Короткий переказ учителем міфу про Едіпа. Жив у Фівах цар Едіп – мудрець, грішник і мученик. Йому випала страшна доля – не знаючи, убити рідного батька і одружитися з рідною матір’ю. За власним бажанням він покарав себе – виколов очі, щоб не бачити світла. За волею богів йому було даровано прощення і блаженна смерть. У Едіпа було два сина Етеокл і Полінік та дві доньки – Антігона і Ісмена. Коли Едіп зрікся влади, правити почали його сини Етеокл і Полінік під наглядом старого Креонта, родича і радника Едіпа. Брати посварилися: Етеокл вигнав Полініка. Той зібрав на чужій стороні велике військо і пішов на Фіви війною. Був бій під стінами Фів, у бою брат зійшовся з братом, і обидва загинули. Про те, що було далі, Софокл поетично розповів у трагедії “Антігона”.
Короткий переказ сюжету трагедії Софокла “Антігона”. Після загибелі Етеокла і Полініка правити Фівами почав Креонт. Він відразу видав указ: Етеокла, законного царя, який загинув за батьківщину, поховати з честю, а Полініка, який привів ворогів до стін рідного міста, заборонити ховати і кинути на розтерзання собакам і стерв’ятникам. Це було порушенням звичаїв. Вважалося, що душа непохованого не може знайти заспокоєння у потойбічному світі, тож мститися беззахисним мертвим – негідно людей і не угодно богам. Але Креонт думав не про людей і не про богів, а про державу і свою владу.
Та про людей і богів, про честь і благочестя подумала Антігона. Полінік їй такий же брат, як Етеокл, і вона повинна піклуватися, щоб його душа знайшла таке ж потойбічне заспокоєння. Указ ще не оголошений, але Антігона вже готова його порушити. Вона кличе свою сестру Ісмену – з їхньої розмови починається трагедія.
- Антігона. Чи допоможеш брата поховать мені? Ісмена. Як поховать? Та це ж нам заборонено. Антігона. Мого й твого – як ти не схочеш – брата я Ховатиму, – йому лишусь я вірною. Ісмена. Смілива ж ти. Наперекір Креонтові? Антігона. Мого чуття не може в мене взяти він.
Входить хор фіванських старійшин. У їхньому співі замість тривоги звучить радість: адже одержана пере. мога, Фіви врятовані, час святкувати і дякувати богам. Назустріч хору виходить Креонт і оголошує свій указ: “тіло Етеокла “з обрядом урочистим поховать”, тіло Полініка “не вільно ні ховати, ні оплакувать, Лише без похорону, на поживу псам І хижим птахам на поталу кинути”.
У відповідь на ці урочисті слова вбігає охоронець і вигукує: “Хтось порушив указ, прикидав труп землею!” Нехай символічно, але поховання відбулося. Креонт розлючений:знайти злочинця! На сцені з’являється хор, який співає: “Дивних багато в світі див…”
У Стародавній Греції говорили: “Вище всього в житті людини – закон, і неписаний закон – вище писаного”. Неписаний закон – вічний, він даний природою, на ньому тримається життя людей: він велить шанувати богів, любити рідних, жаліти слабких. Писаний закон – у кожній державі спій, він установлюється людьми, він не вічний, його можна видати і відмінити.
- Пісня “Дивних багато в світі див…” закінчується рядками: “Хто в шані мав клятви міць, Батьків закон, гнів богів, Той – преславний. Безславним хай буде, хто посмів На кривдну путь серцем стать – Щастя не знайти йому, Й ні в домі гість, ні друг мені він не буде”.
Антігона не злякалася гніву Креонта, який і різно звернувся до неї:
- А ти – пряму й коротку дай нам відповідь. Ти знала, що робить це заборонено? Антігона. Так… Як не знати? Скрізь це оголошено. Креонт. І все ж наказ переступить посміла ти? Антігона. Його ж не Зевс з Олімпу сповістив мені, І не богів підземних правда вічная, Що всі закони людям установлює.
- Не знала я, що смертних розпорядження Такі могутні, щоб переступать могли Богів закон одвічний, хоч не писаний. Його не вчора, не сьогодні створено, Коли з’явивсь він – вже ніхто не відає. Не хтіла я, людських велінь страхаючись, Відповідати потім перед вічними. Богами. Провідник хору. Завзята, видно, донька, як і батько був Завзятий духом, – лихо не страшить її.
І все ж лихо прийшло: Креонт жорстоко покарає Антігону, яка, незважаючи на суворі попередження правителя, продовжувала оплакувати загиблого Полініка і знову намагалася поховати його тіло. Креонт наказав поховати нескорену Антігону живцем у гробниці. Його не зупинило навіть те, що Антігона була нареченою його сина Гемона.
Та жорстоко помоталися боги Креонту за те, ще той порушив їхні закони: на очах у батька Гемон простромлює собі груди мечем, від горя кінчає з життям дружина. Зломлено гордий, властолюбний дух Креонта. У розпачі він кличе смерть, щоб хоч вона припинила його страждання
- Креонт. … Хай приходить він, Щонайкращий день, мені суджений. Хай же з’явиться мій останній день! Хай мерщій іде, хай приходить він, Щоб дня іншого вже не бачити. …Відведіть мене, божевільного, – Я ж убив тебе, рідний сину мій, І дружину вбив, і нема мені, Безталанному, де подітися! Все, що мав – згубив, лиш нестерпної Долі впав тягар на чоло мені.
Найвідоміші трагедії давньогрецьких драматургів (серед них “Прометей закутий” Есхіла та “Антігона” Софокла) і сьогодні успішно йдуть на сценах багатьох театрів.