И той, хто позаду тайкома вколов коня Генріха IV, змусивши її встати дибки й скинути вершника, спокійно жив все це час. (Маркіза Спина й маркіз ди Нолли уражені: навіть вони не знали, що падіння Генріха IV з коня було невипадковим.) Генріх IV говорить, що вирішив залишитися божевільним, щоб зазнати насолоди особливого роду: «пережити в проясненій свідомості своє божевілля й цим помститися грубому каменю, що розбив йому голову». Генріх IV гнівається, що юнака розповіли про його видужання. «Я видужав, добродії, тому що прекрасно вмію зображувати божевільного, і роблю це спокійно!
Тим гірше для вас, якщо ви з таким хвилюванням переживаєте своє божевілля, не усвідомлюючи, не бачачи його», – заявляє він. Він говорить, що не брав участь у тім житті, у якій Матильда Спина й Белькреди зостарилися, для нього маркіза назавжди така, як Фрида. Маскарад, що Фриду змусили розіграти, аж ніяк не жарт для Генріха IV, скоріше це всього лише лиховісне чудо: портрет ожив, і Фрида тепер належить йому по праву. Генріх IV обіймає її, сміючись, як божевільний, але коли Фриду намагаються вирвати з його обіймів, він раптом вихоплює в Ландольфо шпагу й ранить Белькреди, що не поверили, що він божевільний, вживот.
Белькреди несуть, і незабаром через лаштунки лунає голосний крик Матильды Спина. Генріх IV вражений, що його власна вигадка знайшла життя, змусивши його вчинити злочин. Він кличе своїх наближених – чотирьох юнаків, немов бажаючи захиститися: «Ми залишимося тут разом, разом… і назавжди!»