Короткий зміст Більша руда Владимов Г. Н

Віктор Пронякин стояв над гігантською овальною чашею кар’єру. Тіні хмар ішли по землі косяком, але жодна не могла накрити відразу весь кар’єр, все строкате, що рухається збіговисько машин і людей унизу. «Не може бути, щоб я тут не зачепився», – думав Пронякин. А треба було. Пора вже десь осісти. За вісім років шоферського життя він помотався досить – і в саперній автороті служив, і цегла на Уралі возив, і вибухівку на будівництві Іркутської ГЕС, і таксистом був в Орлі, і санаторським шофером у Ялті. А ні кола ні двору. Дружина як і раніше в батьків живе. А як хочеться мати свій будиночок, щоб і холодильник був, і телевізор, а самі головне – діти. Йому під тридцять, а дружині й того більше. Пора. Тут він і осяде. Начальник кар’єру Хом’яків, подивившись документи, запитав: «На дизелях працював?» – «Ні». – «Взяти не можемо». – «Без роботи я звідси не піду», – уперся Пронякин. «Ну дивися, є в бригаді Мацуева «МАЗ», але це пекельна робота». «МАЗ», що показав Вікторові Мацуев, нагадував скоріше металобрухт, чим машину. «Ремонтувати її треба тільки чи зможеш? Подумай і приходь завтра». – «Навіщо завтра? Зараз і почну» , – сказав Пронякин. Тиждень із ранку до вечора возився він з машиною, у пошуках запчастин навіть смітника обшарив. Але зробив. Нарешті – Те, він зміг приступитися до роботи на кар’єрі. Його «МАЗ» хоч і мав гарну прохідність, але для того щоб виконати норму, Вікторові потрібно було зробити на сім їздців більше, ніж всім іншим у бригаді, що працює на потужних «Яазах». Це було непросто, але перший же день роботи показав, що як професіонал Пронякин не має суперників у бригаді, а може, і на всьому кар’єрі. «А ти, як я подивлюся, лихий, – сказав йому бригадир Мацуев. – Їздиш, як Бог, усіх обдираєш». І незрозуміло було Пронякину, із замилуванням це сказано або з осудом. А через якийсь час розмова мала продовження: «Квапишся, – сказав бригадир. – Ти спочатку тут пуд солі з’їли з нами, а потім і претендуй». Претендуй на що? На гарні заробітки, на лідерство – так зрозумів Пронякин. І ще зрозумів, що його прийняли за рвача й скнару. «Немає вуж, – вирішив Віктор, – підбудовуватися я не буду. Нехай думають, що хочуть. Я не найнявся ходити в учнях. Мені заробити потрібно, життя оббудувати, обставити, як у людей». Відносини із бригадою не заладилися. А отут ще дощі зарядили. По глинистих дорогах кар’єру машини не ходили. Робота зупинилася. «Зовсім у згубне місце потрапив ти, Пронякин», – важко міркував Віктор. Чекати ставало нестерпно. І прийшов день, коли Пронякин не витримав. З ранку було сухо й сонце обіцяло повноцінний робочий день. Пронякин зробив чотири їздки й став робити п’яту, як раптом побачив великі краплі дощу, що впали на вітрове скло. У нього знову впало серце – пропав день! І, зваливши породу, Пронякин погнав свій «МАЗ» у швидко, що порожніє під дощем кар’єр. На відміну від потужних «Яазов» «МАЗ» Пронякина міг піднятися по карнизику кар’єрної дороги. Небезпечно, звичайно. Але при вмінні – можна. Виїжджаючи з кар’єру в перший раз, він побачив тужно, що стояли в узбіччя шоферів, і почув чийсь свист. Але йому було вже однаково. Він буде працювати. Під час обіду в їдальні до нього підійшов Федька з їхньої бригади: «Сміливий ти, звичайно, але навіщо ж нам у морду – те плюєш? Якщо ти можеш, а ми ні, навіщо виставляєшся? Якщо через гроші, так ми тобі дамо». І відійшов. У Пронякина з’явилося бажання пряме зараз зібратися й виїхати додому. Але – нікуди. Він уже викликав до себе дружину, вона саме зараз у дорозі. Пронякин знову спустився в порожній кар’єр. Екскаваторник Антон вертів у руках шматок синюватого каменю: «Що це? Невже руда?!» Все будівництво давно вже із хвилюванням і нетерпінням чекали моменту, коли нарешті піде більша руда. Чекав і хвилювався, що б не думала про нього бригада, і Пронякин. І от вона – руда. Шматки руди Віктор повіз начальникові кар’єру. «Рано обрадував – ся, – остудив його Хом’яків. – Такі випадкові вкраплення в породі вже знаходили. А потім знову йшла порожня порода». Пронякин пішов. «Слухай, – сказав йому екскаваторник Антон унизу, – я все гребу й гребу, а руда не кінчається. Здається, дійсно дійшли». Поки тільки двоє вони й знали про те, що трапилося,. Все будівництво з нагоди дощу стояло. І Пронякин, почуваючи, що нарешті – те доля розщедрилася – саме його вибрала везти перший самоскид з рудою з одного з найбільших кар’єрів, – ніяк не міг заспокоїтися від радості. Він гнав перевантажену машину наверх: «Я їм усім доведу» , – думав він, маючи на увазі й своїй бригаді, і начальника кар’єру, і увесь світ. Коли були пройдені

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>