Конфлікт особистості й держави в поемі “Мідний вершник” – Пушкін Олександр

Росія, здається, – єдина держава, історія якого знає існування відразу двох столиць – Москви й Петербурга. Офіційне звання столиці носив, звичайно, у різний час лише одне місто, але по своїй моці, значимості для держави й другий міг бути справедливо названий цим почесним ім’ям. У цьому вони – близнюки, але є й істотна різниця: Москва – місто старий, воно виросла із древніх слов’янських поселень, і перше згадування про неї (тобто поява в літописах, що зовсім не означає її народження в цей час – воно відбулося багато раніше) відносять до 1147 р. Петербург же – утвір рук Петра I, він споруджувався волею імператора, його ніяк не можна назвати стихійно появились, Петербург – місто “синтетичний” Навіть його назви не російського походження й звучить незвично для російського слуху, на відміну від Москви, чиє ім’я так чи інакше пов’язане із Древньою Руссю. Петербург був споруджений на географічно незручному й навіть небезпечному для населення місці (місто часто піддавалося природним нещастям – повеням); однак у державному масштабі його місце розташування було куди як вигідно: близькість сусідніх розвинених країн, беріг Фінської затоки, можливість “у Європу прорубати вікно” – все це сприяло зміцненню Росії на міжнародній арені. Проте, для багатьох російських людей Петербург залишався “неросійським”, холодним містом, уособленням зла, дітищем сатани (яким, відповідно, був Петро I). Будь – яка людська трагедія в його межах могла представлятися жертвою цьому нещадному чудовиську – Петербургові

У російських класиків місто ставало трохи те саме що жива істота, що може управляти людськими життями. Добутку з у такий спосіб присутні й у письменників XIX в. – Гоголя, Достоєвського, і навіть у символістів, що належать до XX в., – Мережковского, А. Білого. Образ “живого” Петербурга їсть і в Пушкіна – у поемі “Мідний вершник”. Взагалі цей образ тут неоднозначний: він і символ всієї епохи Петра I, і просто місто, що терпить повінь, і величезний пам’ятник своєму засновникові, і уособлення всього держави

7 листопада 1824 р. у Петербурзі трапилася повінь. Багато жителів загинули. Головний герой поеми Євгеній подумки зв’язав стихію, що розбушувалася, що принесла йому нещастя, із самим містом, де це відбулося, а місто – з його засновником Петром I. Таким чином, провівши паралель, він поклав всю провину на імператора. Повінь обернулася для нього трагедією: хоча він сам уник сумної долі, його наречена Параша не врятувалася. Будинок, де вона жила, змило, начебто його й не було зовсім. Євгеній від розпачу сходить сума.

Такі головні події поеми, що не випадково має підзаголовок “Петербурзька повість”. Уважно прочитавши добуток, ми бачимо Євгенія у двох ролях. По – перше, він конкретний герой, зі своїми переживаннями й біографією, яким Пушкін не приділяє багато уваги, але все – таки один факт, що ставиться до його фамільної історії, має місце: Пушкін натякає на те, що Євгеній, можливо, належить до раніше знаменитого, але збіднілому роду:

Прозвання нам його не потрібно.

Хоча в минувши часи

Воно, бути може, і блищало

И під пером Карамзина

У рідних преданьях пролунало;

Але нині світлом і поголоскою

Воно забут.о

Тільки цей факт виділяє його із загальної маси населення Петербурга. У цілому ж, Євгеній – це кожний житель міста, його життя як дві краплі води схожі на життя інших. Саме тому ми знаємо про нього лише те, що він “десь служить”, бідний, але повний сил і бажання працювати, мріє женитися на Параші й прожити довге, спокійне життя:

Пройде, бути може, рік – іншої –

Містечко одержу – Параші

Доручу господарство наше

И виховання хлопців…

И станемо жити, і так до труни

Рука з рукою дійдемо ми обоє,

И онуки нас поховають…

Мрія сама що ні на є пересічна. Тому Євгеній, з усіма його самостійними рисами й біографічними фактами, варто віднести до класу так званих “маленьких” людей

Проте, він окремий представник даної групи людей, і саме в цій якості протипоставлений бурхливо стихії – Неве, що вийшла з берегів. Ця ріка в Пушкіна до деякої міри співвіднесена з державою: вона так само розпоряджається людськими життями

В основному, зображення Пушкіним Петербурга побудовано на контрасті: на початку поеми “град Петров” бачиться “вікном у Європу”, грізним уособленням моці держави, його “строгий стрункий вид” вселяє побожний трепет; під час же повені північна столиця не менш грізна, але вже безпомічна: Нева, частина її самої, розриває місто зсередини, вирвавшись із гранітних оковів. Петербург, на початку добутку создающий враження трохи міфічного й навіть таємничого міста, згодом розкриває свою сутність, ріка піднімає з його дна весь бруд, несе по вулицях “труни з розмитого цвинтаря”. Після повені “державний” місто виявляє ще одну свою сторону – байдужість, холодність до жителів. В образі Петербурга з’являються й “злі діти”, що кидають камені в божевільного Євгенія, і кучерів, що стібають його батогами

Держава має величезну владу, і символом її є статуя Петра I. Верхи на коні Мідний вершник піднімається на кам’яну брилу й простирає руку, захищаючи місто й одночасно затверджуючи свою могутність і повноваження. На тлі такої сили люди здаються маріонетками. Дійсно, Пушкін представляє Петербург таким, що читачеві стає зрозуміло: у цьому місті людин є не самостійна особистість, а лише керована “понад” (містом) лялька. І в такій ситуації тільки божевільному Євгенію вистачає сміливості “погрозити” могутньому володареві, нехай навіть звернувшись до Мідного вершника. Хоча він несповна розуму, для нього статуя жива, тому в цій ситуації невдоволення, висловлене пам’ятнику, рівносильно обвинуваченню, кинутому в особу імператорові

“Добро, будівельник чудотворний! –

Шепнув він, злобливо затремтівши, –

Ужо тобі!..”

Але сила впливу держави на розуми велика, і навіть божевільному Євгенію чудиться, начебто Мідний вершник зривається зі свого постаменту й мчиться за ним, щоб покарати за зухвалість

Такий конфлікт не може завершитися визначенням, хто з них – Євгеній (один з характерних представників “маленьких” людей) або Мідний вершник (в особі якого представлена державна влада) – буде переможцем, а хто – переможеним. На таке питання принципово не існує відповіді, що й показує Пушкіна: погоня кінчається нічим, вона безглузда й безрезультатна. Цим поет хотів сказати, що протиборство людини й влади ніколи не припиниться; він неодноразово розвивав цю тему й в інших добутках. Його точка зору така: конфлікт буде існувати, кожна сторона впевнена у своїй правоті, але в той же час обидві вони по – своєму помиляються, переслідуючи лише власну вигоду. Людина й влада зв’язані між собою, і зв’язок ця часом трагична. Легендарний “Він”, згаданий у Передмові, є уособленням держави й печеться лише про державні інтереси, про долі Росії; безсумнівно, це важливо, але це як би погляд з висоти пташиного польоту, що не передбачає прості, життєві інтереси всіх людей і кожного окремо. На перший погляд, державу сильніше людини, його авторитет неколебим (після своєї “погрози” Євгеній, проходячи повз пам’ятник, щораз стискується від страху), але на прикладі Петра I, що не сумели “вуздою залізної” зв’язати людей (а точніше – його статуї), добре помітно, як людина, силою свого серця, пам’яті, викликає страшний, але неспроможний гнів “кумира”.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>