Короткий зміст Нудна історія Чехов А. П

Професор медицини Микола Степанович – учений, що досяг вершин своєї науки, що користується загальною пошаною й вдячністю; його ім’я відомо кожній грамотній людині в Росії. Носящий це ім’я, тобто він сам, – старий, невигойно хворий, жити йому, по власному діагнозі, залишилося не більше напівроку У своїх записках він намагається зрозуміти положення, у якому виявився: його, знаменитого людини, доля присудила до страти. Він описує звичайний плин свого теперішнього життя.

Безсоння щоночі. Домашні – дружина й дочка Ліза, яких він колись любив, тепер своїми дріб’язковими життєвими турботами тільки дратують його. Найближчі співробітники: чудакуватий і відданий університетський швейцар Микола, прозектор Петро Ігнатійович, ломовий кінь і вчений тупиця. Робота, що раніше доставляла Миколі Степановичу насолода, його університетські лекції, колись рівні добуткам поета, тепер приносять йому одне тільки мучення.

Микола Степанович не філософ і не богослов, все життя долі кісткового мозку цікавили його більше, ніж кінцева мета світобудови, його душу не хоче знати питань про загробні потемки. Але те, чим радувала його життя – спокій і щастя в родині, улюблена робота, упевненість у собі, – пішло безповоротно. Нові думки, яких він раніше не знав, отруюють його останні дні. Йому здається, що життя його обдурила, його славне ім’я, блискуче минуле не полегшують сьогоднішнього болю.

Звичайні відвідувачі старого професора. Колега по факультеті, недбайливий студент, що випрошує тему дисертант – усе здаються Миколі Степановичу смішними, недалекими, обмеженими, кожний дає привід для роздратування або глузування. Але от ще один, бажаний відвідувач: знайомі кроки, шерех плаття, милий голос…

Катя, дочка покійного товариша – окуліста, виросла в родині Миколи Степановича. Еше до п’ятнадцяти років нею опанувала жагуча любов до театру. Мріючи про славу й служіння мистецтву, довірлива й захоплива, вона пішла в провінційні акторки, але року через два розчарувалася в театральній справі, у товаришах по сцені, зневірилася у свій талант, пережила нещасну любов, замірялася на самогубство, поховала своєї дитини. Микола Степанович, що любив Катю як дочка, намагався допомогти їй радою, писав їй довгі, але марні листи. Тепер, після пережитої катастрофи, Катя живе на залишки батьківської спадщини. Інтерес до життя вона втратила, лежить у себе будинку на кушетці й читає книги, так раз у день відвідує Миколи Степановича. Його дружину й Лізу вона не любить, ті платять їй взаємністю. Звичайний сімейний обід теж не несе Миколі Степановичу нічого, крім роздратування. Присутні дружина, Ліза, дві – три її подруги по консерваторії й Олександр Адольфович Гнеккер – особистість, що вселяє професорові гостру антипатію. Шанувальник Лізи й претендент на її руку, він буває в будинку щодня, але ніхто не знає, якого він походження й на які засоби живе. Продає десь чиїсь роялі, знаком зі знаменитостями, судить про музику з більшим авторитетом – приживав при мистецтві, робить для себе висновок Микола Степанович. Він з тугою згадує колишні, прості й веселі сімейні обіди, тужно думає про те, що вже давно внутрішнє життя дружини й Лізи вислизнуло від його спостереження. Вони давно не ті, якими він знав і любив їх колись. Отчого відбулася зміна – він не знає. Після обіду дружина, як звичайно, просить його з’їздити в Харків, звідки родом Гнеккер, навести там довідки про його батьків і стан. Від почуття самітності, від страху перед безсонням Микола Степанович виходить із будинку. Куди йти? Відповідь давно йому ясний: до Каті. Тільки в Каті йому тепло й затишно, тільки їй можна поскаржитися на свій стан. Колись, говорить він їй, у нього було почуття короля, він міг бути поблажливим, прощав всіх праворуч і ліворуч. Але тепер у його голові день і ніч бродять злі думки, пристойні тільки рабам. Він став над міру строгий, вимогливий, дратівливий. Вся його минуле життя представляється йому гарної, талановито зробленою композицією, залишається тільки не зіпсувати фіналу, зустріти смерть бадьоро й зі спокійною душею. «Але я псую фінал…» У Каті буває ще один гість, філолог Михайло Федорович. Він, мабуть, закоханий у неї й не вирішується їй у цьому зізнатися. Він розважає анекдотами з університетського життя, і його лихослів’я також дратує Миколи Степановича. Розмови про здрібніння нового покоління, про відсутність ідеалів у молоді він перериває різкими запереченнями. Але про себе він почуває, що злі, «аракчеєвські» думки володіють і його істотою. І до співрозмовників, яких він зрівняв зі злими жабами, його тягне знову щовечора. Наступає літо, професор з родиною живе на дачі. Уночі як і раніше безсоння, але вдень замість роботи – читання французьких книжок. Микола Степанович знає, що така творчість і головна його умова: почуття особистої волі. Його судження про літературу, театр, науку влучні й точні. Але думки про близьку смерть, тепер уже через три або чотири місяці, його не залишають. Відвідувачі бувають ті ж: швейцар, прозектор; обіди за участю того ж Гнеккера. Заїжджає, щоб прокотити професори на своєму шарабані, Катя. Вона розуміє, що життя її не складається, що час і гроші йдуть безцільно. «Що ж мені робити?» – запитує вона. «Що відповісти їй?» – міркує Микола Степанович. Легко сказати «трудися», або «роздай своє майно бедным», або «пізнай самого себе», але адже ці загальні й шаблонові ради навряд чи допоможуть у даному окремому випадку. По вечорах на дачі в Каті буває все той же Михайло Федорович, закоханий і що злословить. І Микола Степанович, що колись засуджував нападки на університет, студентів, літературу, театр, сам тепер бере участь у лихослів’ї. Бувають страшні ночі із громом, блискавкою, дощем і вітром, які в народі називаються горобиними. Одну таку ніч переживає й Микола Степанович. Він прокидається від страху раптової смерті, не може подолати зі своїм беззвітним жахом. Раптом чуються не те стогони, не те сміх. Прибігає дружина, кличе його в кімнату Лізи. Та стогне від якогось борошна, кидається батькові на шию: «Тато мій гарний… Я не знаю, що із мною… Важко!» «Так допоможи ж їй, допоможи! – благає дружина. – Зроби що – небудь!» «Що ж я можу зробити? Нічого не можу», – міркує батько. «На душі в дівчинки якась вага, але я нічого не розумію, не знаю й тільки мо
жу бурмотати: – Нічого, нічого.. Це пройде… Спи, спи…» Через кілька годин він у себе в кімнаті, усе ще не спить, чує стукіт у вікно. Це Катя. І в неї в цю ніч якісь важкі передчуття. Вона благає Миколу Степановича забрати в неї її гроші й поїхати куди – небудь лікуватися. Після його відмови вона уныло йде. Микола Степанович у Харкові, куди наполегливо посилала його дружина. На зміну стану злості й роздратування прийшло нове: повної байдужості. Він довідається тут, що про Гнеккере в місті нічого не знають, але коли приходить телеграма від дружини з повідомленням, що Гнеккер таємно обвінчався з Лізою, він зустрічає звістку равнодушно. Це його лякає: адже байдужість – параліч душі, передчасна смерть. Ранок застає його сидячої в постелі в готельному номері, зайнятим усе тими ж настирливими міркуваннями. Йому здається, що він зрозумів причину тої слабості, що привела його напередодні кінця до злих, рабських думок, а потім до байдужості. Справа в тому, що в його думках, почуттях, судженнях немає загальної ідеї, або бога живої людини. «А коли немає цього, те, виходить, немає й нічого». Якщо немає чогось загального, що зв’язувало б усе в одне ціле, досить було серйозної недуги, страху смерті, щоб всі, у чому бачилися зміст і радість життя, розлетілося в клаптики. Микола Степанович остаточно здається й вирішує сидіти й мовчачи чекати, що буде. Лунає стукіт у двері, перед ним коштує Катя. Приїхала, говорить вона, просто так, роняє лист від Михайла Федоровича. Потім, бліднучи й стискаючи руки, звертається до Миколи Степановичу: «Заради щирого Бога скажіть скоріше, цю мінуту: що мені робити? …Адже ви мій батько, мій єдиний друг!.. Ви були вчителем! Говорите ж, що мені робити?» Микола Степанович ледве стоїть на ногах, він розгублений. «По совісті, Катя, не знаю… Давай, Катя, снідати». Не одержавши відповіді, вона йде – куди, не знає сама. І бачить її, імовірно, востаннє. «Прощай, мій скарб!»

Додав:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>