Короткий зміст Дворянське гніздо Тургенєв И. З

Першим, як водиться, звістка про повернення Лаврецкого приніс у будинок Калитиных Гедеоновский. Марія Дмитрівна, удова колишнього губернського прокурора, у свої п’ятдесят років, що зберегла в рисах відому приємність, благоволить до нього, та й будинок її із приятнейших у місті О… Зате Марфа Тимофіївна Пестова, сімдесятирічна сестра батька Марії Дмитрівни, не дарує Гедеоновского за схильність присочинять і балакучість. Так що взяти – попович, хоча й статському раднику.

Втім, Марфі Тимофіївні догодити взагалі мудро. От адже не дарує вона й Паншина – загального улюбленця, завидний нареченого, першого кавалера. Владимир Миколайович грає на фортепіано, складає романси на власні ж слова, непогано малює, декламує. Він цілком світська людина, утворений і спритний. Взагалі ж, він петербурзький чиновник по особливих дорученнях, камер – юнкер, що прибув в О… з якимсь завданням. У Калитиных він буває заради Лізи, дев’ятнадцятирічної дочки Марії Дмитрівни. І, схоже, наміру його серйозні. Але Марфа Тимофіївна впевнена: не такого чоловіка коштує її улюблениця. Невисоко ставить Паншина й Лізин учитель музики Христофор Федорович Лем, літній, непривабливий і не дуже щасливий німець, таємно закоханий у свою ученицю.

Прибуття через границю Федора Івановича Лаврецкого – подія для міста помітне. Історія його переходить із вуст у вуста. У Парижу він випадково викрив дружину в зраді. Більше того, після розриву красуня Варвара Павлівна одержала скандальну європейську популярність.

Мешканцям калитинского будинку, втім, не здалося, що він виглядає як жертва. Від нього як і раніше віє степовим здоров’ям, довговічною силою. Тільки в очах видна утома.

Взагалі – Те Федір Іванович міцної породи. Його прадід був людиною твердим, зухвалим, розумним і лукавим. Прабаба, запальна, мстива циганка, ні в чому не уступала чоловікові. Дід Петро, щоправда, був уже простого степового пана. Його син Іван (батько Федора Івановича) виховувався, однак, французом, шанувальником Жан Жака Руссо: так розпорядилася тітка, у якої він жив. (Сестра його Глафіра росла при батьках.) Премудрість XVIII в. наставник влив у його голову цілком, де вона й перебувала, не змішавшись із кров’ю, не проникнувши в душу.

Після повернення до батьків Іванові здалося брудно й дико в рідному будинку. Це не перешкодило йому звернути увагу на покоївку матінки Маланью, дуже гарненьку, розумну й лагідну дівчину. Вибухнув скандал: Івана батько позбавив спадщини, а дівку наказав відправити в далеке село. Іван Петрович відбив по дорозі Маланью й обвінчався з нею. Прибудувавши молоду дружину в родичів Пестових, Дмитра Тимофійовича й Марфи Тимофіївни, сам відправився в Петербург, а потім за кордон. У селі Пестових і народився 20 серпня 1807 р. Федір. Пройшов майже рік, перш ніж Маланья Сергіївна змогла з’явитися із сином у Лаврецких. Та й то тому тільки, що мати Івана перед смертю просила за сина й невістку суворого Петра Андрійовича.

Щасливий батько дитини остаточно повернувся в Росію лише через дванадцять років. Маланья Сергіївна до цього часу вмер, і хлопчика виховувала тітка Глафіра Андріївна, некрасива, заздра, недобра й владна. Федю відняли в матері й передали Глафірі ще при її житті. Він бачив матір не щодня й любив її жагуче, але смутно почував, що між ним і нею існувала нерушима перешкода. Тітку Федя боявся, не смів пискнути при ній.

Повернувшись, Іван Петрович сам зайнявся вихованням сина. Одяг його по – шотландски й найняв йому швейцара. Гімнастика, природничі науки, міжнародне право, математика, столярне ремесло й геральдика склали стрижень виховної системи. Будили хлопчика в чотири ранки; обливши холодною водою, змушували бігати навколо стовпа на мотузці; годували раз у день; учили їздити верхи й стріляти з арбалета. Коли Феде минуло шістнадцять років, батько став виховувати в ньому презирство до жінок.

Через кілька років, схоронив батька, Лаврецкий відправився в Москву й у двадцять три роки надійшов в університет. Дивне виховання дало свої плоди. Він не вмів зійтися з людьми, жодній жінці не смів глянути в очі. Зійшовся він тільки з Михалевичем, ентузіастом і віршотворцем. Цей – Те Михалевич і познайомив друга із сімейством красуні Варвари Павлівни Коробьиной. Двадцатишестилетний дитина лише тепер зрозуміла, для чого варто жити. Варенька була чарівна, розумна й порядно освічена, могла поговорити про театр, грала на фортепіано.

Через півроку молоді прибутки в Лаврики. Університет був залишений (не за студента ж виходити заміж), і почалося щасливе життя. Глафіра була вилучена, і на місце управительки прибув генерал Коробьин, папенька Варвари Павлівни; а чету покотила в Петербург, де в них народився син, що незабаром умер. За порадою лікарів вони відправилися за кордон і осіли в Парижу. Варвара Павлівна миттєво обжилася тут і стала блищати в суспільстві. Незабаром, однак, у руки Лаврецкого потрапила любовна записка, адресована дружині, який він так сліпо довіряв. Спочатку його охопило сказ, бажання вбити обох («прадід мий мужиків за ребра вішав»), але потім, розпорядившись листом про щорічний грошовий зміст дружині й про виїзд генерала Коробьина з маєтку, відправився в Італію. Газети тиражували дурні слухи про дружину. З них же довідався, що в нього народилася дочка. З’явилася байдужість до всього. І все – таки через чотири роки схотілося повернутися додому, у місто О…, але оселитися в Лавриках, де вони з Варей провели перші щасливі дні, він не захотів. Ліза з першої ж зустрічі звернула на себе його увага. Помітив він біля її й Паншина. Марія Дмитрівна не сховала, що камер – юнкер без розуму від її дочки. Марфа ж Тимофіївна, щоправда, як і раніше вважала, що Лізі за Паншиным не бути. У Васильевском Лаврецкий оглянув будинок, сад зі ставком: садиба встигла здичавіти. Тиша неспішного відокремленого життя обступила його. І яка сила, яке здоров’я було в цій бездіяльній тиші. Дні йшли одноманітно, але він не нудьгував: господарював, їздив верхи, читав. Тижня через три поїхав в О… до Калитиным. Застав у них Лема. Увечері, відправившись проводити його, затримався в нього. Старий був торкнутий і зізнався, що пише музику, дещо зіграв і проспівав. У Васильевском розмова про поезію й музику непомітно перейшов у розмову про Лізу й Паншине. Лем був категоричний: вона його не любить, просто слухається маменьку. Ліза може любити одне прекрасне, а він не прекрасний, тобто душа його не прекрасна Ліза й Лаврецкий усе більше довіряли один одному. Не без стиснення запитала вона один раз про причини його розриву із дружиною: як же можна розривати те, що Бог з’єднав? Ви повинні простити. Вона впевнена, що треба прощати й покорятися. Цьому ще в дитинстві навчила її нянька Гафія, що розповідала житіє пречистої діви, житія святих і пустельників, що водила в церкву. Власний її приклад виховував покірність, лагідність і почуття боргу. Зненацька у Васильевском з’явився Михалевич. Він постарів, видно було, що не процвітає, але говорив так само гаряче, як у молодості, читав власні вірші: «…І я спалив всі, чому поклонявся,/ Поклонився всьому, що спалював». Потім друзі довго й голосно сперечалися, стурбувавши що продолжали гостювати Лема. Не можна бажати тільки щастя в житті. Це означає – будувати на піску. Потрібна віра, а без її Лаврецкий – жалюгідний вольтерьянец. Ні віри – немає й одкровення, немає розуміння, що робити. Потрібно чиста, неземна істота, що вивергне його з апатії. Після Михалевича прибутку у Васильевское Калитины. Дні пройшли радісно й безтурботно. «Я говорю з нею, немов я не віджила людина», – думав про Лізу Лаврецкий. Проводжаючи верхи їхню карету, він запитав: «Адже ми друзі тепер?..» Вона кивнула у відповідь. У наступний вечір, переглядаючи французькі журнали й газети, Федір Іванович наткнувся на повідомлення про раптову кончину цариці модних паризьких салонів мадам Лаврецкой. Ранком він уже був у Калитиных. «Що з вами?» – поцікавилася Ліза. Він передав їй текст повідомлення. Тепер він вільний. «Вам не про це треба думати тепер, а про прощення…» – заперечила вона й у завершення розмови відплатила такою же довірою: Паншин просить її руки. Вона зовсім не закохана в нього, але готова послухатися маменьку. Лаврецкий упросив Лізу подумати, не виходити заміж без любові, по почуттю боргу. У той же вечір Ліза попросила Паншина не квапити її з відповіддю й сповістила про це Лаврецкому. Всі наступні дні в ній відчувалася таємна тривога, вона начебто навіть уникала Лаврецко – Го. А його насторожувало ще й відсутність підтверджень про смерть дружини. Та й Ліза на питання, чи зважилася вона дати відповідь Паншину, вимовила, що нічого не знає. Сама себе не знає. В один з літніх вечорів у вітальні Паншин почав дорікати новітнє покоління, говорив, що Росія відстала від Європи (ми навіть мишоловки не видумали). Він говорив красиво, але з таємним озлобленням. Лаврецкий зненацька став заперечувати й розбив супротивника, довівши неможливість стрибків і гордовитих переробок, вимагав визна

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>