Короткий зміст Платеро і я Хименес Х. Р – Часть 1

«Платеро і я» – цикл ліричних замальовок поета Хуана Рамона Хименеса. Герой циклу – сірий ослик Платеро, що протягом року є майже єдиним другом, супутником і співрозмовником автора. У перші ж рядках дається портрет цієї чарівної тварини: «Платеро маленький, волохатий, м’який – такий м’який на вид, точно весь із вати, без єдиної кісточки. Тільки ока в нього кристально тверді, як два агатових скарабеї… Він неженка й леститься, як дитя, як дівчинка, – але сухий і міцний тілом, точно кам’яний».

А от і сам автор – яким він себе бачить: «траурно одягнений, з назарейской борідкою під низьким чорним капелюхом, я дивно, мабуть, виглядаю на сірому руні Платеро». «Божевільний! – несуться вслід замисленому поетові крики бешкетних циганчат. – Спя – Ятил!..» Автор не ображається, коли його дражнять. Навпроти – він охоплений дивною ніжністю до всього навколишнього. Буденна, закуткова Андалузія відкривається йому у своїй діяльній природній суті. Природа, і люди, і всі живі істоти з’єднані, зчеплені в сприйнятті автора цією любов’ю до рідної землі. Він бачить околиці рідного містечка Могера в нескінченно різноманітній зміні фарб, заходів і звуків, у черзі пір року – від весни до весни, у хороводі мирських турбот і гучних свят. Всі свої думки й враження він відразу перевіряє Платеро, що слухає йому зі зворушливим співчуттям. Автор вірить, що ослик все розуміє, тільки не володіє людською мовою, як ми – мовою тварин. Але зате він дарує своєму хазяїнові багато радості й щирого тепла.

У своїх замітках Хименес зупиняє миті скороминучого життя, щоб по – новому відчути її принадність; малює неповторні портрети земляків, розповідає драматичні або смішні історії.

У циклі десятки персонажів. Насамперед це діти – як правило, бедные, але не сумують. От одна така зграйка після вбогої вечері весело віддається грі «у злиденних». Потім починають хвастатися, виставляючись друг перед іншому: – У мого батька срібні годинники…

– А в мого кінь…

– А в мого рушниця…

«Ті самі годинники, – з тихою гіркотою зауважує оповідач, – що будять до світанку, і та рушниця, що не вб’є голоду, і кінь, що веде до нестатку…»

Одна дівчинка раптом заспівує «тендітним, точно скляний струмок, голосом» тужливу дорослу пісню: « Була – А – А я не – е – їй, / а ста – а – червона про – ово – ой…»

А над Андалузією те світить розпечене сонце, то бушує коротка гроза, що очищає, то налітає осінній вітер, то нависають низькі хмари. Хименес, звертаючись до Платеро, порівнює рідний край те з вином, то із хлібом, те знову з вином, те знову із хлібом. Часом йому представляється, що сам Могер подібнийо до хліба – він «усередині білий, як м’якушка, а зовні золотавий, точно хрустка скоринка». Опівдні, що коли знемагає від спеки місто їсть свіжий хліб, здається, що це один величезний рот їсть величезний хліб.

От ще картинка тутешніх вдач – раптом у місті лунають постріли. Не лякайся, дурненький, заспокоює оповідач ослика, це всього – на – всього вбивають Іуду. Справа відбувається в Жагучу суботу. Кілька опудал Іуди озброюють над вулицями й площами в самих людних місцях, і в місті навряд чи найдеться хоч одна рушниця, не виряджене в лиходія – зрадника. «Тільки Іуда тепер, – звертаючись до Платеро, продовжує письменник, – це депутат або вчителька, суддівський чин або збирач податків, алькальд або акушерка, і кожний чоловік, дитиніючи… у сум’ятті неясних і нісенітних весняних мар всаджує свою боягузливу кулю в той, хто йому ненависний…»

Тужливим болем стискується серце оповідача, коли він зіштовхується із придуркуватим малям – знедоленим у дитячій юрбі, істотою, якій не дано ні дарунка мовлення, ні тіні чарівності. Вічно радісний, але нікого не радує, один раз він зник зі свого звичного місця на ослоні. Напевно, він переселився на небо, де так само тихо й лагідно стежить поглядом за навколишнім.

А от інша трагедія – грубому насильству піддається прекрасна й горда тварина. Ця новела називається «Холощеный жеребець». Кінь, про яке мова йде, сліпуче гарний. «Був він вороною, у синіх, зелених, червоних відливах, з нальотом срібла, як у ворона й скарабея. У молодих очах червоно спалахував живий вогник, як на жаровні…»

Цього нічого не красеня, що підозрює, у загону чекають четверо чоловіків з волосатими руками. Мовчачи сопіти, вони навалюються на тварина, притискають його до землі й «після короткої лютої боротьби кінчають його жалобну, чаклунську красу».

Немов самі фарби природи мерхнуть після наруги, що свершились. Звернений у мерина жеребець, не ворушачись, лежить на соломі – змилений, виснажений і жалюгідний. Тремтячого й понурого, його накривають попоною й повільно ведуть на скотарню. Оповідачеві, що спостерігає за цією тяжкою сценою, здається, що кінь відділився від землі, втратившись того, що з’єднувало його з коріннями життя…

Так поетичний погляд на мир відрізняється загостреним співчуттям усьому, що терпить біль і утискання; сум, мудрість і жаль переплавлені з вірою у відновлення й безперервність життя. От наступає весна із властивим їй жаром – і Хименес знаходить незвичайно виразний образ її явища: «ми немов у гігантських світних стільниках – жаркій серцевині величезної кам’яної троянди». Те ж уміння розрізняти красу в буденному, примелькавшемся дозволяє йому любуватися грубими й на вид непривабливими людьми. Він із замилуванням проводжає поглядом трьох бабів: землисті, пітні, брудні, вони зберегли ще стійку красу. – «вона усе ще з ними як безслізна, стругаючи пам’ять».

А от сім’я циганів, « щорозтяглися, немов хвіст знеможеного пса, на бруковому пригріві». Майже рубенсовскими фарбами, з неприхованим захватом Хименес ліпить портрети кожного члена цієї злиденної бродячої компанії. Мати – начебто глиняна статуя, що розпирає молодою наготою зелені й червоні лахміття… Дівчинка – суцільні нечесані патли, – ліниво креслить вугіллячком на стіні непристойні карлючки… Голе маля, що лежить горілиць і мочиться собі в пупок, оголошуючи повітря безмовним плачем… Нарешті, чоловік і мавпа, які дружно чешуться, – він скребе лохмы, вона – ребра… Іноді чоловік розгинається, довго встає, виходить на середину вулиці й байдуже б’є в бубон. Циганка співає, пронизливо й заунывно. Мавпа кривляється.

«Перед тобою, Платеро, ідеал сім’ї», – з почуттям щирого умиротворення вимовляє оповідач.

От служниця, у якої була звичка по вечорах лякати домашніх, нарядившись примарою. Вона обмотувалася простирадлом, надставляла зуби часточками часнику на зразок іклів і зі свічею повільно наближалася до залі. Може бути, Всевишній покарав її за пристрасть до нешкідливої забави – один раз у грозу дівчина була знайдена на доріжці в саду вбита блискавкою.

От парубійко, що втік у свій час із Севільї, де прислужував у багатому будинку, щоб пошукати щастя на стороні. Він відправився «дражнити биків по закуткових аренах». Тепер він проходить повз рідні місця під презирливими й осудливими поглядами. Через плече його перекинуть «подвійно багряний» плащ, зуби искромсаны недавньою бійкою, шлунок його порожній, і гаманець теж. Але він іде далі, назустріч своїй долі, не скаржачись і не просячи про допомогу.

От жалюгідний, жебрак контрабандист. Під час полювання його старезною, перев’язаною мотузкою рушниця розвалилася. І бідоласі ранило руку. Тремтячий, він приходить до місцевого лікаря. Той робить йому перев’язку, бурмочучи собі під ніс: «Нічого, це дрібниці…» І раптом папуга доктора, що сидить у клітці, повторює гортанно: «Це дрібниці…»

А от старшина носіїв Могера Леон. На його потилиці набита товста гладка мозоля від багаторічного носіння баулів. Зате по вечорах Леон перетворює в музиканта. Він грає на тарілках під час свят…

Життя відкривається у своїх трагікомічних подробицях, у яскравій карнавальній строкатості, у круговороті смертей і народженні. Оповідач із однаковим мудрим сумом розповідають про чиєсь вгасання, будь те старий, дитина або тварина. Читачеві передається його сприйняття будь – якого окремого життя як самокоштовної й важливої події. Назавжди залишилася в цій андалузькій елегії маленька де вочка, що так любила пестити ослика, так безстрашно запускала до нього в рот своє рученя, так зворушливо кликала його: «Платеритто, Платеретто!..» Її віднесла важка хвороба, і довгі тижні, мечась у гарячковому маренні у своїй колисці, вона усе ще белькотала ім’я свого улюбленця: «Платеритто,.. Платеретто…»

Залишився й гордий фокстер’єр Лорд, який довелося пристрілити після укусу скаженого собаки… І старий кенарь, якого один раз знайшли мертвим на підлозі в його клітці. Діти расстроенно оглядають його. «Йому ж усього вистачало, – здивовано говорять вони, – і води, і в їжі не бідував…» Так, Платеро, продовжує оповідач, ні в чому не бідував. «Він умер тому, що вмер, сказав би Кампоамор, ще один старий кенарь», – зауважує Хименес, маючи на увазі відомого іспанського поета.

На жаль, наступає день, коли вмирає й сам працьовитий маленький Платеро. Це відбувається раптово, у жаркий сонячний полудень. Ветеринар засмучено пояснює, що ослик отруївся… З’їв щось отрутне… Ще є надія. Але Платеро більше не поправляється. Його ховають у саду під широкою сосною.

«Платеро, ти бачиш нас, правда?..»

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>