Короткий зміст Будинок на набережній Трифонов Ю. В

Будинок на набережній

Дія відбувається в Москві й розгортається в декількох тимчасових планах: середина 1930 – х, друга половина 1940 – х, початок 1970 – х рр. Науковець, літературознавець Вадим Олександрович Глєбов, що домовився в меблевому магазині про покупку антикварного стола, приїжджає туди й у пошуках потрібного йому людини випадково натрапляє на свого шкільного приятеля Левку Шулепникова, тутешнього робітника, що опустився й, зважаючи на все, що співається. Глєбов окликає його по ім’ю, але Шулепников відвертається, не дізнаючись або роблячи вигляд, що не довідається. Це сильно уражає Глєбова, він не вважає, що в чомусь винуватий перед Шулепниковым, і взагалі, якщо кого винити, то – часи. Глєбов вертається додому, де його чекає несподівану звістку про те, що дочка збирається заміж за якогось Толмачева, продавця книгарні. Роздратований зустріччю й невдачею в меблевому, він у деякій розгубленості. А посередині ночі його піднімає телефонний дзвінок – дзвонить той самий Шулепников, що, виявляється, все – таки довідався його й навіть розшукав його телефон. У його мові та ж бравада, ті ж хвастощі, хоча ясно, що це черговий шулепниковский блеф.

Глєбов згадує, що колись, у пору появи Шулепникова в їхньому класі, болісно заздрив йому. Жив Левка в сірому величезному будинку на набережній у самому центрі Москви. Там жили багато приятелів – однокашники Вадима й, здавалося, ішло зовсім інше життя, чим у навколишніх звичайних будинках. Це теж було предметом пекучої заздрості Глєбова. Сам він жив у загальній квартирі в Дерюгинском провулку неподалік від «великого будинку». Хлопці називали його Вадька Батон, тому що в перший день надходження в школу він приніс батон хліба й обділяв шматками тих, хто йому сподобався. Йому, «зовсім ніякому», теж хотілося чимсь виділитися. Мати Глєбова один час працювала білетеркою в кінотеатрі, так що Вадим міг пройти на будь – який фільм без квитка й навіть іноді провести приятелів. Цей привілей був основою його могутності в класі, який він користувався дуже расчетливо, запрошуючи лише тих, у кому був зацікавлений. І авторитет Глєбова залишався непорушним, поки не виник Шулепников. Він відразу зробив враження – на ньому були шкіряні штани. Тримався Левка зарозуміло, і його вирішили провчити, улаштувавши щось начебто темної, – накинулися скопою й спробували стягнути штани. Однак трапилися несподіване – пістолетні постріли вмить розсіяли що нападали, уже було що скрутили Левку. Потім виявилося, що стріляв він з дуже схожого на справжній німецького пугача. Відразу після того нападу директор улаштував розшук злочинців, Левка видавати нікого не хотів, і справа начебто б зам’яли. Так він став, до Глєбової заздрості, ще й героєм. І в тім, що стосується кіно, Шулепников Глєбова теж перехизувався: зазвав один раз хлопців до себе додому й прокрутив їм на власному кіноапараті той самий бойовик «Блакитний експрес», яким так захоплювався Глєбов. Пізніше Вадим подружився із Шулепой, як називали того в класі, став бувати в нього будинку, у величезній квартирі, що теж зробила на нього сильне враження. Виходило так, що в Шулепникова було всі, а одній людині, по міркуванню Глєбова, не повинне бути все. Батько Глєбова, що працював майстром – хіміком на кондитерській фабриці, радив синові не зваблюватися дружбою із Шулепниковым і пореже бувати в тім будинку. Однак коли заарештували дядька Володю, матір Вадима попросила через Левку його батька – важливу шишку в органах держбезпеки – довідатися про нього. Шулепников – Старший, усамітнившись із Глєбовим, сказав, що довідається, але у свою чергу попросив його повідомити імена призвідників у тій історії з пугачем, що, як думав Глєбов, давно забулася. І Вадим, що сам був серед призвідників і тому боявся, що це, зрештою, спливе, назвав два імена. Незабаром ці хлопці разом з родителями зникли, подібно його сусідам по квартирі Бичковим, які тероризували всю округу й один раз побили з’явилися в їхньому провулку Шулепникова й Антона Овчинникова, ще одного їхнього однокашника. Потім Шулепников з’являється в 1947 р., у тім же самому інституті, у якому вчився й Глєбов. Пройшло сім років з тих пор, як вони бачилися востаннє. Глєбов побував в евакуації, голодував, а в останній рік війни встиг послужити в армії, у частинах аеродромного обслуговування. Шулепа ж, за його словами, літав у Стамбул з дипломатичним дорученням, був одружений на італійці, потім розійшлися й т.п. Його розповіді повні таємничості. Він як і раніше іменинник життя, приїжджає в інститут на трофейному «БМВ», подарованому йому вітчимом, тепер уже іншим і теж з органів. І живе він знову в елітарному будинку, тільки тепер на Тверской. Лише мати його Алина Федорівна, потомствена дворянка, зовсім не змінилася. З інших їхніх однокласників декого вже не було в живих, а інших размело в різні кінці. Залишилася тільки Соня Ганчук, дочка професора й завідувача кафедрою в їхньому інституті Миколи Васильовича Ганчука. Як приятель Соні й секретар семінару, Глєбов часто буває в Ганчуков усе в тім же самому будинку на набережній, до якого він жадає в мріях зі шкільного років. Поступово він стає тут своїм. І як і раніше почуває себе бідним родичем. Один раз на вечірці в Соні він раптом розуміє, що міг би виявитися в цьому будинку зовсім на інших підставах. Із цього самого дня, немов за замовленням, у ньому починається розвиватися до Соні зовсім інше, ніж просто приятельське, почуття. Після святкування Нового року на ганчуковской дачі в Брусках Глєбов і Соня стають близькі. Батьки Соні поки нічого не знають про їхній роман, однак Глєбов почуває деяку ворожість із боку матері Соні Юліи Михайлівни, викладачки німецької мови в їхньому інституті. У цей самий час в інституті почи
наються всякі неприємні події, безпосереднім образом коснувшиеся й Глєбова. Спочатку був звільнений викладач мовознавства Аструг, потім дійшла черга й до матері Соні Юліи Михайлівни, який запропонували здавати іспити, щоб одержати диплом радянського вузу й мати право викладати, оскільки в неї диплом Віденського університету. Глєбов учився на п’ятому курсі, писав диплом, коли його зненацька попросили зайти в навчальну частину. Хтось Друзяев, що був військовий прокурор, що недавно з’явився в інституті, разом з аспірантом Ширейко натякнули, що їм відомі всі глебовские обставини, у тому числі і його близькість із дочкою Ганчука, а тому було б краще, якби керівником глебовского диплома став хто – небудь іншої. Глєбов погоджується поговорити з Ганчуком, однак пізніше, особливо після відвертої розмови із Сонею, що була приголомшена, зрозумів, що все обстоит набагато складніше. Спочатку він сподівається, що як – небудь розсмокчеться саме собою, із часом, але йому постійно нагадують, даючи зрозуміти, що від його поводження залежить і аспірантура, і стипендія Грибоєдова, покладена Глєбову після зимової сесії. Ще пізніше він догадується, що справа зовсім не в ньому, а в тім, що на Ганчука «котили бочку». І ще був страх – «зовсім незначний, сліпий, безформний, як істота, породжена в темному підпіллі». Якось відразу Глєбов раптом виявляє, що його любов до Соні зовсім не така серйозна, як здавалося. Тим часом Глєбова змушують виступити на зборах, де повинні обговорювати Ганчука. З’являється осудлива Ганчука стаття Ширейко, у якій згадується, що деякі дипломники (мається на увазі саме Глєбов) відмовляються від його наукового керівництва. Доходить це й до самого Миколи Васильовича. Лише визнання Соні, що відкрила батькові їхні відносини із Глєбовим, якось розряджає ситуацію. Необхідність виступу на зборах гнітить Вадима, що не знає, як викрутитися. Він метається, іде до Шулепникову, сподіваючись на його таємну могутність і зв’язки. Вони напиваються, їдуть до якихось жінок, а наступного дня Глєбов з важким похміллям не може піти в інститут. Однак його й будинку не дають спокій. На нього покладає надії антидрузяевская група. Ці студенти хочуть, щоб Вадим виступив від їхнього ім’я в захист Ганчука. До нього приходить Куно Іванович, секретар Ганчука, із проханням не відмовчуватися. Глєбов розкладає всі варіанти – «за» і «проти», і жоден його не влаштовує. Зрештою все влаштовується несподіваним образом: у ніч перед фатальними зборами вмирає бабуся Глєбова, і він з повною підставою не йде на збори. Але із Сонею всі вже кінчено, питання для Вадима вирішений, воно перестає бувати в їхньому будинку, та й з Ганчуком теж усе визначено – той спрямований в обласний педвуз на зміцнення периферійних кадрів. Все це, як і багато чого іншого, Глєбов прагне забути, не пам’ятати, і це йому вдається. Він одержав і аспірантуру, і кар’єру, і Париж, куди виїхав як член правління секції эссеистики на конгрес МАЛЭ (Міжнародної асоціації літературознавців і есеїстів). Життя складається цілком благополучно, однак всі, про що він мріяв і що потім прийшло до нього, не принесло радості, «тому що відняло так багато сил і того непоправного, що називається життям».

Додав:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>