Короткий зміст Ім’я троянди Эко В – Часть 1

У руки майбутньому перекладачеві й видавцеві «Записки батька Адсона з Мелька» попадають у Празі в 1968 р. На титульному аркуші французької книги середини минулого століття значиться, що вона являє собою перекладання з латинського тексту XVII в., нібито відтворюючого, у свою чергу, рукопис, створений німецьким ченцем наприкінці XIV в. Розвідки, початі відносно автора французького перекладу, латинського оригіналу, а також особистості самого Адсона не приносять результатів. Згодом і дивна книга (можливо – фальшивка, що існує в єдиному екземплярі) зникає з поля зору видавця, що додав до недостовірного ланцюжка переказів цієї середньовічної повісті ще одна ланка.

На схилі віку чернець – бенедиктинец Адсон згадує події, очевидцем і учасником яких йому довелось бути в 1327 р. Європу трясуть політичні й церковні розбрати. Імператор Людовик протистоїть татові римському Іоаннові XXII. У той же час тато веде боротьбу із чернечим орденом францисканців, у якому взяло гору реформаторський рух некористолюбців – спиритуалов, до того, що піддавалися зі сторони папської курії жорстоким гонінням. Францисканці поєднуються з імператором і стають значною силою в політичній грі.

У цю смуту Адсон, тоді ще юнак – послушник, супроводжує в подорожі по містах і найбільших монастирях Італії англійського францисканця Вільгельма Баскервильского. Вільгельм – мислитель і богослов, випробувач єства, знаменитий своїм потужним аналітичним розумом, друг Вільяма Оккама й учень Роджера Бэкона – виконує завдання імператора підготувати й провести попередню зустріч між імперською делегацією францисканців і представниками курії. В абатство, де вона повинна відбутися, Вільгельм і Адсон приходять за кілька днів до прибуття посольств. Зустріч повинна мати форму диспуту про бідність Христа й церкви; її ціль – з’ясувати позиції сторін і можливість майбутнього візиту генерала францисканців до папського престолу в Авиньон.

Ще не вступивши в монастирські межі, Вільгельм дивує ченців, що вийшли на пошуки коня, що втекло, точними дедуктивними умовиводами. А настоятель абатства відразу ж звертається до нього із проханням провести розслідування про случившейся в обителі дивної смерті. Тіло молодого ченця Адельма було знайдено на дні обриву, можливо, він був викинутий з вежі нависаючої над прірвою високої будівлі, називаної тут Храмина. Абат натякає, що йому відомі справжні обставини загибелі Адельма, однак він зв’язаний таємної сповіді, і тому істина повинна пролунати з інших, незапечатаних вуст.

Вільгельм одержує дозвіл опитувати всіх без винятку ченців і обстежити будь – які приміщення обителі – крім знаменитої монастирської бібліотеки. Найбільша в християнському світі, здатна зрівнятися з напівлегендарними бібліотеками невірних, вона розташована у верхньому поверсі Храмини; доступ у неї мають тільки бібліотекар і його помічник, тільки їм відомий план сховища, вибудуваного як лабіринт, і система розташування книг на полках. Інші ченці: копіїсти, рубрикаторы, перекладачі, що стікаються сюди з усією Європи, – працюють із книгами в приміщенні для переписування – скриптории. Бібліотекар одноосібно вирішує, коли і як надати книгу тому, хто неї затребував, і чи надавати взагалі, тому що тут чимало язичеських і єретичних творів. У скриптории Вільгельм і Адсон знайомляться з бібліотекарем Малахией, його помічником Беренгаром, перекладачем із грецького, прихильником Аристотеля Венанцием і юним ритором Бенцием. Покійний Адельм, митецький малювальник, прикрашав поля рукописів фантастичними мініатюрами. Коштує ченцям засміятися, розглядаючи їх, – у скриптории з’являється сліпий брат Хорхе з докором, що смехотворство й марнослів’я непристойні в обителі. Цей чоловік, славний роками, праведністю й ученістю, живе з відчуттям настання останніх часів і чекаючи швидкого явища Антихриста. Оглядаючи абатство, Вільгельм доходить висновку, що Адельм, найімовірніше, не був убитий, але покінчив із собою, кинувшись долілиць із монастирської стіни, а під Храмину тіло було перенесено згодом зсувом.

Але в ту ж ніч у бочку зі свіжою кров’ю заколотих свиней виявлений труп Венанция. Вільгельм, вивчаючи сліди, визначає, що вбили ченця десь в іншому місці, швидше за все в Храмині, і кинули в бочку вже мертвим. Але на тілі тим часом немає ні ран, ні яких – небудь ушкоджень або слідів боротьби.

Помітивши, що Бенций схвильовано більше інших, а Беренгар відверто переляканий, Вільгельм негайно допитує обох. Беренгар зізнається, що бачив Адельма в ніч його загибелі: особа малювальника бути як особа мерця, і Адельм говорив, що проклято й приречений на вічні борошна, які описав враженому співрозмовникові досить переконливо. Бенций же повідомляє, що за два дні до смерті Адельма в скриптории відбувся диспут про допустимість смішного в зображенні божественного й про те, що святі істини краще представляти в грубих тілах, чим у шляхетні. У запалі суперечки Беренгар ненароком проговорився, хоча й досить мрячно, про щось ретельно приховуваному в бібліотеці. Згадування про це було зв’язано зі словом «Африка», а в каталозі серед позначень, зрозумілих тільки бібліотекареві, Бенций бачив візу «межа Африки», але коли, зацікавившись, запитав книгу із цією візою, Малахия заявив, що всі ці книги загублені. Розповідає Бенций і про те, чому став свідком, простеживши за Беренгаром після диспуту. Вільгельм одержує підтвердження версії самогубства Адельма: видимо, в обмін на якусь послугу, що могла бути пов’язана з можливостями Беренгара як помічника бібліотекаря, останній схилив малювальника до содомскому гріха, вазі якого Адельм, однак, не міг винести й поспішив висповідатися сліпому Хорхе, але замість відпущення одержав грізну обіцянку неминучого й страшного покарання. Свідомість тутешніх ченців занадто порушено, з одного боку, хворобливим прагненням до книжкового знання, з іншого боку – жахаючою постійно пам’яттю про диявола й пекло, і це найчастіше змушує їх бачити буквально навіч щось, про що вони читають або чують. Адельм уважає себе вже попали в пекло й у розпачі вирішується звести рахівниця з життям.

Вільгельм намагається оглянути рукописи й книги на столі Венанция в скриптории. Але спочатку Хорхе, потім Бенций під різними прийменниками відволікають його. Вільгельм просить Малахию поставити кого – небудь у стола на стражі, а вночі разом з Адсоном вертається сюди через виявлений підземний хід, яким користується бібліотекар після того, як замикає ввечері зсередини двері Храмини. Серед паперів Венанция вони знаходять пергамент із незрозумілими виписками й знаками тайнопису, але на столі відсутня книга, що Вільгельм бачив тут удень. Хтось необережним звуком видає свою присутність у скриптории. Вільгельм кидається в погоню й раптово у світло ліхтаря попадає книга, що випала у втікача, але невідомий устигає схопити її раніше Вільгельма й зникнути.

По ночах бібліотеку міцніше замків і заборон охороняє страх. Багато ченців вірять, що в темряві серед книг бродять жахливі істоти й душі померлих бібліотекарів. Вільгельм скептично ставиться до подібним до марновірств і не упускає можливості вивчити сховище, де Адсон випробовує на собі дія ілюзії, що породжує, кривих дзеркал і світильника, просоченого зухвалого бачення складом. Лабіринт виявляється складніше, ніж припускав Вільгельм, і тільки завдяки случаю їм вдається виявити вихід. Від стривоженого абата вони довідаються про зникнення Беренгара.

Мертвого помічника бібліотекаря знаходять тільки через добу в купальні, розташованої поруч із монастирською лікарнею. Травщик і лікар Северін звертає увагу Вільгельма, що на пальцях у Беренгара залишилися сліди якоїсь речовини. Травщик говорить, що бачив такі ж і у Венанция, коли труп відмили від крові. До того ж мова в Беренгара почорнів – очевидно, чернець був отруєний, перш ніж захлинувся у воді. Северін розповідає, що колись давно тримав у себе надзвичайно отрутне зілля, властивостей якого не знав і сам, і воно пропало потім при дивних обставинах. Про отруту було відомо Малахии, абатові й Беренгару. Тим часом у монастир з’їжджаються посольства. З папською делегацією прибуває інквізитор Бернард Гі. Вільгельм не приховує своєї ворожості до нього особисто і його методам. Бернард повідомляє, що відтепер сам буде займатися розслідуванням подій в обителі, від яких, на його думку, сильно попахивает чортівнею.

Вільгельм і Адсон знову проникають у бібліотеку, щоб скласти план лабіринту. З’ясовується, що кімнати сховища позначені буквами, з яких, якщо проходити в певному порядку, складаються умовні слова й назви країн. Виявлено й «му Африки» – замаскована й наглухо закрита кімната, однак вони не знаходять способу ввійти в неї. Бернардом Гі затримані й обвинувачені в чаклунстві помічник лікаря й сільська дівчина, що той приводить по ночах догоджати похіть свого патрона за залишки монастирських трапез; напередодні зустрів з нею й Адсон і не міг устояти перед спокусою. Тепер доля дівчини вирішена – як відьма вона піде на багаття.

Братня дискусія між францисканцями й представниками тата переходить у вульгарну бійку, під час якої Северін повідомляє Вильгельму, що залишився осторонь від побоїща, що знайшов у себе в лабораторії дивну книгу. Їхня розмова чує сліпий Хорхе, але й Бенций догадується, що Северін виявив щось, що залишилося від Беренгара. Що відновив було після загального замирення диспут переривається звісткою, що травщик знайдено в лікарні мертвим і вбивця вже схоплений.

Череп травщика проломлений небесним глобусом, що стояли на лабораторному столі металевим. Вільгельм шукає на пальцях Северіна сліди тої ж речовини, що в Беренгара й Венанция, але руки травщика обтягнуті шкіряними рукавичками, використовуваними при роботах з небезпечними препаратами. На місці злочину застигнуть келар Ремигий, що марне намагається виправдатися й заявляє, що прийшов у лікарню, коли Северін був уже мертвий. Бенций говорить Вільгельмові, що вбіг сюди одним з перших, потім стежив за вхідними й упевнений: Малахия вже був тут, вичікував у ніші за пологом, а після непомітно змішався з іншими ченцями. Вільгельм переконаний, що більшу книгу ніхто не міг винести звідси таємно й, якщо вбивця – Малахия, вона повинна усе ще перебувати в лабораторії. Вільгельм і Адсон приймаються за пошуки, але випустять із уваги, що іноді древні рукописи перепліталися по нескольку в один тім. У результаті книга залишається непоміченої ними серед інших, що належали Северіну, і попадає до більше догадливого Бенцию.

Бернард Гі проводить судилище над келарем і, викривши його в приналежності ніколи до одному з єретичних плинів, змушує прийняти на себе й провину за вбивства в абатстві. Інквізитора не цікавить, хто насправді вбив ченців, але він прагне довести, що колишній єретик, нині оголошений убивцею, розділяв погляду францисканців – спиритуалов. Це дозволяє зірвати зустріч, у чому, очевидно, і складалася мета, з якої він був спрямований сюди татом.

На вимогу Вільгельма віддати книгу Бенций відповідає, що, навіть не починаючи читати, повернув її Малахии, від якого одержав речення зайняти освободившееся місце помічника бібліотекаря. Через кілька годин, під час церковної служби, Малахия в судорогах умирає, мова в нього чорний і на пальцях уже знайомі Вільгельмові сліди.

Абат повідомляє Вільгельмові, що францисканець не виправдав його очікувань і на наступний ранок повинен разом з Адсоном покинути обитель. Вільгельм заперечує, що про ченців – мужеложцах, зведення рахунків між якими настоятель і вважав причиною злочинів, він знає вже давно. Однак щира причина не в цьому: умирають ті, кому відомо про існування в бібліотеці «межі Африки». Абат не може приховати, що слова Вільгельма навели його на якийсь здогад, але тем твердіше наполягає на від’їзді англійця; тепер він має намір взяти справу у свої руки й під свою відповідальність.

Але й Вільгельм не збирається відступати, тому що підійшов до рішення впритул. По випадковій підказці Адсона вдається прочитати в тайнописі Венанция ключ, що відкриває «межа Африки». На шосту ніч свого перебування в абатстві вони вступають у таємну кімнату бібліотеки. Сліпий Хорхе чекає їх усередині.

Вільгельм припускав зустріти його тут. Самі недомовки ченців, запису в бібліотечному каталозі й деякі факти дозволили йому з’ясувати, що Хорхе колись був бібліотекарем, а відчувши, що сліпне, навчив спочатку першого свого спадкоємця, потім – Малахию. Ні той ні іншої не могли працювати без його допомоги й не ступали ні кроку, не спросясь у нього. Абат також був від нього в залежності, оскільки одержав своє місце з його допомогою. Сорок років сліпий є повновладним хазяїном обителі. І він уважав, що деякі з рукописів бібліотеки повинні назавжди залишитися схованими від чиїх – або око. Коли ж з вини Беренгара одна з них – може бути, найважливіша – покинула ці стіни, Хорхе приклав всі зусилля, щоб повернути її назад. Ця книга – друга частина «Поетики» Аристотеля, що вважається втраченої й присвячена сміху й смішному в мистецтві, риториці, у майстерності переконання. Заради того, щоб її існування залишилося в таємниці, Хорхе не замислюючись іде на злочин, тому що переконано: якщо сміх буде освячений авторитетом Аристотеля, звалиться вся устояна середньовічна ієрархія цінностей, і культура, пестуемая у вилучені від миру монастирях, культура вибран і присвячених, буде сметена міський, низової, майданний.

Хорхе зізнається, що розумів із самого початку: рано або пізно Вільгельм відкриє істину, і стежив, як крок за кроком англієць наближається до неї. Він простягає Вільгельмові книгу, за прагнення бачити яку поплатилися життям уже п’ять чоловік, і пропонує читати. Але францисканець говорить, що розгадав і цю його диявольський виверт, і відновлює хід подій. Багато років тому, почувши, як хтось у скриптории виявляє цікавість до «межі Африки», ще видючий Хорхе викрадає в Северіна отрута, однак у справу його пускає не відразу. Але коли Беренгар, з похвальби перед Адельмом, один раз повівся нестримано, уже осліплий старий піднімається наверх і просочує отрутою сторінки книги. Адельм, согласившийся на ганебний гріх, щоб доторкнутися до таємниці, не скористався відомостями, добутими такою ціною, але, обійнятий після сповіді в Хорхе смертним жахом, про усім розповідає Венанцию. Венанций добирається до книги, але, щоб розділяти м’які пергаментні аркуші, йому доводиться змочувати пальці об мову. Він умирає, не встигши вийти із Храмини. Беренгар знаходить тіло й, злякавшись, що при розслідуванні неминуче відкриється колишнє між ним і Адельмом, переносить труп у бочку із кров’ю. Однак він теж зацікавився книгою, що вирвав у скриптории майже з рук у Вільгельма. Він приносить її в лікарню, де вночі може читати, не побоюючись, що буде ким – небудь замічений. А коли отрута починає діяти, кидається в купальню в марній надії, що вода вгамує полум’я, що пожирає його зсередини. Так книга попадає до Северіна. Посланий Хорхе Малахия вбиває травщика, але вмирає й сам, побажавши довідатися, що такого забороненого втримується в предметі, через якого його зробили вбивцею. Останній у цьому ряді – абат. Після розмови з Вільгельмом він зажадав у Хорхе пояснень, більше того: вимагав відкрити «межу Африки» і покласти кінець таємності, установленої в бібліотеці сліпим і його попередниками. Зараз він задихається в кам’яному мішку ще одного підземного ходу в бібліотеку, де Хорхе замкнув його, а потім зламав керуючими дверима механізми. «Виходить, мертві вмерли дарма», – говорить Вільгельм: тепер книга знайдена, а від отрути Хорхе він зумів уберегтися. Але на виконання свого задуму старець готовий і сам прийняти смерть. Хорхе рве книгу й поїдає отруєні сторінки, а коли Вільгельм намагається зупинити його, біжить, безпомилково орієнтуючись у бібліотеці по пам’яті. Лампа в руках у переслідувачів все – таки дає їм деяку перевагу. Однак наздогнаному сліпому вдається відняти світильник і відкинути убік. Від масла, що розлилося, починається пожежа; Вільгельм і Адсон поспішають за водою, але вертаються занадто пізно. Ні до чого не приводять і зусилля всіх братій, піднятої по тривозі; вогонь виривається назовні й перекидається від Храмини спершу на церкву, потім на інші будівлі. На очах в Адсона найбагатша обитель перетворюється в попелище. Абатство горить троє доби. До результату третього дня ченці, зібравши деяке, що вдалося врятувати, залишають паруючі руїни як місце, прокляте Богом

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>