Короткий зміст Паломництво Чайльд Гарольда – Байрон Д

Короткий зміст поеми

Коли під пером А. С. Пушкіна народжувався крилатий рядок, що вичерпно визначала вигляд і характер його улюбленого героя: «Москвич у Гарольдовом плащі», – її творець, здається, аж ніяк не прагнув уразити співвітчизників оригінальністю

Ціль його, доречно припустити, була не настільки амбіційна, хоча й не менш відповідальна: умістити в одне слово переважаючий умонастрій часу, дати ємне втілення світоглядної позиції й одночасно життєвій, поведінковій «позі» досить широкого кола дворянської молоді (не тільки російської, але і європейської), чия свідомість власної відчуженості від навколишні вилилося у формі романтичного протесту

Самим яскравим виразником цього критичного світовідчування з’явився Байрон, а літературним героєм, найбільше повно й законченно воплотившим цей етико – емоційний комплекс, – головний персонаж його великої, що створювався протягом чи ледве не десятиліття ліричної поеми «Паломництво Чайльд Гарольда» – добутку, якому Байрон був зобов’язаний настільки сенсаційною міжнародною популярністю

Умістивши в себе чимало різноманітних подій бурхливої авторської біографії, ця написана «спенсеровой строфою» (назва даної форми сходить до ім’я англійського поета єлизаветинської епохи Эдмунда Спенсера, автора нашумілої у свій час «Корольови фей») поема шляхових вражень, що народилася з досвіду поїздок молодого Байрона по країнах Південної й Південно – Східної Європи в 1809 – 1811 р. і наступного життя поета у Швейцарії й Італії (третя й четверта пісні), повною мірою виразила ліричну міць і ідейно – тематичну широту поетичного генія Байрона

У її творця були всі підстави в листі до свого друга Джонові Хобхаузу, адресатові її присвяти, характеризувати «Паломництво Чайльд Гарольда» як «найбільше, саме багате думками й найбільш широке по охопленню з моїх добутків». На десятиліття вперед ставши еталоном романтичної поетики в загальноєвропейському масштабі, вона ввійшла в історію літератури як хвилююче, проникливе свідчення «про час і про себе», що пережило її автора

Новаторським на тлі сучасної Байронові англійської (і не тільки англійської) поезії з’явився не тільки відбитий в «Паломництві Чайльд Гарольда» погляд на дійсність; принципово новим було й типово романтичне співвідношення головного героя й оповідача, у багатьох рисах схожих, але, як підкреслював Байрон у передмові до першого двох пісням (1812) і в доповненні до передмови (1813), аж ніяк не ідентичних один іншому

Передбачаючи багатьох творців романтичної й постромантической орієнтації, зокрема й у Росії (скажемо, автора «Героя нашого часу» М. Ю. Лермонтова, не говорячи вже про Пушкіна і його роман «Євгеній Онєгін»), Байрон констатував у герої свого добутку хвороба століття: «…рання розбещеність серця й зневага мораллю ведуть до пересиченості минулими насолодами й розчаруванню в нових, і краси природи, і радість подорожей, і взагалі всі спонукання, за винятком тільки честолюбства – самого могутнього з усіх, загублені для душі, так створеної, або, вірніше, ложно спрямованої».

И проте саме цей багато в чому недосконалий персонаж виявляється вмістищем таємних сподівань і дум незвичайно проникливого до пороків сучасників і судящего сучасність і минуле з максималістських гуманістичних позицій поета, перед ім’ям якого тріпотіли ханжі, лицеміри, ревнителі офіційної моральності й обивателі не тільки манірного Альбіону, але й всієї, що стогнала під тягарем Священного союзу монархів і реакціонерів Європи. У заключній пісні поеми це злиття оповідача і його героя досягає апогею, втілюючись у нове для більших поетичних форм XIX сторіччя художнє ціле. Це ціле можна визначити як незвичайно чуйне до конфліктів навколишнього, мисляча свідомість, що по справедливості і є головним героєм «Паломництва Чайльд Гарольда».

Цю свідомість не назвеш інакше, як найтоншим сейсмографом дійсності; і те, що в очах неупередженого читача з’являється як безумовні художні вартості схвильованої ліричної сповіді, закономірно стає майже непереборною перешкодою, коли намагаєшся «перевести» що пурхають байроновские строфи в регістр безсторонньої хроніки. Поема, по суті, бессюжетна; весь її оповідальний «зачин» зводиться до декількох ненароком загублених рядків про англійського юнака зі знатного роду, уже до дев’ятнадцяти років пресытившемся улюбленим набором світських задоволень, що разочаровались в інтелектуальних здатностях співвітчизників і чарах співвітчизниць і – що пускається подорожувати

У першій пісні Чайльд відвідує Португалію, Іспанію; у другий – Грецію, Албанію, столицю Оттоманської імперії Стамбул; у третьої, після повернення й нетривалого перебування на батьківщині, – Бельгію, Німеччину й надовго затримується у Швейцарії; нарешті четверта пісня присвячена подорожі байроновского ліричного героя по хранящим сліди величного минулого містам Італії. І тільки пильно вдивившись у те, що виділяє в навколишньому, що вихоплює з калейдоскопічної розмаїтості пейзажів, архітектурних і етнографічних крас, побутових прикмет, життєвих ситуацій чіпкий, пронизливий, у повному розумінні слова мислячий погляд оповідача, можемо ми винести для себе подання про те, який у цивільному, філософському й чисто людському плані цей герой – це байроновское поетичне «я», що мова не повертається назвати «другим».

И тоді зненацька переконуєшся, що велике, у п’ять тисяч віршів, ліричне оповідання «Паломництва Чайльд Гарольда» у певному змісті не що інше, як аналог добре знайомого нашим сучасникам поточного огляду міжнародних подій. Навіть сильніше й коротше: гарячих крапок, якщо не побоюватися газетного штампа, що приївся. Але огляд, як не можна більше далеке який би те не було становий, національної, партійної, конфесіональної упередженості

Європа, як і нині, на рубежі третього тисячоріччя, обійнята полум’ям більших і малих військових конфліктів; її поля засіяні купами зброї й тілами полеглих. І якщо Чайльд виступає ледве відверненим споглядальником драм, що розгортаються на його очах, і трагедій, те вартий за його плечима Байрон, навпроти, ніколи не упускає можливості висловити своє відношення до що відбувається, вдивитися в його джерела, осмислити його уроки на майбутнє

Так, Португалія, строгі краси чиїх ландшафтів чарують прибульця (пісня перша), у м’ясорубці наполеонівських воєн стала розмінною монетою в конфлікті великих європейських держав; і в Байрона немає ілюзій щодо щирих намірів їхніх правлячих кіл, включаючи ті, що визначають зовнішню політику його власної острівної вітчизни. Те ж саме й стосовно Іспанії, що засліплює пишнотою фарб і феєрверками національного темпераменту. Чимало прекрасних рядків присвячує він легендарній красі іспанок, здатних торкнути серце навіть пересиченого всім на світі Чайльда («Але немає в іспанках крові амазонок, Для чарів любові там діва створена»).

Але важливо, що бачить і живописует носительок цих чарів оповідач у ситуації масового суспільного підйому, в атмосфері загальнонародного опору наполеонівської агресії: «Улюблений поранений – сліз вона не ллє, Упав капітан – вона веде дружину, Свої біжать – вона кричить: уперед! І натиск новий смів ворогів лавину. Хто полегшить убитому кончину? Хто помститься, коли кращий воїн упав? Хто мужністю одушевить чоловіка? Всі, всі вона! Коли гордовитий галл Перед жінками настільки ганебно відступав?»

Так і в протяжній під п’ятої османської деспотії Греції, чий героїчний дух поет намагається відродити, нагадуючи про героїв Фермопіл і Саламина. Так і в Албанії, що завзято відстоює свою національну самобутність, нехай навіть ціною щоденної кровопролитної помсти окупантам, ціною поголовного перетворення всього чоловічого населення в безстрашних, нещадних гяурів, що загрожують сонному спокою турків – поневолювачів

Інші інтонації з’являються на вустах Байрона – Гарольда, що сповільнило крок на грандіозному попелищі Європи – Ватерлоо: «Він бив, твоя година, – і де ж Величье, Сила? Усе – Влада й Сила – звернулося в дим. Востаннє, ще непереможний, Злетів орел – і впав з небес, пронзенны…»

У черговий міркуючи про парадоксальний жереб Наполеона, поет переконується: військове протистояння, приносячись незлічимі жертви народам, не приносить звільнення («Те смерть не тиранії – лише тирана»). Тверезі при всієї очевидної «еретичности» для свого часу і його міркування над озером Леман – притулком Жан Жака Руссо, що незмінно захоплював Байрона (пісня третя).

Французькі філософи, апостоли Волі, Рівності й Братерства, розбудили народ до небаченого бунту. Але чи завжди праведні шляхи відплати й чи не несе в собі революція фатальне насіння власної прийдешньої поразки? «І страшний слід їхньої волі фатальний. Вони зірвали із Правди покривало, Зруйнувавши неправильних уявлень лад, И поглядам таємне стало. Вони, змішавши Добра й Зла початку, Все минуле скинули. Для чого? Щоб новий трон потомство заснувало. Щоб вибудувало в’язниці для нього, И мир знову побачив насилья торжество». «Так не повинне, не може довго тривати!» – викликує поет, що не втратив віри в споконвічну ідею історичної справедливості

Дух – єдине, що не викликає в Байрона сумніву; у марності й превратностях доль держав і цивілізацій він – єдиний смолоскип, світла якого можна до кінця довіряти: «Так будемо сміло мислити! Відстоїмо Останній форт серед загального паденья. Пускай хоч ти залишишся моїм, Святе право думки й сужденья, Ти, божий дарунок!»

Застава справжньої волі, вона наповнює змістом буття; заставою же людського безсмертя, по думці Байрона, стає натхненна, одухотворена творчість. Тому навряд чи випадково апофеозом гарольдовского мандрівки по мирі стає Італія (пісня четверта) – колиска загальнолюдської культури, країна, де красномовно заявляють про свою велич навіть камені гробниць Данте, Петрарки, Тассо, руїни римського Форуму, Колізею. Принижена доля італійців у пору Священного союзу стає для оповідача джерелом незгасаючого щиросердечного болю й одночасно стимулом кдействию.

Добре відомі епізоди «італійського періоду» біографії Байрона – своєрідний коментар до заключної пісні поеми. Сама ж поема, включаючи й неповторний вигляд її ліричного героя, – символ віри автора, що заповів сучасникам і нащадкам непорушні принципи своєї життєвої філософії: «Я вивчив прислівники інші, До чужого входив не чужоземцем я. Хто незалежний, той у своїй стихії, У які не потрапив би він краю, – И меж людей, і там, де немає житла. Але я породжений на острові Волі И Розуму – там батьківщина моя…»

Чайльд Гарольд – юнак, якого спонукає до безмежного скепсису «туги уїдлива сила», що зробилася відмітною властивістю цілого покоління, що застали тільки захід героїчної епохи революційних потрясінь і визвольних воєн. Пушкінське визначення – «передчасна старість душі» – виділяє саму істотну якість воплотились у Г. мирочувствования. Окрасившее собою цілий період європейського духовного життя, подібний умонастрій, осередком і виразником якого виступає Г., додало розповіді про його «паломництво» значущість яскравого документа епохи й одного з найбільших подій в історії романтизму

Відчуваючи себе народженої під «безславною зіркою» і оставивший надію відшукати мета, гідну дрімаючих у ньому сил, Г. у свої неповні дев’ятнадцять років мріє лише про забуття, що могло б принести втеча «від самого себе», але роз’їдаюче невір’я переслідує його, «і в серце місця немає спокою». Позицією Г. стає тотальна іронія, що за масками шляхетності виявляє дріб’язкову своєкорисливість, а за високими словами – порожнечу змісту, що стала хронічною хворобою епохи, коли втратилося відчуття змістовності й цілеспрямованості існування

В Іспанії, проїжджаючи полями «скорботної слави», що залишилася як пам’ять про опір наполеонівській навалі, навіть у Греції, де «вільних у минулому шанують сини Волі», і в барвистій суворій Албанії Г., що подорожує з єдиним бажанням не вдихати отруєного повітря рідної землі, випробовує тільки почуття, болісне й для нього самого, – байдужість. «Паломництво» з’являється не як духовна мандрівка, не як подвиг лицаря, спонукуваного мріями про славу, а як здійснення давнього задуму «хоч у пекло бігти, але кинути Альбіон».

Передісторія Г. розказана в перші ж строфах, що говорять про єдиний, але їм самим відкинутої любові, оскільки герой зволів «приваблювати любов’ю багатьох» – з надією цим зовнішнім різноманіттям притупити відчуття нудьги серед «шуму людних зал». Його ранима гордість, що з’єдналася з тугою й безвихідним розчаруванням, самим Г. усвідомлена як «хвороба розуму й серця фатальна», але «жизнеотрицающая сум» виявляється сильніше всіх інших спонукань

Придушуючи «почуттів мимовільний запал», він у байдужості шукає захисту від травм, заподіяних зіткненням з реальним порядком речей у світі, якої Г. його знає. Скорбота, що володіє Г., органічна, непідроблена й не може бути пояснена ні його «нещасним характером», як думали перші критики, ні гаданою нерозрізненістю персонажа від автора, тоді як насправді поема аж ніяк не носить характеру ліричної сповіді. У набагато більшому ступені метою Байрона був портрет його покоління, представленого в образі юного скептика, що далекий всіх зваб, нудиться безцільністю й порожнечею свого будня й занадто добре знає ціну прекрасним обманам любові, мрійності, безкорисливості, самопожертви

Поняття «байронічний герой» виникло й закріпилося разом з публікацією перших пісень поеми. Як представник епохи Г. знайшов набагато більше широку й стійку популярність, чим як літературний герой, що володіє своєю індивідуальністю

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>