Короткий зміст Останній дюйм Олдридж Дж. 1/2

Добре, якщо, налітавши за двадцять років не одну тисячу миль, ти й до сорока років усе ще зазнаєш насолоди від польоту; добре, якщо ще можеш радуватися тому, як артистично точно посадив машину; мало – мало відіжмеш ручку, піднімеш легка хмарина пилу й плавно відвоюєш останній дюйм над землею. Особливо коли приземляєшся на сніг: щільний сніг дуже зручний для посадки, і добре сісти на сніг так само приємно, як прогулятися босоніж по пухнатому килимі в готелі.

Але з польотами на "ДС – 3", коли стареньку машину піднімеш, бувало, у повітря в будь – яку погоду й летиш над лісами де потрапило, було покінчено. Робота в Канаді дала йому гарне загартування, і не дивно, що закінчував він своє літне життя над пустелями Червоного моря, літаючи на "Фейрчайльде" для нефтеэкспортной компанії Тексегипто, у якої були права на розвідку нафти по всьому єгипетському узбережжю. Він водив "Фейрчайльд" над пустелею доти, поки літак зовсім не зносився. Посадкових площадок не було. Він саджав машину скрізь, де хотілося зійти геологам і гідрологам, – на пісок, на чагарник, на кам’янисте дно пересохлих струмків і на довгі білі обмілини Червоного моря. Відмели були гірше всього: гладка на вид поверхня пісків завжди бувала засіяна великими шматками білого корала з гострими, як бритва, краями, і якби не низьке центрування "Фейрчайльда", він би не раз перевернувся через прокол камери.

Але все це було в минулому. Компанія Тексегипто відмовилася від дорогих спроб знайти велике нафтове родовище, що давало б такого ж прибутку, які одержувало Арамко в Саудівській Аравії, а "Фейрчайльд" перетворився в жалюгідну руїну й стояв в одному з єгипетських ангарів, покритий товстим шаром різнобарвного пилу, весь висічений знизу вузькими, довгими надрізами, з потертими тросами, з якоюсь подобою мотора й приладами, придатними хіба що на смітник.

Усе було кінчено: йому стукнуло сорок три, дружина виїхала від нього додому на Линнен – Стрит у місті Кембридж, штату Массачусетс, і зажила як їй подобалося: їздила на трамваї до Гарвард – Сквер, купувала продукти в магазині без продавця, гостювала у свого старого в пристойному дерев’яному будинку – одним словом, вела пристойне життя, гідну пристойної жінки. Він пообіцяв приїхати до неї ще навесні, але знав, що не зробить цього, так само як знав, що не одержить у свої роки літної роботи, особливо такий, до якій він звик, не одержить її навіть у Канаді. У тих краях речення перевищувало попит і коли справа стосувалася людей досвідчених; фермери Саскачевана самі вчилися літати на своїх "Пайперкэбах" і "Остерах". Аматорська авіація позбавляла шматка хліба багатьох старих льотчиків. Вони кінчали тим, що наймалися обслуговувати рудоуправління або уряд, але така робота була занадто благопристойн і добропорядної, щоб підійти йому на старості років.

Так він і залишився ні із чим, якщо не вважати байдужої дружини, який він не був потрібний, так десятилітнього сина, що народився занадто пізно й, як розумів у глибині душі Бен, чужого їм обом – самотньої, неприкаяної дитини, що у десять років почував, що мати їм не цікавиться, а батько – стороння людина, різкий і небагатослівний, не знаючий, про що з ним говорити в ті рідкі мінути, коли вони бували разом.

От і зараз було не краще, ніж завжди. Бен взяв із собою хлопчика на "Остер", що скажено мотало на висоті у дві тисячі футів над узбережжям Червоного моря, і чекав, що хлопчиська от – от заколише.

– Якщо тебе стошнит, – сказав Бен, – пригнися нижче до підлоги, щоб не забруднити всю кабіну.

– Добре. – У хлопчика був дуже нещасний вид.

– Боїшся?

Маленький "Остер" безжалісно шпурляло в напруженому повітрі зі сторони убік, але переляканий хлопчисько все – таки не губився й, з жорстокістю присмоктуючи льодяник, розглядав прилади, компас, що стрибає авіагоризонт.

– Трошки, – відповів хлопчик тихим і соромливим голоском, несхожим на грубуваті голоси американських хлопців. – А від цих поштовхів літак не зламається?

Бен не вмів утішати сина, він сказав правду:

– Якщо за машиною не стежити й не перевіряти її увесь час, вона неодмінно зламається.

– А ця… – почав був хлопчик, але його сильно нудило, і він не міг продовжувати.

– Ця в порядку, – з роздратуванням сказав батько. – Цілком придатний літак.

Хлопчик опустив голову й тихенько заплакав.

Бен пошкодував, що взяв із собою сина. У них у сім’ї великодушні пориви завжди кінчалися невдачею: обоє вони були такі – суха, плаксива, провінційна мати й різкий, запальний батько. Під час одного з рідких приступів великодушності Бен якось спробував повчити хлопчика керувати літаком, і хоча син виявився дуже тямущим і досить швидко засвоїв основні правила, кожний окрик батька доводив його до сліз…

– Не плач! – наказав йому тепер Бен. – Нема чого тобі плакати! Підніми голову, чуєш, Дэви! Підніми зараз же!

Але Дэви сидів опустивши голову, а Бен усе більше й більше жалував, що взяв його із собою, і уныло поглядав на пустельне узбережжя, що розстелялося під крилом літака марне, Червоного моря – безперервну смугу в тисячу миль, що відокремлювала ніжно розмиті фарби суши від бляклої зелені води. Усе було недвижимо й мертво. Сонце випалювало тут усяке життя, а навесні на тисячах квадратних миль вітри здіймали на повітря маси піску й відносили його на ту сторону Індійського океану, де він і залишався навіки на дні морському.

– Сядь прямо, – сказав він Дэви, – якщо хочеш навчитися, як іти на посадку.

Бен знав, що тон у нього різкий, і завжди дивувався сам, чому він не вміє розмовляти із хлопчиком. Дэви підняв голову. Він ухопився за дошку керування й нагнувся вперед. Бен забрав газ і, почекавши, поки не сбавится швидкість, із силою потягнув рукоятку триммера, що була дуже незручно розташована на цих маленьких англійських літаках – нагорі ліворуч, майже над головою. Раптовий поштовх мотнув голову хлопчика долілиць, але він її відразу ж підняв і став дивитися поверх занепалого носа машини на вузьку смужку білого піску в затоки, схожого на корж, кинутий на цей пустельний берег. Батько вів літак прямо туди.

– А почім ти знаєш, звідки дме вітер? – запитав хлопчик.

– По хвилях, по хмарині, чуттям! – крикнув йому Бен.

Але він уже й сам не знав, чим керується, коли керує літаком. Не думаючи, він знав з точністю до одного фута, де посадить машину. Йому доводилося бути точним: гола смужка піску не давала ні однієї зайвої п’яді, і опуститися на неї міг тільки дуже маленький літак. Звідси до найближчого тубільного села було сто миль, і навколо – мертва пустеля.

– Вся справа в тім, щоб правильно розрахувати, – сказав Бен. – Коли вирівнюєш літак, треба, щоб відстань до землі бути шість дюймів. Не фут і не три, а рівно шість дюймів! Якщо взяти вище, те стукнешся при посадці й ушкодиш літак. Занадто низько – потрапиш на купину й перевернешся. Вся справа в останньому дюймі.

Дэви кивнув. Він уже це знав. Він бачив, як в Ель – Бабі, де вони брали напрокат машину, один раз перевернувся такий "Остер". Учень, що на ньому літав, був убитий.

– Бачиш! – закричав батько. – Шість дюймів. Коли він починає знижуватися, я беру ручку на себе. На себе. От! – сказав він, і літак торкнувся землі м’яко, як сніжинка.

Останній дюйм! Бен відразу ж виключив мотор і нажав на ножні гальма – ніс літака задерся догори, і машина зупинилася в самої води – до її залишалося шість або сім футів.

Два льотчики повітряної лінії, які відкрили цю бухту, назвали її Акулячої – не через форму, а через її населення. У ній постійно водилася безліч великих акул, які запливали із Червоного моря, ганяючись за косяками оселедця й кефалі, що шукали тут притулку. Бен і прилетів – те сюди через акул, а тепер, коли потрапив у бухту, зовсім забув про хлопчика й час від часу тільки давав йому розпорядження: допомогти при розвантаженні, закопати мішок із продуктами в мокрий пісок, змочувати пісок, поливаючи його морською водою, подавати інструменти й усякі дріб’язки, необхідні для акваланга й камер.

– А сюди хто – небудь коли – небудь заходить? – запитав його Дэви.

Бен був занадто зайнятий, щоб звертати увагу на те, що говорить хлопчик, але все – таки, почувши питання, покачав головою:

– Ніхто! Ніхто не може сюди потрапити інакше, як на легкому літаку. Принеси мені два зелених мішки, які коштують у машині, і прикривай голову. Не вистачало ще, щоб ти одержав сонячний удар!

Більше питань Дэви не задавав. Коли він про що – небудь запитував батька, голос у нього відразу ставав похмурим: він заздалегідь очікував різкої відповіді. Хлопчик і не намагався продовжувати розмова й мовчачи виконував, що йому наказували. Він уважно спостерігав, як батько готовив акваланг і кіноапарат для підводних зйомок, збираючись знімати в прозорій воді акул.

– Дивися не підходь до воді! – наказав батько.

Дэви нічого не відповів.

– Акули неодмінно постараються відрізати від тебе шматок, особливо якщо піднімуться на поверхню, – не смій навіть ступати у воду!

Дэви кивнув головою.

Беневі хотілося чим – небудь порадувати хлопчика, але за багато років йому це жодного разу не вдавалося, а тепер, видно, було пізно. Коли дитина народилася, почав ходити, а потім ставав підлітком, Бен майже постійно бував у польотах і подовгу не бачила сина. Так було в Колорадо, у Флориді, у Канаді, в Ірані, у Бахрейні й тут, у Єгипті. Це його дружині, Джоанне, випливало постаратися, щоб хлопчик ріс живим і веселим.

Спочатку він намагався прив’язати до себе хлопчика. Але хіба доможешся чого – небудь за короткий тиждень, проведений удома, і хіба можна назвати будинком чужоземне селище в Аравії, що Джоанна ненавиділа й щораз поминала тільки для того, щоб потужити про росисті літні вечори, ясних морозних зимах і тихих університетських вуличках рідної Нової Англії? Її ніщо не залучало, ні глинобитні домішки Бахрейну, при ста десяти градусах по Фаренгейтові й ста відсотках вологості повітря, ні оцинковані селища нафтопромислів, ні навіть курні, безпардонні вулиці Каїра. Але апатія (яка все підсилювалася й нарешті зовсім неї перевела) повинна тепер пройти, раз вона повернулася додому. Він відвезе до неї хлоп’я, і, раз вона живе, нарешті, там, де їй хочеться, Джоанне, може бути, удасться хоч небагато зацікавитися дитиною. Поки що вона не проявляла цього інтересу, а з тих пор, як вона виїхала додому, пройшло вже три місяці.

– Затягни цей ремінь у мене між ногами, – сказав він Дэви.

На спині в нього був важкий акваланг. Два балони зі стисненим повітрям вагою у двадцять кілограмів дозволять йому пробути більше години на глибині в тридцять футів. Глибше опускатися й нема чого. Акули цього не роблять.

– И не кидай у воду камені, – сказав батько, піднімаючи циліндричний, водонепроникний футляр кіноапарата й стираючи пісок з рукоятки. – Не те всіх риб поблизу розполохаєш. Навіть акул. Дай мені маску.

Дэви передав йому маску із захисним склом.

– Я пробуду під водою мінут двадцять. Потім піднімуся, і ми поснідаємо, тому що сонце вже високо. Ти поки що обклади каменями обоє колеса й посидь під крилом, у тіні. Зрозумів?

– Так, – сказав Дэви.

Бен раптом відчув, що розмовляє із хлопчиком так, як розмовляв із дружиною, чия байдужість завжди викликала його на різкий, наказовий тон. Нічого дивного, що бідний парубійко цурається їх обох.

– И про мене не турбуйся! – наказав він хлопчикові, входячи у воду. Взявши в рот трубку, він зник під водою, опустивши кіноапарат, щоб вантаж тяг його на дно.

Дэви дивився на море, що поглинуло його батька, немов міг що – небудь розглянути. Але нічого не було видно – тільки зрідка на поверхні з’являлися пухирці повітря.

Нічого не було видно ні на море, що далеко вдалині зливалося з обрієм, ні на безкрайніх просторах випаленого сонцем узбережжя. А коли Дэви видрав на розпечений піщаний пагорб у найвищого краю бухти, він не побачив позаду нічого, крім пустелі, те рівної, те злегка хвилястої. Вона йшла, блискаючи, удалину, до червонуватих пагорбів, що танули в пекучому мареві, таким же голим, як і всі навколо.

Під ним був тільки літак, маленький срібний "Остер", – мотор, остигаючи, усе ще потріскував. Дэви почував волю. Навкруги на цілих сто миль не було ні душі, і він міг посидіти в літаку і як треба все розглянути. Але запах бензину знову викликав у нього нудоту, він виліз і облив водою пісок, де лежала їжа, а потім сів у берега й став дивитися, чи не здадуться акули, яких знімає батько. Під водою нічого не було видно, і в розпеченій тиші, на самоті, про яке він не жалував, хоча раптом його гостро відчув, хлопчик роздумував, що ж з ним буде, якщо батько так ніколи й не випливе з морської глибини.

Бен, пригорнувшись спиною до корала, мучився із клапаном, що регулює подачу повітря. Він опустився неглибоко, не більше чим на двадцять футів, але клапан працював нерівномірно, і йому доводилося із зусиллям втягувати повітря. А це було виснажливо й небезпечно.

Акул було багато, але вони трималися на відстані. Вони ніколи не наближалися настільки, щоб можна було як варто піймати їх у кадр. Прийде приманювати їх ближче після обіду. Для цього Бен взяв у літак половину кінської ноги; він обернув її в целофан і закопав у пісок.

– Цього разу, – сказав він собі, галасливо випускаючи пухирці повітря, – я вуж наснимаю їх не менше ніж на три тисячі доларів.

Телевізійна компанія платила йому по тисячі доларів за кожні п’ятсот метрів фільму про акул і тисячу доларів окремо за зйомку риби – молота. Але тут риба – молот не водиться. Були отут три нешкідливі акули – велетні й досить велика плямиста акула – кішка, вона бродила в самого сріблистого дна, подалі від коралового берега. Бен знав, що зараз він занадто діяльний, щоб залучити до себе акул, але його цікавив великий орляк, що жив під виступом коралового рифа: за нього теж платили п’ятсот доларів. Їм потрібний був кадр із орляком на підходящому тлі. Кишащий тисячами риб, підводний кораловий мир був гарним тлом, а сам орляк лежав у своїй кораловій печері.

– Ага, ти ще тут! – сказав Бен тихенько.

Длиною риба була в чотири фути, а важив один бог знає скільки; вона поглядала на нього зі свого притулку, як і минулого разу – тиждень назад. Жила вона отут, напевно, не менше ста років. Шльопнувши в неї перед мордою ластами, Бен змусив її позадкувати й зробив гарний кадр, коли розсерджена риба неквапливо пішла долілиць, на дно.

Поки що це було всі, чого він домагався. Акули нікуди не дінуться й після обіду. Йому треба берегти повітря, тому що тут, на березі, балони не зарядиш. Повернувшись, Бен відчув, як повз його ноги прошелестіла плавцями акула. Поки він знімав орляка, акули зайшли до нього в тил.

– Убирайтеся до чортів! – закричав він, випускаючи величезні міхури повітря.

Вони спливли: голосний булькіт злякало їх. Піщані акули пішли на дно, а "кішка" поплила на рівні його очей, уважно спостерігаючи за людиною. Таку лементом не залякаєш. Бен пригорнувся спиною до рифа й раптом відчув, як гострий виступ корала впився в руку. Але він не зводив очей з "кішки", поки не піднявся на поверхню. Навіть тепер він тримав голову під водою, щоб стежити за "кішкою", що поступово до нього наближалася. Бен незграбно позадкував на вузький, що піднімався з моря виступ рифа, перевернувся й переборов останній дюйм до безпечного місця.

– Мені ця дрянь зовсім не подобається! – сказав він уголос, виплюнувши спочатку воду.

И тільки отут помітив, що над ним коштує хлопчик. Він зовсім забув про його існування й не потрудився пояснити, до кого ставляться ці слова.

– Діставай з піску сніданок і приготуй його на брезенті під крилом, де тінь. Кинь – Ка мені великий рушник.

Дэви дав йому рушник, і Беневі довелося упокоритися з життям на сухій, гарячій землі. Він почував, що зробив більшу дурість, взявшись за таку роботу. Він був гарним льотчиком по нерозвіданим т рассам, а не якимось авантюристом, що радий ганятися за акулами з підводним кіноапаратом. І все – таки йому повезло, що він одержав хоч таку роботу. Два, що служили в Каїрі авіаінженера американської компанії Східних повітряних ліній організували поставку кінофірмам підводних кадрів, знятих у Червоному морі. Обох інженерів перевели в Париж, і вони передали свою справу Беневі. Льотчик у свій час допоміг їм, коли вони прийшли проконсультуватися щодо польотів у пустелі на маленьких літаках. Їдучи, вони відплатили послугою за послугу, повідомивши про нього Телевізійної компанії в Нью – Йорку; йому дали напрокат апаратуру, і він найняв маленький "Остер" у єгипетській літній школі.

Йому потрібно було швидко заробити побільше грошей, і з’явилася така можливість. Коли компанія Тексегипто згорнула розвідку нафти, він втратив роботу. Гроші, які він ощадливо збирав два роки, літаючи над розпеченою пустелею, давали можливість дружині пристойно жити в Кембриджі. Того деякого, що в нього залишалося, вистачало на зміст його самого, сина й француженки із Сирії, що доглядала за дитиною. І він міг знімати в Каїрі маленьку квартирку, де вони втрьох жили. Але цей політ був останнім. Телевізійна компанія повідомила, що запасу знятої плівки їй вистачить дуже надовго. Тому його робота підходила до кінцю, і в нього більше не було причин залишатися в Єгипті. Тепер уже він напевно відвезе хлопчика до матері, а потім пошукає роботи в Канаді, – раптом там що – небудь так підкрутиться, якщо, звичайно, йому повезе й він зуміє сховати свій вік!

Поки вони мовчачи їли, Бен перемотав плівку французького кіноапарата й полагодив клапан акваланга. Відкорковуючи пляшку пива, він знову згадав про хлопчика.

– У тебе їсти що – небудь попити?

– Ні, – неохоче відповів Дэви. – Води немає…

Бен і отут не подумав про сина. Як завжди, він прихопив із собою з Каїра дюжину пляшок пива: воно було чистіше й безпечніше для шлунка, чим вода. Але треба було взяти що – небудь і для хлопчика.

– Прийде тобі випити пива. Відкрий пляшку й спробуй, але не пий занадто багато.

Йому претила думка про те, що десятилітня дитина буде пити пиво, але робити було нема чого. Дэви відкоркував пляшку, бістро надпив трошки прохолодної гіркої рідини, але проковтнув її із працею. Покачавши головою, він повернув пляшку батькові.

– Не хочеться пити, – сказав він.

– Відкрий банку персиків.

Банку персиків не може вгамувати спрагу в полуденну спеку, але вибору не було. Поївши, Бен акуратно прикрив апаратуру вологим рушником і приліг. Мигцем глянувши на Дэви й упевнившись, що він не хворий і сидить у тіні, Бен швидко заснув.

– А хто – небудь знає, що ми тут? – запитав Дэви зіпрілого під час сну батька, коли той знову збирався опуститися під воду.

– Чому ти запитуєш?

– Не знаю. Просто так.

– Ніхто не знає, що ми тут, – сказав Бен. – Ми одержали від єгиптян дозвіл летіти в Хургаду; вони не знають, що ми залетіли так далеко. І не повинні знати. Ти це запам’ятай.

– А нас можуть знайти?

Бен подумав, що хлопчик боїться, як би їх не викрили в чому – небудь недозволеному. Дітлахи завжди бояться, що їх піймають на місці злочину.

– Ні, прикордонники нас не знайдуть. З літака вони навряд чи помітять нашу машину. А по суші ніхто сюди потрапити не може, навіть на "виллисе". – Він показав на море. – И звідти ніхто не прийде, там рифи…

– Невже ніхто – ніхто про нас і не знає? – тривожно запитав хлопчики.

– Я ж говорю, що немає! – з роздратуванням відповів батько. Але раптом зрозумів, хоча й пізно, що Дэви турбує не можливість попастися, він просто боїться залишитися один.

– Ти не бійся, – проговорив Бен грубувато. – Нічого з тобою не трапиться.

– Піднімається вітер, – сказав Дэви як завжди тихо й занадто серйозно.

– Знаю. Я пробуду під водою всього півгодини. Потім піднімуся, заряджу нову плівку й опущуся ще мінут на десять. Знайди, чим би тобі покуда зайнятися. Дарма ти не взяв із собою вудки.

"Треба було мені йому про це нагадати", – подумав Бен, поринаючи у воду разом із принадою з конини. Принаду він поклав на добре освітлену коралову гілку, а камеру встановив на виступі. Потім він міцно прив’язав телефонним проведенням м’ясо до корала, щоб акулам було сутужніше його віддерти.

Покінчивши із цим, Бен відступив у невелику виїмку, усього в десяти футах від принади, щоб убезпечити себе з тилу. Він знав, що чекати акул прийде недовго.

У сріблистому просторі, там, де корали перемінялися піском, їх було вже п’ятеро. Він був прав. Акули прийшли відразу ж, учуяв запах крові. Бен завмер, а коли видихав повітря, то притискав клапан до корала за своєю спиною, щоб пухирці повітря лопалися й не злякали акул.

– Підходите! Ближче! – тихенько підбивав він риб.

Але їм і не було потрібно запрошення.

Вони кинулися прямо на шматок конини. Спереду йшла знайома плямиста "кішка", а за нею дві або три акули тої ж породи, але поменше. Вони не плили й навіть не рухали плавцями, вони неслися вперед, як сірі струмливі ракети. Наблизившись до м’яса, акули злегка згорнули убік, на ходу відриваючи шматки.

Він зняв на плівку все: наближення акул до мети; якусь дерев’яну манеру роззявляти впасти, немов у них боліли зуби; жадібний, капосний укус – саме огидне видовище, яке він бачив у житті.

– Ах ви гади! – сказав він, не розтискаючи губ.

Як і всякий підводник, він їх ненавидів і – дуже боявся, але не міг ними не любуватися.

Вони прийшли знову, хоча плівка була вже майже вся знята. Виходить, йому доведеться піднятися на сушу, перезарядити кінокамеру й скоріше повернутися назад. Бен глянув на камеру й переконався, що плівка скінчилася. Піднявши ока, воно побачив, що вороже насторожена акула – кішка пливе прямо на нього.

– Пішла! Пішла! Пішла! – закричав Бен у трубку.

"Кішка" на ходу злегка повернулася на бік, і Бен зрозумів, що зараз вона кинеться в атаку. Тільки в цю мить він помітив, що руки й груди в нього вимазані кров’ю від шматка конини. Бен прокляв свою дурість. Але ні часу, ні змісту дорікати себе вже не було, і він став відбиватися від акули кіноапаратом.

В "кішки" був виграш у часі, і камера її ледь зачепила. Бічні різці з розмаху схопили праву руку Бена, ледве було не зачепили груди й пройшли крізь іншу його руку, як бритва. Від страху й болю він став розмахувати руками; кров його відразу ж замутила воду, але він уже нічого не бачив і тільки почував, що акула зараз нападе знову. Відбиваючись ногами й задкуючи назад, Бен відчув, як його резануло по ногах: роблячи судорожні рухи, він заплутався в гіллястих коралових заростях. Бен тримав дихальну трубку правою рукою, боячись неї упустити. І в ту мить, коли він побачив, що на нього кинулася одна з акул подрібніше, він ударив її ногами й перекувырнулся назад.

Бен стукнувся спиною об надводний край рифа, абияк викотився з води й, обливаючись кров’ю, звалився на пісок.

Коли Бен отямився, він відразу згадав, що з ним трапилося, хоча й не розумів, чи довго був без свідомості й що відбулося потім, – всі тепер, здавалося, було вже не в його владі.

– Дэви! – закричав він.

Звідкись зверху почувся приглушений голос сина, але ока Бена застеляло імла – він знав, що шок ще не пройшов. Але от він побачив дитину, його повне жаху, схилена над ним особа й зрозумів, що був без свідомості всього кілька митей. Він ледь міг ворухнутися.

– Що мені робити? – кричав Дэви. – Бачиш, що з тобою трапилося!

Бен закрив очі, щоб зібратися з думками. Він знав, що не зможе більше вести літак; руки горіли, як у вогні, і були важкі, як свинець, ноги не рухалися, і все плило, як у тумані.

– Дэви, – ледве виговорив Бен, не відкриваючи око. – Що в мене з ногами?

– У тебе руки… – почув він невиразний голос Дэви, – руки всі порізані, просто жах!

– Знаю, – зло сказав Бен, не розтискаючи зубів. – А що в мене з ногами?

– Усе в крові, порізані теж…

– Сильно?

– Так, але не так, як рук і. Що мені робити?

Тоді Бен подивився на руки й побачив, що права майже відірвано зовсім; він побачив мускули, сухожилля, крові майже не було. Ліва була схожа на шматок жеваного м’яса й сильно кровоточила; він зігнув її, підтяг кисть до плеча, щоб зупинити кров, і застогнав від болю.

Він знав, що справи його зовсім погані.

Але відразу зрозумів, що треба щось зробити: якщо він умре, хлопчик залишиться один, а про цьому страшно навіть подумати. Це ще гірше, ніж його власний стан. Хлопчика не знайдуть вчасно в цьому випаленому начисто краї, якщо його взагалі знайдуть.

– Дэви, – сказав він наполегливо, із працею намагаючись зосередитися, – послухай… Візьми мою сорочку, розірви її й перев’яжи мені праву руку. Чуєш?

– Так.

– Міцно перев’яжи мені ліву руку над ранами, щоб зупинити кров. Потім як – небудь прив’яжи кисть до плеча. Так міцно, як зможеш. Зрозумів? Перев’яжи мені обидві руки.

– Зрозумів.

– Перев’яжи міцно – преміцно. Спочатку праву руку й закрій рану. Зрозумів? Ти зрозумів…

Бен не чув відповіді, тому що знову знепритомнів; цього разу безпам’ятство тривало довше, і він отямився, коли хлопчик возився з його лівою рукою; напружена, бліда особа сина бути перекручено жахом, але він з мужністю розпачу намагалася виконати своє завдання.

– Це ти, Дэви? – запитав Бен і почув сам, як нерозбірливо вимовляє слова. – Послухай, хлопчик, – продовжував він із зусиллям. – Я тобі повинен сказати, всі відразу, на випадок, якщо знову знепритомнію. Перебинтуй мені руки, щоб я не втратив занадто багато крові. Упорядкуй ноги й стягни з мене акваланг. Він мене душить.

– Я намагався його стягнути, – сказав Дэви упалим голосом. – Так не можу, не знаю як.

– Треба стягнути, ясно? – прикрикнув Бен як звичайно, але відразу зрозумів, що єдина надія врятуватися й хлопчикові і йому – це змусити Дэви самостійно думати, упевнено робити те, що він повинен зробити. Треба якось вселити це хлопчикові.

– Я тобі скажу, синок, а ти постарайся зрозуміти. Чуєш? – Бен ледь чув себе сам і на секунду навіть забув про біль. – Тобі, бідолаха, прийде все робити самому, так вуж вийшло. Не розбудовуйся, якщо я на тебе закричу. Отут уже не до образ. Не треба обертати на цю увагу, зрозумів?

– Так. – Дэви перев’язував ліву руку й не слухав його.

– Молодчина! – Беневі хотілося побадьорити дитини, але йому це не занадто – те вдалося. Він ще не знав, як знайти підхід до хлопчика, але розумів, що це необхідно. Десятилітній дитині стояло виконати справа нелюдських труднощів. Якщо він хоче вижити. Але все повинне йти один по одному…

– Дістань у мене через пояс ніж, – сказав Бен, – і переріж всі ремінці акваланга. – Сам він не встиг пустити в хід ніж. – Користуйся тонким пилянням, так буде швидше. Не порежься.

– Добре, – сказав Дэви, встаючи. Він подивився на свої вимазані в крові руки й позеленів. – Якщо ти зможеш хоч трошки підняти голову, я стягну один з ременів, я його розстебнув.

– Добре. Постараюся.

Бен підняв голову й зачудувався, як важко йому навіть ворухнутися. Спроба рушити шиєю знову довела його до непритомності; цього разу він провалився в чорну безодню болісного болю, що, здавалося, ніколи не скінчиться. Він повільно отямився й відчув якесь полегшення.

– Це ти, Дэви?.. – запитав він звідкись здалеку.

– Я зняв з тебе акваланг, – почув він тремтячий голос хлопчика. – Але в тебе по ногах усе ще тече кров.

– Не обертай уваги на ноги, – сказав Бен, відкриваючи ока. Він піднявся, щоб глянути, у якому він виді, але, побоявся знову знепритомніти. Він знав, що не зможе сісти, а тим більше встати на ноги, і тепер, коли хлопчик перев’язав йому руки, верхня частина тулуби теж була скована. Гірше було спереду, і йому треба було все обміркувати.

Єдиною надією врятувати хлопчика був літак, і Дэви прийде його звістки. Не було ні іншої надії, ні іншого виходу. Але колись треба про усім як варто помізкувати. Хлопчика не можна лякати. Якщо Дэви сказати, що йому доведеться вести літак, він прийде в жах. Треба гарненько подумати, як сказати про це хлопчикові, як вселити йому цю думку й переконати все виконати, нехай навіть беззвітно. Треба було навпомацки знайти дорогу до обійнятого страхом, незрілому свідомості дитини. Він пильно подивився на сина й згадав, що вже давно як треба на нього не дивився.

"Він, здається, хлопець розвитий", – подумав Бен, дивуючись дивному ходу своїх думок. Цей хлопчик із серйозною особою був чимсь схожий на нього самого: за дитячими рисами ховався, бути може, твердий і навіть неприборканий характер. Але бліде, небагато вилицювата особа виглядала зараз нещасним, а коли Дэви помітив пильний погляд батька, він відвернувся й заплакав.

– Нічого, маля, – вимовив Бен із працею. – Тепер уже нічого!

– Ти вмреш? – запитав Дэви.

– Хіба я вуж так поганий? – запитав Бен, не подумавши.

– Так, – відповів Дэви крізь сльози.

Бен зрозумів, що зробив помилку, потрібно говорити із хлопчиком, обмірковуючи кожне слово.

– Я жартую, – сказав він. – Це нічого, що з мене хльостає кров. Твій старий не раз бував у таких переробках. Ти хіба не пам’ятаєш, як я потрапив тоді в лікарню в Саскатуне?

Дэви кивнув.

– Пам’ятаю, але тоді ти був у лікарні…

– Звичайно, звичайно. Вірно. – Він завзято думав про своєму, силкуючись не втратити знову свідомість. – Знаєш, що ми з тобою зробимо? Візьми великий рушник і розстели його біля мене, я перевалюся на нього, і ми абияк доберемося до літака. Іде?

– Я не зможу витягти тебе в машину, – сказав хлопчик. У голосі його звучала зневіра.

– Эх! – сказав Бен, намагаючись говорити як можна м’якше, хоча це було для нього катуванням. – Ніколи не знаєш, на що ти здатний, поки не спробуєш. Тобі, напевно, пити хочеться, а, води – те й ні, а?

– Ні, я не хочу пити…

Дэви пішов за рушником, a Бен сказав йому всі тим же тоном:

– Наступного разу ми захопимо дюжину кока – коли. І лід.

Дэви розстелив біля нього рушник; Бен сіпнувся на бік, йому здалося, що в нього розірвалися на частині руки, і груди, і ноги, але йому вдалося лягти на рушник спиною, упершись п’ятами в пісок, і свідомості він не втратив.

– Тепер тягни мене до літака, – ледь чутно проговорив Бен. – Ти тягни, а я буду відштовхуватися п’ятами. На поштовхи не обертай уваги, головне – скоріше добратися!

– Як же ти поведеш літак? – запитав його зверху Дэви.

Бен закрив очі: він хотів уявити собі, що переживає зараз син. "Хлопчик не повинен знати, що машину прийде вести йому, – він перелякається на смерть".

– Цей маленький "Остер" літає сам, – сказав він. – Варто тільки покласти його на курс, а це неважко.

– Але ти ж не можеш рушити рукою. Та й око зовсім не відкриваєш.

– А ти про це не думай. Я можу летіти наосліп, а керувати коліньми. Давай рухатися. Ну, тягни

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>