Короткий зміст поеми Гоголя “Мертві душі” – Гоголь Н

Короткий зміст поеми

Пропонована історія, як стане ясно з подальшого, відбулася трохи незабаром після «славетного вигнання французів». У губернське місто NN приїжджає колезький радник Павло Іванович Чичиков (він не старий і не занадто молодий, не товстий і не тонкий, зовнішності скоріше приємної й трохи округлої) і поселяється в готелі. Він робить безліч питань трактирному слузі – як щодо власника й доходів трактиру, так і обличающие в ньому обґрунтованість: про міських чиновників, найбільш значних поміщиках, розпитує про стан краю й не було ль « яких – хвороб у їхній губернії, повальних гарячок» і інших подібних напастей

Відправившись із візитами, приїжджий виявляє незвичайну діяльність (відвідавши всіх, від губернатора до інспектора лікарської управи) і ввічливість, тому що вміє сказати приємне кожному. Про себе він говорить якось мрячно (що «випробував багато на столітті своєму, перетерпів на службі за правду, мав багато ворогів, покушавшихся навіть на життя його», а тепер шукає місця для проживання). На домашній вечірці в губернатора йому вдається здобути загальну прихильність і між іншим звести знайомство з поміщиками Маниловим і Собакевичем. У наступні дні він обідає в поліцмейстера (де знайомиться з поміщиком Новосибірським), відвідує голови палати й віце – губернатора, відкупника й прокурора, – і відправляється в маєток Манилова (чому, однак, передує неабиякий авторський відступ, де, виправдуючись любов’ю до докладності, автор детально атестує Петрушку, слугу приїжджого: його пристрасть до «процесу самого читання» і здатність носити із собою особливий захід, «отзывавшийся трохи житловим спокоєм»).

Проїхавши, проти обіцяного, не п’ятнадцять, а всі тридцять верст, Чичиков попадає в Маниловку, в обійми ласкавого хазяїна. Будинок Манилова, що коштує на юру в оточенні декількох розкиданих по – англійському клумб і альтанки з написом «Храм відокремленого міркування», міг би характеризувати хазяїна, що був «ні те ні рє», не обтяжений ніякими страстями, лише зайво нудотний. Після визнань Манилова, що візит Чичикова «травневий день, іменини серця», і обіду в суспільстві господарки й двох синів, Фемистоклюса й Алкида, Чичиков виявляє причину свого приїзду: він бажав би придбати селян, які вмерли, але ще не заявлені такими в ревізькій довідці, оформивши всі законним образом, як би й на живі («закон – я німію перед законом»).

Перший переляк і здивування переміняються зробленим розташуванням люб’язного хазяїна, і, здійснивши угоду, Чичиков відбуває до Собакевичу, а Манилов віддається мріям про життя Чичикова по сусідству чрез ріку, про зведення тому мосту, про будинок з таким бельведером, що звідти видна Москва, і про дружбу їх, прознавши про яку государ подарував би їхніми генералами. Кучері Чичикова Селіфан, чимало обласканий двірськими людьми Манилова, у бесідах з конями своїми пропускають потрібний поворот і, при шумі зливи, що почалося, перекидає пана в бруд. У темряві вони знаходять нічліг у Настасьи Петрівни Коробочки, трохи боязкої поміщиці, у якої поутру» Чичиков також приймається торгувати медяних душ. Пояснивши, що сам тепер стане платити за них подати, проклявши безглуздість баби, обещавшись купити й пеньки й свиняче сало, але в інший вуж раз, Чичиков купує в їй душі за п’ятнадцять рублів, одержує докладний їхній список (у якому особливо уражений Петром Савельєвим Не Поважай – Корито) і, откушавши прісного пирога з яйцем, блинков, пиріжків і іншого, відбуває, оставя господарку у великому занепокоєнні щодо того, чи не занадто вона продешевила

Виїхавши на стовпову дорогу до трактиру, Чичиков зупиняється закусити, яке підприємство автор постачає великим міркуванням про властивості апетиту панів середньої руки. Тут зустрічає його Ноздрев, що вертається з ярмарку в бричці зятя свого Межуева, тому що своїх коней і навіть ланцюжок з годинниками – усе програв. Живописуя принадності ярмарку, питні якості драгунських офіцерів, якогось Кувшинникова, великого аматора «покористуватися щодо клубнички» і, нарешті, пред’являючи щеняти, «сьогодення мордаша», Ноздрев відвозить Чичикова (думаючого разживиться й тут) до себе, забравши й зятя, що впирається. Описавши Ноздрева, «у деякому відношенні історичної людини» (тому що всюди, де він, не обходилося без історії), його володіння, невибагливість обіду з достатком, втім, напоїв сумнівної якості, автор відправляє осовевшего зятя до дружини (Ноздрев напутствует його лайкою й словом «фетюк»), а Чичикова примушує звернутися до свого предмета; але не випросити, не купити душ йому не вдається: Ноздрев пропонує виміняти їх, взяти на додачу до жеребця або зробити ставкою в картковій грі, нарешті свариться, свариться, і вони розстаються на ніч. З ранки відновляються угоди, і, погодившись грати в шашки, Чичиков зауважує, що Ноздрев безсовісно махлює. Чичикову, якого хазяїн із дворнею заміряється вже побити, вдається бігти через появу капітана – справника, що повідомляє, що Ноздрев перебуває під судом

На дорозі коляска Чичикова зіштовхується з якимось екіпажем, і, покуда набіглі зеваки розводять коней, що поплуталися, Чичиков любується шестнадцатилетнею панянкою, віддається міркуванням на її рахунок і мріям про сімейне життя. Відвідування Собакевича в його міцному, як він сам, маєток супроводжується ґрунтовним обідом, обговоренням міських чиновників, які, по переконанню хазяїна, всі шахраї (один прокурор чимала людина, «та й той, якщо сказати правду, свиня»), і вінчається угодою, що цікавить гостя. Нітрохи не злякавшись чудністю предмета, Собакевич торгується, характеризує вигідні якості кожного кріпака, постачає Чичикова докладним списком і змушує його дати задаточек.

Шлях Чичикова до сусіднього поміщика Плюшкину, згаданому Собакевичем, переривається беседою з мужиком, що дав Плюшкину влучне, але не занадто друковане прозвання, і ліричним міркуванням автора про колишню свою любов до незнайомих місць і байдужіості, що з’явилося нині. Плюшкина, цю «діру на людстві», Чичиков спочатку приймає за ключницю або жебрака, місце якому на паперті. Найважливішою рисою його є дивна скаредність, і навіть стару підошву чобота несе він у купу, навалену в панських покоях. Показавши вигідність своєї пропозиції (а саме, що податі за померлих і швидких селян він візьме на себе), Чичиков повністю встигає у своєму підприємстві й, відмовившись від чаю із сухарем, постачений листом до голови палати, відбуває в самому веселому розташуванні духу

Покуда Чичиков спить у готелі, автор із сумом міркує про низькість живописуемых їм предметів. Меж тим задоволений Чичиков, прокинувшись, складає купчі фортеці, вивчає списки придбаних селян, міркує над передбачуваними долями їх і нарешті відправляється в цивільну палату, щоб вуж скоріше укласти справу. Зустрінутий у воріт готелю Манилов супроводжує його. Потім треба опис присутственного місця, перших митарств Чичикова й хабара якомусь кувшинному рилу, покуда не вступає він в апартаменти голови, де знаходить вуж до речі й Собаці – Вича. Голова погоджується бути повірником Плюшкина, а заодно прискорює та інші угоди. Обговорюється придбання Чичикова, із землею або на висновок купив він селян і в які місця. З’ясувавши, що на висновок і в Херсонську губернію, обговоривши властивості проданих мужиків (отут голова згадала, що каретник Михєєв начебто вмер, але Собакевич завірив, що той преживехонький і «став здоровее колишнього»), завершують шампанським, відправляються до поліцмейстера, «батькові й добродійникові в місті» (звички якого відразу викладаються), де п’ють за здоров’я нового херсонського поміщика, приходять у зроблене порушення, примушують Чичикова залишитися й заміряються женити його.

Покупки Чичикова роблять у місті фурор, проноситься слух, що він миллионщик. Дами без розуму від нього. Кілька разів підбираючись описати дам, автор боїться й відступає. Напередодні балу в губернатора Чичиков одержує навіть любовне послання, втім непідписане. Уживши, як звичайно, чимало часу на туалет і залишившись задоволений результатом, Чичиков відправляється на бал, де переходить із одних обіймів в інші. Дами, серед яких він намагається відшукати відправницю листа, навіть сваряться, заперечуючи його увагу. Але коли до нього підходить губернаторша, він забуває всі, тому що неї супроводжує дочку («Інститутка, тільки що випущена»), шістнадцятирічна блондинка, із чиїм екіпажем він зштовхнувся на дорозі. Він втрачає розташування дам, тому що затіває розмова із захоплюючою блондинкою, скандально зневажаючи іншими. На довершення неприємностей є Ноздрев і громогласно вопрошает, чи багато Чичиков наторгував мертвих. І хоча Ноздрев очевидно п’яний і збентежене суспільство потроху відволікається, Чичикову не задається ні віст, ні наступна вечеря, і він їде розстроєний

У цей час у місто в’їжджає тарантас із поміщицею Коробочкою, що зростає занепокоєння якої змусило її приїхати, щоб все – таки довідатися, у якій ціні мертві душі. Ранком ця новина стає надбанням якоїсь приємної дами, і вона поспішає розповісти її інший, приємної у всіх відносинах, історія обростає дивними подробицями (Чичиков, збройний до зубів, у глуху північ уривається до Коробочки, вимагає душ, які вмерли, наводить жахливого страху – «все село збіглося, ребенки плачуть, усі кричать»). Її приятелька містить із того, що мертвої душі тільки прикриття, а Чичиков хоче відвезти губернаторську дочку. Обговоривши подробиці цього підприємства, безсумнівна участь у ньому Ноздрева і якості губернаторської дочки, обидві дами присвячують в усі прокурора й відправляються бунтувати місто

У короткий час місто вирує, до того додається новина про призначення нового генерал – губернатора, а також відомості про отримані папери: про делателе фальшивих асигнацій, объявившемся в губернії, і про розбійника, що втік від законного переслідування. Намагаючись зрозуміти, хто ж такий Чичиков, згадують, що атестувався він дуже мрячно й навіть говорив про покушавшихся на життя його. Заява поштмейстера, що Чичиков, на його думку, капітан Копейкин, ополчившийся на несправедливості миру й ставший розбійником, відкидається, оскільки із прецікавого почтмейстерова розповіді треба, що капітанові бракує руки й ноги, а Чичиков цілий. Виникає припущення, чи не переодягнений Чичиков Наполеон, і багато хто починають знаходити відому подібність, особливо в профіль. Розпити Коробочки, Манилова й Собакевича не дають результатів, а Нозд – Ревіння лише множить сум’яття, оголосивши, що Чичиков точно шпигун, делатель фальшивих асигнацій і мав безсумнівний намір відвезти губернаторську дочку, у чому Ноздрев узявся йому допомогти (кожна з версій супроводжувалася детальними подробицями аж до ім’я попа, що узявся за вінчання). Всі ці толки надзвичайно діють на прокурора, з ним трапляється удар, і він умирає

Сам Чичиков, сидячи в готелі з легкою застудою, здивований, що ніхто із чиновників не відвідує його. Нарешті відправившись із візитами, він обнаруживаем що в губернатора його не приймають, в інших місцях злякано цураються. Ноздрев, відвідавши його в готелі, серед загального зробленого їм шуму почасти проясняє ситуацію, оголосивши, що згодно споспешествовать викраденню губернаторської дочки. Наступного дня Чичиков спішно виїжджає, але зупинений похоронною процесією й примушене лицезреть все світло чиновництва, що протікає за труною прокурора. Бричка виїжджає з міста, і простори, що відкрилися, по обох її сторонах навівають авторові сумні й втішні думки про Росію, дорогу, а потім тільки сумні про вибраному їм герої. Уклавши, що доброчесному героєві пора й відпочинок дати, а, навпроти, припрягти негідника, автор викладає історію життя Павла Івановича, його дитинство, навчання в класах, де вже виявив він розум практичний, його відносини з товаришами й учителем, його службу потім у казенній палаті, якоїсь комісії для побудови казенного будинку, де вперше він дав волю деяким своїм слабостям, його наступний відхід на інші, не настільки хлібні місця, перехід у службу по митниці, де, виявляючи чесність і непідкупність майже неприродні, він зробив більші гроші на змові з контрабандистами, прогорів, але увернувся від карного суду, хоч і примушений був вийти у відставку. Він став повірником і під час турбот про заставу селян склала в голові план, прийнявся об’їжджати простору Русі, з тим щоб, накупивши мертвих душ і заклавши їх у скарбницю як живі, одержати грошей, купити, бути може, деревеньку й забезпечити прийдешнє потомство

Знову поскаржившись на властивості натури героя свого й почасти виправдавши його, приискав йому ім’я «хазяїна, набувача», автор відволікається на підганяється бег, що, коней, на подібність трійки, що летить, з Русью, що несеться, і дзенькотом дзвіночка завершує перший тім

Капітан Копейкин – герой вставної новели. Офіцер, герой Вітчизняної війни 1812 р., що втратив на ній ногу й руку й подавшийся від безгрішшя в розбійники. Новелу розповідає в десятому розділі поеми поштмейстер Іван Андреич. Привід для розповіді: простий. Чиновники міста, здивовані слухами про Чичикове – покупця мертвих душ, обговорюють, ким же він може бути

Висловлюються всілякі, причому самі фантастичні, припущення. Немає чи у вираженні «мертві душі» натяку на смертну бійку між сольвычегодскими й устьсысольскими, під час якої в одного із забіяк був «впритул» сколений ніс? Або на вбивство селянами « земської поліції », що був блудливий як кішка й псував дівок і бабів? Чи не зв’язані слухи з объявившимся делателем фальшивих асигнацій? Або із втечею розбійника із сусідньої губернії? Раптово, після загальних довгих сперечань, поштмейстер натхненно викликує: «Це, добродії, судырь ти мій, не хто інший, як капітан Копейкин!» – і пропонує вислухати історію про нього, що «до певної міри ціла поема».

Виявляється, що К. К. був поранений під Червоним або під Лейпцигом (тобто в одному із ключових боїв великої війни) і став інвалідом до післявоєнних розпоряджень Олександра I про долю поранених. Батько не може годувати К. К.; той відправляється шукати царської милості в Петербурзі, що, в описі поштмейстера, здобуває напівказкові риси. У зображенні царственої розкоші Петербурга, показаної очами вперше, що побачив її героя («проноситься помітна суєта, як ефір який – небудь, тонкий») і особливо в описі урядового будинку на Палацовій набережній, пародійно повторений образ Петербурга й Палацу, якими їх бачить Вакула – Коваль у повісті «Ніч перед Різдвом». Але якщо там героєві супроводжувала воістину казкова удача, те тут візит до «міністра або вельможі», у якому легко вгадуються риси графа Аракчеева, дає К. К. лише помилкову надію

З радощів пообідавши в трактирі, як «у Лондоні» (горілка, котлети з каперсами, пулярка), і витративши майже всі гроші, К. К. знову є в Палац за обіцяною допомогою, щоб почути те, що відтепер він буде чути каждодневно: чекайте. З однієї «синюхою» у кишені, що отчаялись, принижений, як може бути принижений тільки жебрак посередині загальної розкоші, К. К. «настирливим чортом» проривається до вельможі – міністрові й зухвало вимагає зробити – таки допомога. У відповідь на це «його, раба Божия, схопили, судырь ти мій, так у візок» – і з фельдъегерем відправили геть зі столиці. Доставлений у свою далеку губернію, К. К., за словами поштмейстера, викликнув: «Я знайду засоби!» – і канув в «таку Лету». А через два місяці в рязанських лісах з’явилася зграя розбійників, отаманом яких був не хто інший… – і отут оповідачеві нагадують, що в Чичикова й руки, і ноги на місці. Поштмейстер ляскає рукою по чолу, обзиває себе телятиною, безуспішно намагається вивернутися (в Англії настільки зроблена механіка, що можуть зробити дерев’яні ноги) – все напрасно. Історія про К. К. як би йде в пісок, нічого не проясняючи в питанні про те, хто ж такий Чичиков.

Але образ К. К. лише здається випадковим

Вставна «Повість» асоціативно зв’язана й з попередньої, і з наступним розвитком основного сюжету; але цього мало. Важливо пам’ятати, що військове звання капітана по табелі про ранги відповідало цивільному чинові титулярного радника, а це одночасно й поєднує нещасного К. К. з іншими «приниженими й ображеними» персонажами соціально – фантастичних повістей Гоголя, титулярними радниками Поприщиным («Записки божевільного») і Акакием Акакиевичем Черевички – Ным («Шинель»), і протиставляє його ім. Принаймні – Башмачкину. Тому що в статській службі цей чин не давав дворянства, а у військової дворянство забезпечувалося вже першим обер – офіцерським званням. У тім – раз у раз, що, на відміну від свого фольклорного прототипу, героя пісень про «зорю Копейкине», і від численних персонажів – інвалідів російської післявоєнної прози й поезії, К. К. дворянин, офіцер. Якщо він і розбійник, то – шляхетний. Ця деталь різко підсилює трагізм його історії; вона зв’язує образ К. К. з пушкінськими задумами роману оджентльмене – разбойнике.

Важливий образ К. К. і з погляду композиційно – значеннєвий. У повісті про нього – як у фокусі, сходяться різноманітні слухи про Чичикове; але з її ж променями розходяться нові, ще більш неймовірні, версії що произошли. К. К. пов’язаний з героїчною епохою 1812 р.; в обговоренні чиновників, що последовали за новелою поштмейстера, все це немов множиться на розбійницьку тему й у сумі дає «апокалиптическое», «звірине» ім’я Наполеона. Чиновники замислюються: а чи не є Чичиков Наполеон, навмисно відпущений англійцями з острова Св. Олени, щоб обурити Росію. (Знову ж поштмейстер, що служив у кампанію 1812 р. і «бачив» французького імператора, запевняє співрозмовників, що ростом Наполеон «ніяк не вище Чичикова» і складом своєї фігури нічим від нього не відрізняється.) Від Чичикова – Наполеона треба природний значеннєвий перехід до теми Чичикова – Антихриста; на цьому чиновники зупиняються й, зрозумівши, що забрехалися, посилають за Новосибірським

И чим безглуздіше стають їхні порівняння, чим немыслимее їхнього припущення й «історичні паралелі», тим ясніше оголюється ключова авторська ідея першого тому «Мертвих душ». Наполеонівська епоха була часом останнього торжества романтичного, могутнього, вражаючого зла; нове, «грошове», «копійчане» зло несправедливого приобретательства, уособленням якого стала підкреслено – середній, «ніякий» людина Чичиков, може в остаточному підсумку обернутися непомітним для здрібнілого миру, а тому особливо небезпечним явищем Антихриста буржуазної епохи. І це відбудеться неодмінно, якщо не свершится моральне відродження кожної людини окремо й людства вцелом.

Коробочка Настасья Петрівна – удова – поміщиця, колезька секретарка; друга (після Манилова й перед Новосибірським) «продавщиця» мертвих душ. До неї (гл. 3) Чичиков попадають випадково: п’яні кучері Селіфан пропускають безліч поворотів по дорозі назад від Манилова

Невеликий будиночок і великий двір К., що символічно відбивають її внутрішній мир, – акуратні, міцні; тес на дахах новий; ворота ніде не покосилися; перина – до стелі; усюди мухи – які в Гоголя завжди супроводжують застиглому, зупиненому, внутрішньо мертвому сучасному миру. На граничне відставання, уповільнення часу в просторі К. указують і по^ – зміїному шиплячі годинники, і портрети на стінах «у полосатеньких шпалерах»: Кутузов і старий із червоними обшлагами, які носили при государі Павлі Петровичі. «Генеральські портрети», що явно залишилися від покійного чоловіка К., указують лише на те, що. історія завершилася для неї в 1812 році. (Тим часом дія поеми присвячена вчасно між сьомими й восьмий «ревізіями», тобто переписами, в 1815 і 1835р. і легко локалізується між 1820 – м, початок грецького повстання, і 1823 – м – смерті Наполеона.)

К. наділена характером; злегка зніяковівши від пропозиції Чичикова продати мертвих («Нешто хочеш ти їх відкопати із землі?»), відразу починає торгуватися («Адже я мертвих ще ніколи не продавала») і не зупиняється до тех. пор, поки Чичиков у гніві не обіцяє їй риса, а потім обіцяє купити не тільки мерців, але й іншу «продукцію» по казенних підрядах

К. тупувата: зрештою вона приїде в місто, щоб навести довідки, почім тепер ідуть мертві душі, і тим самим остаточно погубить репутацію Чичикова, без того пошатнувшуюся.

Саме місце розташування села К. (осторонь від стовпової дороги, на бічному відгалуженні життя) указує на її «безнадійність», «безперспективність» яких би те не було надій на її можливе виправлення й відродження

Манилов – «солодкий», сентиментальний поміщик; перший, до кого направляється Чичиков у надії придбати мертві душі (гл. 2). Персонаж, «зібраний» з уламків літературних штампів. У його портреті (біляві волосся, блакитні очі), поводженні (нудотна мрійність при повній бездіяльності), навіть у віці (близько 50 років) можуть бути пізнані риси «сентиментального», щиросердечного й порожнього государя Олександра I останнього років його правління, приведших країну до катастрофи. Ім’я дружини М., приємної дами, що плете мереживні гаманці, – «Лизанька», – збігається як з ім’ям сентиментальної героїні Н. М. Карамзина, так і з ім’ям дружини Олександра I.

Сконструированность образа М., його сотканность із чужих шматочків, відсутність якого б те не було натяку на біографію, – підкреслюють порожнечу героя, «незначність», прикриту цукровою приємністю вигляду, делікатністю поводження. (По відкликанню оповідача, М. – ні те ні рє, ні в місті Богдан, ні в селі Селіфан; чорт знає що таке.)

Характери поміщиків, зображених у поемі, відбиваються в речах, які їх оточують. Будинок М. стоїть на юру, відкритий всім вітрам; «спадистість гори» покрита підстриженим дерном; видні ріденькі вершини беріз; альтанка, піднесено пойменована «Храмом відокремленого міркування»; ставок, повністю затягнутий ряскою; сіренькі хати, числом 200; відсутність у селі дерев, навіть «офарблення» дня, – не те ясний, не те похмурий, ясно – сірого кольору, – співпадаючий з колором кабінету М., покритого блакитненькою фарбою начебто сіренької. Все це вказує на нікчемність, безжиттєвість героя, від якого не дочекаєшся жодного живого слова

Схованої «мертвотності» М. відповідає бездіяльність (він не знає, скільки чоловік у нього вмерло; усім відає 40 – літній ситий прикажчик), нерухомість його времяпрепровождения (у зеленому шалоновом сюртуку або в халаті, із цибухом у руці). Зачепившись за будь – яку тему, думки М. вислизають у нікуди, у роздуми про благополуччя дружнього життя, про міст через ставок, про бельведер, настільки високому, що з його можна за чаєм спостерігати Москву, до якої із працею доїде колесо чичиковской брички. У світі М. немає й часу; два роки закладений на одній і тій же сторінці якась книга (видима, випуск журналу «Син Батьківщини»); вісім років триває шлюб, але М. і його Лизанька як і раніше поводяться як молодята. І дія, і час, сенс життя замінені словесними формулами; почувши від Чичикова його дивне прохання («Я бажаю мати мертвих…»), М. вражений, залишається кілька мінут з розкритим ротом – і підозрює гостя в божевіллі. Але коштує Чичикову підібрати вишукане словесне оформлення своїй дикому проханню, як М. зовсім заспокоюється. Причому назавжди, – навіть після «викриття» Чичикова він буде наполягати на високих властивостях чичиковской душі

«Хибність» манілівської утопії й манілівської ідилії визначена тим, що ні ідилічного минулого, ні утопічного майбутнього в М. ні, як немає й сьогодення. Шлях Чичикова в що загубилася Маниловку не випадково зображений як шлях у нікуди: навіть вибратися з Маниловки, не заблудившись на просторах російського бездоріжжя, і те важко. (Маючи намір потрапити до Собакевичу, Чичиков повинен буде спочатку заночувати в Коробочки, а потім загорнути до Ноздреву, тобто саме до тих «незапланованим» поміщикам, які зрештою й погублять його славну репутацію.) У М. немає нічого негативного; він не впав так низько, як Плюшкин і тим більше сам Чичиков; він не зробив у цьому житті нічого негожого – тому що взагалі нічого не зробив. Але в ньому немає й нічого позитивного; у ньому зовсім умерли які б те не були задатки. І тому М. на відміну від інших «напівнегативних» персонажів не може розраховувати на щиросердечне перетворення й відродження (значеннєва перспектива 2 – го й 3 – го томів): у ньому нема чого відроджувати й перетворювати

Ноздрев – молодецький 35 – літній «балакун, гульвіса, молодець»; третій по рахунку поміщик, з яким Чичиков затіває торг про мертві душі

Знайомство відбувається в 1 – й главі, на обіді в прокурора; відновляється випадково – у трактирі (гл. 4). Чичиков направляється від Коробочки до Собакевичу. Ноздрев, у свою чергу, разом з «зятем Межуевым» вертається з ярмарку, де пропив і програв всі, аж до екіпажа. Н. негайно заманює Чичикова до себе в маєток, попутно атестувавши Собакевича «жидомором», а самого героя роману (не занадто що охоче погоджується піти за Н.) – Оподелдоком Івановичем. Привезя тестів, негайно веде показувати господарство. Починає зі стайні; продовжує вовченям, якого годують одним лише сирим м’ясом, і ставком, де (по розповідях Н., незмінно фантастичним) водяться щуки, кожну з яких під силу витягтися лише двом рибалкам. Після псарні, де Н. серед собак виглядає «зовсім як батько сімейства», гості направляються на поле; отут русаків звичайно ж ловлять руками

Н. не занадто стурбований обідом (за стіл сідають лише в 5 годин), оскільки їжа – далеко не головне в його буйному житті. Зате напоїв у Н. удосталь, – причому, не задовольняючись їх «натуральним» якістю, хазяїн видумує неймовірні «склади» (бургуньон і шампань – він разом; рябиновка «зі смаком вершків», що віддає, однак, сивухою). При цьому Н. себе щадить; помітивши це, Чичиков потихеньку виливає й свої чарки. Однак ранком « хазяїн, щощадив» себе, є до Чичикову в халаті, під яким немає нічого, крім відкритих грудей, що обростила «якоюсь бородою», і із трубкою в зубах – і, як покладено гусарствующему героєві, запевняє, що в роті в нього «ескадрон ночував». Є чи похмілля ні його – зовсім не важливо; важливо лише, що чималий гуляка повинен страждати від перепою

Мотив «помилкового похмілля» важливий авторові ще в одному відношенні. Напередодні ввечері, під час торгу, Н. на смерть посварився із Чичиковым: той відмовився зіграти з буйним «продавцем» на мертві душі в карти; відмовився купити жеребця «арабських кровей» і одержати душі «на додачу». Але як вечірню задерикуватість Н. неможливо списати на пари алкоголю, так і ранкове миролюбство не можна пояснити забуттям усього, що зроблено в п’яному вигарі. Поводження Н. мотивоване одним – єдиною щиросердечною якістю: безудержностью, що граничить сбеспамятством.

Н. нічого не задумує, не планує, не «має на увазі»; він просто ні в чому не знає міри. Опрометчивй Погодившись зіграти з ним на душі в шашки (оскільки шашки не бувають крапленими), Чичиков ледве було не стає жертвою ноздревского розгулу. Душі, поставлені «на які», оцінені в 100 рублів; гравці обмінюються однотипними репліками: «Давненько не брав я в руки шашок» – «Знаємо ми вас, як ви погано граєте». Але Н. зрушує обшлагом рукава відразу по трьох шашки й проводить у такий спосіб одну з них у дамки, не залишаючи Чичикову іншого виходу, як змішати фігури. Розправа здається неминучою. Могутні Порфирій і Петрушка схоплюють героя; Н. в азарті кричить: «Бийте його!» Чичикова рятує лише явище грізного капітана – справника з величезними вусами

Ретировавшийся Чичиков сподівається, що перша зустріч із Н. виявиться останньою; однак їм має бути ще дві, одна йз яких (глава 8, сцена губернського балу) ледь не погубить покупця мертвих душ. Зненацька зштовхнувшись із Чичиковым, Н. кричить привселюдно: «А, херсонський поміщик, херсонський поміщик! він торгує мертвими душами!» – чим породжує хвилю неймовірних чуток. Коли чиновники міста NN, остаточно заплутавшись в «версіях», призивають Н., той підтверджує відразу всі слухи, не бентежачись їхньою суперечливістю (гл. 9). Чичиков накупив мертвих душ на кілька тисяч; він шпигун, фальшивомонетник; збирався відвезти губернаторську дочку; вінчати за 75 рублів повинен був піп Сидір із села Трухмачевка; Чичиков – Наполеон; кінчає Н. повною нісенітницею. А потім сам же (в 10 – й главі) повідомляє «херсонському поміщикові» про ці слухи, з’явившись до нього з візитом без запрошення. Знову начисто забувши про нанесену образу, Н. пропонує Чичикову допомога в «увозе» губернаторської дочки, причому всього за три тисячі

Як всі інші герої поеми, Н. немов «переносить» обрису своєї душі на обриси свого побуту. Удома в нього все бестолково. Посередине їдальні коштують дерев’яні козла; у кабінеті немає книг і паперів; на стіні висять «турецькі» кинджали (на одному Чичиков бачить напис: майстер Савелій Сибіряков); улюблена шарманка Н., що він іменує органом, почавши грати мотив «Мальбруг у похід поїхав», завершує знайомим вальсом, а одна жвава дудка довго не може заспокоїтися

Одяг Н. (смугастий архалук), зовнішність (кров з молоком; густі чорні волосся, бакенбарди), жести (молодцювато скидає картуз), манери (відразу переходить на «ти», лізе цілуватися, усіх іменує або «душками», або « фе – тюками»), безперервна брехня, задерикуватість, азарт, безпам’ятство, готовність напаскудити кращому другові без якої – небудь мети – все це із самого початку створює пізнаваний літературно – театральний образ: Н. пізнаваний пов’язаний з водевільним типом Буянова, із Хлестаковым з «Ревізора». (У його мову вкраплені відгомони хлестаковских реплік; так, мнимий «ревізор» готовий сам себе «завтра ж, зараз» зробити у фельдмаршали, а Н. пишається своєю наливкою, краще якої не пивал і сам фельдмаршал.) Але на відміну від «складного» Хлестакова, що у своїй натхненній брехні зживає вбогість власного існування, Н. нічого не «зживає». Він просто бреше й гадит «від в’юнкості й жвавості характеру». Характерний епізод, у якому Н. показує Чичикову й Межуеву свої володіння й, підводячи їх до «границі» (дерев’яний стовпчик і вузенький рів), раптом зненацька для себе самого починає запевняти: «Усе, що не бачиш по цю сторону, все це моє, і навіть по ту сторону, весь цей ліс, що геть синіє, і все, що за лісом, все моє». Цей «перебір» викликає в пам’яті нестримно – фантастичну неправду Хлестакова. Але якщо Н. що й переборює, то не себе самого, не свою соціальну ущербність, а лише просторову тісноту навколишнього життя; його воістину безмежна (у самому прямій змісті безмежна) неправда є зворотний бік росіянці видали, що Н. наділений у надлишку й навіть із надлишком. А на відміну від порожніх героїв, Н. не до кінця порожній. Його буйна енергія, що не знаходить належного застосування (Н. може тижнями азартно розкладати пасьянс, забувши про усім на світі), все – таки надає його образу силу, яскраву індивідуальність, ставить у своєрідній ієрархії негативних типів, виведених Гоголем, на порівняно високе місце – «третє знизу».

По суті, якщо до Н. Чичиков (і читач) зустрічаються з безнадійними, душевно мертвими персонажами, яким немає й не може бути місця в прийдешній, перетвореній Росії (образ якої стояло створити в 3 – м томі поеми), те з Н. починається низка героїв, що зберегли в собі хоч щось живе. Хоча б – живий, при всій його безглуздості, характер і живу, дурнувато – вульгарну, але виразну мову (графиня, ручки якої – самий субтильний суперфлю; собаки з «міцністю чорних мясов» і ін.). Саме тому Н. наділений якоюсь умовною подобою біографії (тоді як Манилов біографії начисто позбавлений, а в Коробочки є лише натяк на біографічну передісторію). Пускай ця «біографія» і пародійно – одноманітна: «розбійні» пригоди «історичної особистості». Тобто особистості, що вічно попадає у всякі історії. Саме тому він, виникши на сторінках роману ще в 1 – й главі, не просто активно діє у двох главах, 4 – й і б – й, але бере участь і в главах з 8 – й і по 10 – ю. Його образ немов не вміщається в замкнутих границях окремого епізоду; відносини Н. з романним простором будуються по тім же типі, що і його відносини із простором як таким – «все це моє, і навіть по ту сторону все моє». Не випадково автор зводить Чичикова з Н. у трактирі – тобто по дорозі назад до загубленого кучерями Селіфаном бічній дорозі, що символізує шлях вбудущее.

Плюшкин – п’ятий і останній з «низки» поміщиків, до яких Чичиков звертається із пропозицією продати йому мертві душі. У своєрідній негативній ієрархії поміщицьких типів, виведених у поемі, цей скупий старий (йому сьомий десяток) займає одночасно й самий нижню, і самий верхній щабель. Його образ персоніфікує повне омертвіння людської душі, майже повну погибель сильної і яскравої особистості, без залишку поглиненою пристрастю скнарості, але саме тому здатної воскреснути й перетворити

Чим ближче Чичиков до будинку П., тим тривожніше авторська інтонація; раптом – і нібито ні з того ні із сього – автор порівнює себе – дитини із собою нинішнім, свою тодішню захопленість – з нинішньої «охладелостью» погляду. «Про моя юність! про моя свіжість!» Ясно, що цей пасаж рівною мірою ставиться до автора – і до «змертвілого» героєві, зустріч із яким має бути читачеві. І це мимовільне зближення «неприємного» персонажа з автором заздалегідь виводить образ П. з того ряду «літературно – театральних» скупарів, з оглядкою на які він написаний, відрізняє й від інших скаредних літературних персонажів

Опис плюшкинского маєтку алегорично зображує запустіння – і одночасно «захламление» його душі, що «не в Бога багатіє». В’їзд напівзруйнований: колоди вдавлюються, як фортепіанні клавіші; усюди особлива старість, дахи як решето; вікна заткнуті ганчір’ям – у Собакевича вони були забиті хоча б з метою економії, а тут – винятково через «розруху». Через хати видні величезні поклажі лежаного хліба, схожого кольором на випалену цеглу. Як у темному, «задзеркальному» світі, тут все безжизненно – навіть дві церкви, які повинні утворювати значеннєвий центр пейзажу; одна з них, дерев’яна, спорожніла; інша, кам’яна, вся потріскалася. Панський будинок, «цей дивний замок», розташований посередині капустяного городу. «Плюшкинское» простір неможливо охопити єдиним поглядом, воно немов розпадається на деталі й фрагменти – те одна частина відкриється погляду Чичикова, те інша; навіть будинок – місцями в один поверх, місцями – у два. Симетрія, цілісність, рівновага почали зникати вже в описі маєтку Собакевича; тут цей «процес» іде вшир і вглиб. Хазяїн забув про головний і зосередився на третьорядному. Він давно вже не знає, скільки, де й чого виробляється в його великому й загубленому господарстві, але зате стежить за рівнем старої наливки в графинчике: чи не випив хто – небудь

Запустіння «пішло на користь» одному лише плюшкинскому саду, що, починаючись біля панського будинку, пропадає в поле. Все інше – загинуло, омертвіло

Зустрівши П. по дорозі до будинку, Чичиков не може зрозуміти, хто перед ним – баба або мужик? ключник або ключниця, «рідко бриючу бороду»? Довідавшись, що ця «ключниця» і є багатий поміщик, власник 1000 душ («Эхва! А вити хазяїн – те я!»), Чичиков 20 мінут не може вийти із заціпеніння. Портрет П. (довге підборіддя, що доводиться закривати хусткою, щоб не заплювати; маленькі, що ще не потухли вічка бігають з – під високих брів, як миші; засалений халат перетворився в юхту; ганчірка на шиї замість хустки) теж указує на повне «випадання» героя з образа багатого поміщика. Але все це не заради «викриття», а лише заради того, щоб нагадати про норму «мудрої скнарості», з якої П. трагічно розлучився й до якої усе ще може повернутися

Зображення П. і його миру продовжує двоїтися. З одного боку, рух життя тут припинилося зовсім. Колись, до «падіння», погляд П., як працьовитий павук, «бігав клопітливо, але расторопно, по всіх кінцях своєї господарської павутини»; тепер павук обплітає маятник зупинених годин. Отут все неподвижно. Навіть срібні кишенькові годинники, які П. збирається подарувати – так так і не дарує – Чичикову на подяку за «рятування» від мертвих душ, і ті «поиспорчены». Про збіглий час (а не тільки про скаредність) нагадує й зубочистка, которою хазяїн, бути може, колупав у зубах ще до навали французів

Здається, що, описавши коло, оповідання повернулося в крапку, з якої вийшло. Перший з «чичиковских» поміщиків, Манилов, точно так само живе поза часом, як і останній з них, П. Але між цими образами, між двома цими видами «безвременья» пролягає пропасти. Часу у світі Манилова немає й ніколи не було; він нічого не втратив – йому нема чого й повертати. П. володів усім. Це єдиний, крім самого Чичикова, герой поеми, у якого є біографія, є минуле; без минулого може обійтися сьогодення, але без минулого немає шляхи в майбутнє. До смерті дружини П. був дбайливим, досвідченим поміщиком; у дочок і сина були вчитель – француз і мадам; однак після цього в П. розвився «комплекс» удівця, він став підозріліше й скупіше. Наступний крок убік від певної йому Богом життєвої дороги він зробив після таємної втечі старшої дочки, Олександри Степанівни, зі штабс – рот – мистром і самовільного визначення сина у військову службу. (Він і до «втечі» уважав військових картярами й марнотратами, тепер же й зовсім вороже настроєний до військової служби.) Молодша дочка вмерла; син програвся в карти; душу П. озлобилася остаточно; «вовчий голод скнарості» опанував ім. Навіть покупщики відмовилися мати з ним справа – тому що це «біс», а не людина

Повернення «блудної дочки», чиє життя з ротмістром – штабс – ротмістром виявилися не дуже ситної, примиряє П. з нею, але не рятує від погибельної жадібності. Погравши з онуком, П. нічого Олександрі Степанівні не дав, а подарований нею в другий приїзд паска засушила й тепер намагається почастувати цим сухариком Чичикова.

Розумний Чичиков, угадавши підміну, що відбулася в П., відповідним образом «переоснащує» свою звичайну вступну мову; як у П. «чеснота» потіснена «економією», а «рідкі властивості душі» – «порядком», так підмінені вони й у чичиковском «приступі» до теми мертвих душ. Але в тім і справа, що жадібність не до останньої межі змогла опанувати серцем П. Зробивши купчу (Чичиков переконує хазяїна, що готово взяти на себе податные витрати на мертвих «для задоволення вашого»; список мерців у господарського П. уже готовий, невідомо для якого нестатку), П. міркує, хто б міг від його ім’я завірити її в місті, і згадує, що голова був його шкільним товаришем. І цей спогад (отут повністю повторюється хід авторських міркувань на початку глави) раптово пожвавлює героя: «на цій дерев’яній особі раптом сковзнув якийсь теплий промінь, виразилося бліде відбиття почуття». Природно, що випадковий і миттєвий проблиск життя; оповідач порівнює його з останнім, «явищем» раптово, що зринув потопельника, якого всі зеваки вважали вже загиблим і який дійсно загине в наступну секунду

Тому, коли Чичиков, не тільки приобретя 120 мертвих душ, але й купивши швидких по 27 коп. задушу, виїжджає від П., автор описує сутінковий пейзаж, у якому тінь зі світлом «перемішалася зовсім» – як у нещасній душі П.

Собакевич Михайло Семеныч – четвертий (після Ноздрева, перед Плюшкиным) «продавець» «мертвих душ»; наділений могутньою «природою» – в 7 – й главі скаржиться голові палати й Чичикову на те, що живе п’ятий десяток, а не болів жодного разу – і за це прийде коли – небудь «заплатити»; апетит відповідає його могутній натурі – у тій же главі описане «поїдання» їм осетра в 9 пудів

Саме ім’я, багаторазово обігране оповідачем (Собакевич нагадує «середньої величини ведмедя; фрак на ньому «зовсім ведмежого» кольору; ступає він криво й навскіс, розжарений, гарячий), указує на могутнє «звіроподібність» героя, на нього ведмежі – собачі риси

Знайомство Чичикова із С. відбувається в 1 – й главі, на вечорі в губернатора; герой відразу звертає увагу на незграбність співрозмовника (С. першою справою наступає йому на ногу). Маючи намір відвідати село С. відразу слідом за Маниловкой, Чичиков проте попадає до нього, встигши по шляху сторгуватися з Коробочкою й зіграти в шашки з буйним Новосибірським. У село С. Чичиков в’їжджає в той момент, коли всієї думки його зайняті мрією про 200 – тисячне придане, – так що образ С. із самого початку зв’язується з темою грошей, хазяйновитості, розрахунку. Поводження С. відповідає такому «зачину».

Після більш ніж ситного обіду (жирна «нянька», м’ясо, ватрушки, що розміром горазда більше тарілки, індик ростом з теляти й проч.) Чичиков починає вітіювату мову про інтереси «усього російської держави в цілому» і підводить до його предмета, що цікавить. Причому душі він іменує не померлими, а тільки неіснуючими, оскільки з Маниловим зміг домовитися лише після того, як обніс свою торговельну пропозицію в ухильну словесну форму. Але С. сам, без натяків, діловито переходить до суті питання: «Вам потрібно мертвих душ?» Головне – ціна угоди (почавши – :зі ста рублів за ревізьку душу проти чичиковских восьми гривень, він погоджується зрештою на два з полтиною, але зате підсуває в «чоловічий» список «жіночу» душу – Елисаветъ Горобець). Доводи С. убийственно прості: якщо Чичиков готовий купувати мертві душі, виходить, сподівається витягти свою вигоду – і з ним варто торгуватися. Що ж до пропонованого «товару», те він найкращої властивості – всієї душі «що ядреный горіх», як сам хазяїн померлих кріпаків

Природно, внутрішній вигляд С. відбивається у всім, що його оточує. Від пейзажу – два ліси, березовий і дубовий, як два крила, і посередине – дерев’яний будинок з мезоніном – до «дикого» офарблення стін. У пристрої будинку «симетрія» бореться з «зручністю»; всі марні архітектурні краси усунуті. Зайві вікна забиті, замість них просвердлене одна маленьке; четверта колона, що заважала, прибрана. Хати мужиків також побудовані без звичайних сільських «витівок», без прикрас. Зате вони зроблені «як треба» і міцні; навіть колодязь – і той вправлений у дуб, що звичайно йде на будівлю млинів

У будинку С. розвішані картини, що зображують суцільно «молодців», грецьких героїв – полководців початку 1820 – х рр., чиї образи немов списані з його самого. Це Маврокордато в червоних панталонах і з окулярами на носі, Колокотрони й інші, усе з товстими стегнами й нечуваними вусами. (Очевидно, щоб підкреслити їхня міць, у середовище «грецьких» портретів затесалося «грузинський» – зображення худого Багратіона.) Чудовою товщиною наділена й грецька героїня Бобелина – її нога обширнее, чим тулуб якого – небудь чепуруна

На С. схожі не тільки портрети; схожий на нього й дрізд темного кольору з білими цяточками, і пузате горіхове бюро на пребезглуздих ногах, «зроблений ведмідь». Всі навколо немов хоче сказати: «И я теж Собакевич!» У свою чергу, і він теж схожий на «предмет» – ноги його як чавунні тумби

Але при всій своїй «ваговитості», брутальності С. надзвичайно виразний. Це тип російського кулака (полеміка про цей тип велася в російської печатки 1830 – х рр.) – негаразд скроєного, так міцно зшитого. Чи породжений він ведмедем, або «омедведила» його закуткове життя, однаково – при всім «собачій вдачі» і подібності з вятскими приосадкуватими конями – С. хазяїн; мужикам його живуться непогано, надійно. (Отут треба авторський відступ про петербурзьке життя, що могла б і погубити С., розбестивши його чиновным всевладдям.) Те, що природна міць і діловитість як би обважніли в ньому, обернулися тупуватою відсталістю – скоріше лихо, чим провина героя. Всупереч формулі А. Білого (кожний наступний персонаж поеми – мертвее попереднього), «ієрархія» героїв «Мертвих душ» вибудовується одночасно й зверху долілиць, і знизу нагору. Від зовсім порожнього, а тому безнадійного, хоча й безгрішного Манилова, через образи ледве більше живої Коробочки й надмірно живого (але усе ще досить порожнього) Ноздрева до отупілого, однак могутньому Собакевичу – і далі до Плюшкину й самому Чичикову.

Якщо Манилов живе взагалі поза часом, якщо час у світі Коробочки страшно сповільнилося, а Ноздрев живе лише в кожну дану секунду, те С. прописаний у сучасності, в 1820 – х рр. (епоха грецьких героїв). На відміну від всіх попередніх персонажів і в повній згоді з оповідачем С. – саме тому, що сам наділено надлишкової, воістину богатирською силою, – бачить, як подрібнювала, як знесиліло нинішнє життя. Під час торгу він зауважує: «Втім, і те сказати: що це за люди? мухи, а не люди», куди гірше небіжчиків. А в 8 – й главі, у розмові з головою палати, що захоплюється здоров’ям С. і припускає, що він, подібно своєму батькові, міг би повалити ведмедя, С. «тверезо» заперечує: «Ні, не повалю».

С. – перший у чреде обкреслених Гоголем типів», хто прямо співвіднесений з одним з персонажів 2 – го тому, де зображені герої нехай аж ніяк не ідеальні, але все – таки очистилися від багатьох своїх страстей. Хазяйновитість С., «грецькі» портрети на стінах, «грецьке» ім’я дружини (Феодулия Іванівна) римою відгукнуться в грецькому ім’ї й соціальному типі дбайливого поміщика Костанжогло. А зв’язок між ім’ям С. – Михайло Семеныч – і «людиноподібними» ведмедями з російських казок укореняє його образ в ідеальному просторі фольклору, зм’якшуючи «звірині» асоціації. Але в той же самий час «негативні» властивості дбайливої душі С. немов проектуються на образ скаредного Плюшкина, згущаються в ньому до останнього ступеня

Чичиков Павло Іванович – новий для російської літератури тип авантюриста – набувача, головний герой поеми, занепалий, що змінив своєму щирому призначенню, але здатний очиститися й воскреснути душею. На цю можливість указує багато чого, у тому числі – ім’я героя. Св. Павло – апостол, що до свого миттєвого, «раптового» каяття й перетворення був одним з найстрашніших гонителів християн. Обіг св. Павла відбулося на шляху в Дамаск, і те, що Чичиков сюжетними обставинами неподільно пов’язаний з образом дороги, шляхи, також не випадково. Ця перспектива морального відродження різко відрізняє Ч. від його літературних попередників – героїв і антигероїв європейських і російських шахрайських романів, від Жиль – Блаза Лесажа до Фрола Скобеева, «Російського Жильблаза», В. Т. Нарежного, Івана Выжигина Ф. В. Булгарина. Вона ж зненацька зближає «негативного» Ч. і з героями сентиментальних подорожей, і в цілому – із центральними фігурами роману – мандрівки (починаючи з «Дон Кихота» Сервантеса).

Бричка колезького радника Павла Івановича Ч., що випливає по своїм надобностям, зупиняється в місті NN, що розташоване ледве ближче до Москви, чим до Казані (тобто в самій серцевині Центральної Росії). Провівши в місті два тижні (гл. 1) і познайомившись із усіма важливими особами, Ч. відправляється в маєтки місцевих поміщиків Манилова й Собакевича – за їх запрошенням. Момент зав’язки романного сюжету увесь час відтягається, хоча деякі «особливості поводження» Ч. повинні із самого початку насторожити читача. У розпитах приїжджого про положення справ у губернії відчувається щось більше, ніж проста цікавість; при знайомстві із черговим поміщиком Ч. спочатку цікавиться кількістю душ, потім положенням маєтку й лише після цього – ім’ям співрозмовника

Лише в самому кінці 2 – й глави, проплутав майже цілий день у пошуках Маниловки – Зама – Ниловки, а потім поговоривши із солодким поміщиком і його дружиною, Ч. «відкриває карти», пропонуючи купити в Манилова мертві душі селян, що значаться по ревізії живими. Заради чого йому це потрібно, Ч. не повідомляє; але сама по собі анекдотична ситуація «покупки» мертвих душ для наступної їхньої застави в опікунську раду – на яку увага Гоголя звернула Пушкіна – не була винятковою

Заплутавши по дорозі назад від Манилова, Ч. попадає в маєток удови – поміщиці Коробочки (гл. 3); сторгувавшись із нею, ранком відправляється далі й зустрічає в трактирі буйного Ноздрева, що заманює Ч. до себе (гл. 4). Однак тут торговельна справа не йде на лад; погодившись зіграти із шахраюватим Новосибірським на мертві душі в шашки, Ч. ледве несе ноги. По шляху до Собакевичу (гл. 5) бричка Ч. зчіплюється з візком, у якій їде 16 – літня дівчина із золотими волоссями й овалом особи, ніжним, як яєчко на сонце в смаглявих руках ключниці. Поки мужики – Андрюшка й дядько Митяй з дядьків Миняем – розплутують екіпажі, Ч., незважаючи на всю обачну охолодженість свого характеру, мріє про піднесену любов; однак зрештою думки його перемикаються на улюблену тему про 200 тисячі приданого, і під враженням цих думок Ч. в’їжджає в село Собакевича. Зрештою приобретя й тут бажаний «товар», Ч. їде до скупого поміщика Плюшкину, у якого люди мруть як мухи. (Про існування Плюшкина він довідається від Собакевича.)

Відразу зрозумівши, з ким має справа, Ч. (гл. 6) запевняє Плюшкина, що всього лише хоче прийняти на себе його податные витрати; приобретя тут 120 – мертвих душ і додавши до них трохи швидких, вертається в місто – оформляти паперу на куплених селян

У главі 7 – й він відвідує великий 3 – поверховий казенний будинок, білий, як крейда («для зображення чистоти душ посад, що містилися в ньому,»). Нравоописание чиновництва (особливо колоритний Іван Антонович Кувшинное Рило) також замикається на образ Ч. Тут він зустрічається із Собакевичем, що сидить у голови; Собакевич ледве було не проговорюється, недоречно згадавши про проданий Ч. каретнику Михєєві, якого голова знав. Проте все сходить героєві з рук; у цій сцені він уперше повідомляє, що має намір «вивезти» куплені душі на нові землі в Херсонську губернію

Усе відправляються на гулянку до поліцеймейстера Олексію Івановичу, що хабарничає більше, ніж його попередники, але любимо купцями за ласкавий обіг і кумівство, а тому шанується «чудотворцем». Після горілки маслинового кольору голова висловлює грайливу думку про необхідність женити Ч., а той, розчулившись, читає Собаці – Вичу послання Вертера до Шарлотте. (Цей гумористичний епізод одержить незабаром важливий сюжетний розвиток.) У главі 8 ім’я Ч. уперше починає обростати слухами – поки ще винятково позитивними й утішними для нього. (Крізь нісенітницю цих слухів зненацька прорисовується великий гоголівський задум тритомної поеми «Мертві душі» як «малої епопеї», релігійно – моралістичного епосу. Жителі міста NN обговорюють покупку Ч. і так озиваються про придбані їм селянах: вони тепер негідники, а, переселившись на нову землю, раптом можуть зробитися відмінними підданими. Саме так мав намір Гоголь надійти в 2 – м і 3 – м томах з душами деяких «негідників» 1 – го тому. ІЗ Ч. – насамперед.) Однак занадто високі натяки відразу заземлені; слухи про Ч. – миллионщике роблять його надзвичайно цопулярным у дамському суспільстві; він навіть одержує непідписаного листа від старіючої дами: «Ні, я не повинна тобі писати!»

Сцена губернського балу (гл. кульминаци – онна; після її події, прийнявши новий оборот, рухаються до розв’язки. Ч., піднесений красою 16 – літньої губернаторської дочки, недостатньо люб’язний з дамами, які утворять « гірлянду, щоблищить,». Образа не прощається; тільки що що знаходили в особі Ч. щось навіть марсовское й військове (це порівняння пізніше відгукнеться в репліці поштмейстера про те, що Наполеон складом своєї фігури не відрізняється від Ч.) дами тепер заздалегідь готові до його перетворення в «лиходія». І коли невтримний Ноздрев через всю залу кричить: «Що? багато наторгував мертвих?» – це, незважаючи на сумнівну репутацію Ноздрева – Брехуна, вирішує «долю» Ч. Тим більше що тою же вночі в місто приїжджає Коробочка й намагається довідатися, чи не продешевила вона з мертвими душами

Ранком слухи здобувають зовсім новий напрямок. Завчасно, прийнятого в місті NN для візитів, «просто приємна дама» (Софія Іванівна) приїжджає до «дами, приємної у всіх відносинах» (Ганні Григорівні); після сперечань через викрійку дами доходять висновку, що Ч. – хтось начебто «Ринальда Ринальдина», розбійника з роману X. Вольпиуса, і кінцева мета його – відвезти губернаторську дочку при сприянні Ноздрева.

Ч. на очах читача з «реального» персонажа роману перетворюється в героя фантастичних слухів. Щоб підсилити ефект від підміни героя губернською легендою про нього, Гоголь «насилає» на Ч. триденну застуду, виводячи його зі сфери сюжетної дії. Тепер на сторінках роману замість Ч. діє його двійник, персонаж слухів. У главі 10 слухи досягають апогею; для початку зрівнявши Ч. з розбагатілим жидом, потім ототожнивши його з фальшивомонетником, жителі (і особливо чиновники) поступово роблять Ч. у швидкі Наполеоны й чи ледве не вантихристы.

Ч. видужує й, знову заступивши своє сюжетне місце й витиснувши за межі роману свого «двійника», ніяк не візьме до тями, чому відтепер його не велено приймати в будинках чиновників, поки Ноздрев, без запрошення явившийся до нього в готель, не роз’ясняє, у чому справа. Ухваленийо рішення рано ранком виїхати з міста. Однак, проспавши, Ч. до того ж повинен чекати, поки « ковалі – розбійники» підкують коней (гл. 11). І тому в момент від’їзду зіштовхується з похоронною процесією. Прокурор, не витримавши напруги слухів, умер – і отут усі довідалися, що в небіжчика були не тільки густі брови й миготливе око, але й душачи

Поки Ч., везомый кучерями Селіфаном і супроводжуваний слугою Петрушкою, від якого завжди виходить захід «житлового спокою», їде в невідомість, перед читачем розвертається вся «кисло – неприємна» життя героя. Породжений у дворянській (стовпове або особисте дворянство було в батьків Ч. – невідомо) родині, від матері – плюгавки й від батька – похмурого невдахи, він зберіг від дитинства один спогад – «снігом занесене» віконце, одне почуття – біль скрученої батьківськими пальцями краюшки юшка. Відвезений у місто на мухортой пегой конячці кучерями – горбанем, Ч. вражений міською пишнотою (майже як капітан Копейкин Петербургом). Перед розлукою батько дає синові головна рада, що запала тему в душу: «збирай копійку», і трохи додаткових: догоджай старшим, не водися стоварищами.

Все шкільне життя Ч. перетворюється в безперервне нагромадження. Він продає товаришам частування, снігура, зліпленого з воску, зашиває в мішечки по 5 рублів. Учитель, що найбільше цінує слухняність, виділяє смирного Ч.; той одержує атестат і книгу із золотими буквами, – але, коли пізніше старого вчителя виженуть зі школи й той зіп’ється, Ч. пожертвує на допомогу йому всього 5 копійок срібла. Не зі скнарості, а з байдужості й проходження батьківському «завіту».

На той час умре батько (не нагромадив, всупереч раді, «копійку»); продавши старий домишко за 1000 руб., Ч. перебереться в місто й почне чиновную кар’єру в казенній палаті. Старанність не допомагає; мармурову особу начальника із частими горобинами й вибоями – символ черствості. Але, посватавшись до його виродливої дочки, Ч. входить у довіру; одержавши від майбутнього тестя «подарунок» – просування по службі, відразу забуває про призначене весілля («надув, надув, чортовий син!»).

Наживши були гроші на комісії зі зведення якогось досить капітальної будови, Ч. втрачає всього через переслідування, що почалося, хабарництва. Доводиться робити «новий кар’єр», на митниці. Довгий час утримуючись від хабарництва, Ч. здобуває репутацію непідкупного чиновника й представляє по начальству проект піймання всіх контрабандистів. Одержавши повноваження, входить у змову з контрабандистами й за допомогою хитромудрого плану збагачується. Але знову невдача – таємний донос «подельника».

З величезною працею уникши суду, Ч. втретє починає кар’єру із чистого аркуша в знехтуваній посаді присяжного повірника. Отут – Те до нього й доходить, що можна закласти мертві душі в опікунську раду як живі; сельцо Павловское в Херсонській губернії маячить перед його розумовим поглядом, і Ч. приступає кделу.

Так кінець 1 – го тому поеми повертає читача до самого початку; останнє кільце російського пекла замикається. Але, по композиційній логіці «Мертвих душ», нижня крапка сполучена з верхньої, межа падіння – з початком відродження особистості. Образ Ч. перебуває на піку переверненої піраміди романної композиції; перспектива 2 – го й 3 – го томів обіцяла йому «чистилище» сибірського посилання – і повне моральне відродження витоге.

Відсвіти цієї славної сюжетної майбутності Ч. помітні вже в 1 – м томі. Справа не тільки в тім, що автор, немов виправдуючись перед читачем, за що вибрав у герої «негідника», проте віддає належне непереборній силі його характеру. Фінальна притча про «марні», нікчемних російських людях – домашньому філософі Кифе Мокійовичі, що кладе життя на рішення питання, чому звір народиться нагишом? чому не лупиться з яйця? і про Мокія Кифовиче, богатирі – припертене, не знаючому, куди запроторювати силу, різко оттеняет образ Ч. – хазяїна, «набувача», у якому енергія все – таки цілеспрямована. Куди важливіше, що Ч., готовий щохвилини міркувати про «міцний бабенке», ядреной, як ріпа; про 200 тисячі приданого, – при цьому насправді тягнеться до юних, незіпсованих інституток, немов прозріваючи в них свою власну втрачену чистоту душі й свіжість. Точно так само автор час від часу немов «забуває» про незначність Ч. і віддається у владу ліричної стихії, перетворюючи курну дорогу в символ загальноросійського шляху до «Храмини», а бричку побічно вподібнюючи вогненній колісниці безсмертного пророка Илии: «Грізно объемлет мене могутній простір В! якій блискаючій, дивовижній, незнайома землі далечінь! Русь!..»

Проте в «набувачі» Ч. виявлене нове зло, непомітно вторгшееся в межі Росії й усього миру – зло тихе, усереднене, «заповзятливе» і тим більше страшне, чим менш вражаюче. Чичиковская « усереднений – ность» підкреслена із самого початку – в описі його зовнішності. Перед читачем – «пан середньої руки», не занадто товстий, не занадто худий, не занадто старий, не занадто молодий. Ярок костюм Ч. – із тканини брусничного кольору з іскрою; голосний його ніс, при сяканні гремящий трубою; чудовий його апетит, що дозволяє з’їсти в дорожньому трактирі цілого поросяти із хріном і зі сметаною. Сам Ч. тихнув і малоприметен, округлий і гладкий, як його щоки, завжди виголені до атласного стану; душу Ч. подібна його знаменитій скриньці (у самій середині мильниця: 6 – 7 вузеньких перегородок для бритов, квадратні завулки для пісочниці й чорнильниці; сама головна, потаєна шухлядка цієї скриньки призначений для денес).:

Коли чиновники» після розказаної поштмейстером повісті про капітана Копейкине, домовляються до порівняння Ч. з антихристом, вони мимоволі вгадують істину. «Новий антихрист» буржуазного миру таким і буде – непомітно – ласкавим, вкрадливим, акуратним; на роль «князя миру цього» заступає, «незначний хробак миру цього». Цей «хробак» здатний виїсти саму серцевину російського життя, так що вона сама не помітить, як загниє. Надія – на поправність людської натури. Не випадково образи більшості героїв «Мертвих душ» (Ч. – у першу чергу) створені за принципом «вивернутої рукавички»; їх споконвічно позитивні якості переродилися в самодостатню пристрасть; часом – як у випадку із Ч. – пристрасть злочинну. Але якщо подолати із пристрастю, повернути її в колишні границі, направити на благо – повністю переміниться й образ самого героя, «рукавичка» вивернеться з вивороту на лицьову сторону

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>