випадку, межі самостійності особистості, для нього не предмет відвернених міркувань але питання чи ледве не вирішальний. Тому що відповідь на нього, можливо, зможе нарешті пояснити Печорину його власну душу й долю, дасть ключ до розгадки життя й людської натури

“Я люблю сумніватися у всьому, – говорить Печорин, – я завжди смелее йду вперед, коли не знаю, що мене очікує. Адже гірше смерті нічого не трапиться – а смерті не минеш!” Втім, смерті Печорин не боїться – згадаємо, як перед дуеллю із Грушницким він розуміє, що йому нудно жити й не шкода вмирати. Звідки ж тоді це “гірше смерті нічого не трапиться”? Чи не втримується відповідь в інших словах – “я завжди смелее йду вперед, коли не знаю, що мене очікує”. Бути може, от він, щирий страх Печорина – знати, що його очікує? Адже це – проклятье всього його життя – відчуття повторення, того, що він все це вже знає або представляє занадто добре, щоб бажати побачити й випробувати

Втім, “страх” – не занадто підходяще слово. Він занадто звик до нудьги повторення, щоб боятися. Скоріше це можна позначити як тужливе, злегка бридливу відразу. “Я вступив у це життя, переживши її вже подумки, і мені стало нудно й паскудно, як тому, хто читає дурне наслідування давно відомої книги”. Смерть – свідомо певний факт, от вуж про що будь – яка людина точно знає заздалегідь – чи не тому вона викликає в Печорина таку ворожість? І саме тема смерті – остання в романі (хоча про смерть самого Печорина ми довідаємося набагато раніше, у передмові до його журналу). Смерті й неминучості

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>