Короткий зміст Повести Белкина Пушкін А. З – Часть 1

Повести покійного Івана Петровича Белкина (1830)

ПОСТРІЛ

Армійський полк розквартирований у містечку . Життя проходить по заведеному в армії розпорядку, і гарнізонну нудьгу розсіює тільки знайомство офіцерів з якоюсь людиною по ім’ю Сильвио, що проживає в цьому містечку. Він старше більшості офіцерів полку, похмурий, має круту вдачу й злу мову. У його житті є якась таємниця, який Сильвио нікому не відкриває. Відомо, що Сильвио служив колись у гусарському полицю, але причина його відставки нікому не ведена, так само як і причина проживання в цій глушині. Невідомі ні доходи його, ні стан, але він тримає відкритий стіл для офіцерів полку, і за обідами шампанське ллється рікою. За це йому всі готові простити. Таємничість фігури Сильвио оттеняет його майже надприродне мистецтво в стрілянині з пістолета. Він не приймає участі в розмовах офіцерів про двобої, а на розпити, чи траплялося йому битися, відповідає сухо, що доводило. Між собою офіцери думають, що на совісті Сильвио лежить яка – небудь нещасна жертва його нелюдського мистецтва. Один раз трохи офіцерів як звичайно зібралися в Сильвио. Неабияк випивши, почали карткову гру й попросили Сильвио прометати банк. У грі він як звичайно мовчав і без слів виправляв помилки понтерів у записах. Одному молодому офіцерові, що недавно надійшов у полк і не знав звички Сильвио, здалося, що той помилився. Розлютований мовчазною завзятістю Сильвио, офіцер запустив йому в голову шандалом, Сильвио, блідий від злості, попросив офіцера вийти. Усі вважали двобій неминучим і не сумнівалися в його результаті, але Сильвио не викликав офіцера, і ця обставина зіпсувала його репутацію в очах офіцерів, але поступово все ввійшло у звичайне русло й інцидент забувся. Лише один офіцер, якому Сильвио симпатизував більше інших, не міг примиритися з думкою, що Сильвио не змив образи. Один раз у полковій канцелярії, куди приходила пошта, Сильвио одержав пакет, зміст якого його сильно схвилювало. Він оголосив тим, що зібралися офіцерам про свій несподіваний від’їзд і запросив усіх на прощальний обід. Пізнім вечором, коли всі залишали будинок Сильвио, хазяїн попросив найбільш симпатичного йому офіцера затриматися й відкрив йому свою таємницю. Кілька років тому назад Сильвио одержав ляпас, і кривдник його живий дотепер. Трапилося це ще в роки його служби, коли Сильвио відрізнявся буйною вдачею. Він першенствував у полицю й насолоджувався цим положенням доти, поки в полк не визначився «парубок багатого й знатного прізвища». Це був блистательнейший щасливець, якому завжди й у всім казково везло. Спочатку він намагався домогтися дружби й розташування Сильвио, але, не превстигши в цьому, віддалився від нього без жалю. Першість Сильвио похитнулося, і він зненавидів цього улюбленця фортуни. Один раз на балі в одного польського поміщика вони повздорили, і Сильвио одержав ляпас від свого ворога. На світанку була дуель, на яку кривдник Сильвио з’явився з кашкетом, повної спілими черешнями. По жеребі йому дістався перший постріл, зробивши його й простреливши на Сильвио кашкет, він спокійно стояв під дулом його пістолета й із задоволенням ласував черешнями, выплевывая кісточки, які іноді долітали до його супротивника. Його байдужість і незворушність роздратували Сильвио, і він відмовився стріляти. Супротивник його равнодушно сказав, що Сильвио вправі буде скористатися своїм пострілом, коли йому буде завгодно. Незабаром Сильвио вийшов у відставку й вийшов у це містечко, але не проходило дня, щоб він не мріяв про помсту. І от нарешті його година настала. Йому доносять, «що відома особа незабаром повинна вступити в законний шлюб з молодою й прекрасною дівчиною». І Сильвио вирішив подивитися, «чи не так равнодушно прийме він смерть перед своїм весіллям, як ніколи чекав її за черешнями!». Друзі попрощалися, і Сильвио виїхав. Через кілька років обставини примусили офіцера вийти у відставку й оселитися у своєї бідної деревеньке, де він умирав від нудьги, поки в сусідній маєток не приїхав з молодою дружиною граф Б. Оповідач відправляється до них з візитом. Граф і графиня зачарували його своїм світським обігом. На стіні вітальні увага оповідача залучає картина, прострелена «двома кулями, устромленими одна в іншу». Він похвалив удалий постріл і розповів, що знав у своєму житті людини, чиє мистецтво в стрілянині було воістину изумительно. На питання графа, як кликали цього стрільця, оповідач назвав Сильвио. При цьому ім’ї граф і графиня прийшли в зніяковілість. Граф допытывается, чи не розповідав Сильвио своєму другові про одну дивну історію, і оповідач догадується, що граф
і є той самий давній кривдник його друга. Виявляється, ця історія мала продовження, а прострелена картина – своєрідний пам’ятник їхній останній зустрічі. Трапилося це п’ять років тому в цьому самому будинку, де граф і графиня проводили свій медяний місяць. Один раз графові доповіли, що його чекає якась людина, що не побажала назвати свого ім’я. Увійшовши у вітальню, граф застав там Сильвио, якого не відразу довідався і який нагадав про постріл, що залишився за ним, і сказав, що приїхав розрядити свій пістолет. З мінути на мінуту могла ввійти графиня. Граф нервував і квапився, Сильвио барився й нарешті примусив графа знову тягти жереб. І знову графові дістався перший постріл. Противу всіх правил він вистрілив і прострелив картину, що висіла на стіні. У цю мить вбігла перелякана графиня. Чоловік став запевняти її, що вони просто жартують зі старим другом. Але происходящее занадто не походило на жарт. Графиня була на грані непритомності, і розлютований граф закричав Сильвио, щоб той скоріше стріляв, але Сильвио відповів, що він не буде цього робити, що він бачив головне – страх і сум’яття графа, і з його досить. Інше – справа совісті самого графа. Він повернувся й пішов до виходу, але в самих дверей зупинився й, майже не цілячись, вистрілив і потрапив точно в прострелене графом місце на картині. Із Сильвио оповідач більше не зустрічався, але чув, що він загинув, беручи участь у повстанні греків під предводительством Олександра Ипсиланти.

ЗАМЕТІЛЬ

В 1811 р. у маєток своєму проживав із дружиною й дочкою Машею Гаврило Гаврилович Р. Був він гостинний, і багато хто користувалися його гостинністю, а деякі приїжджали заради Марьи Гаврилівни. Але Марья Гаврилівна була закохана в бідного армійського прапорщика по ім’ю Володимир, що проводив відпустку у своєму селі по сусідству. Молоді закохані, уважаючи, що воля батьків перешкоджає їхньому щастю, вирішили обійтися без благословення, тобто вінчатися таємно, а потім кинутися до ніг батьків, які, звичайно ж, будуть торкнуті сталістю дітей, простять і благословлять їх. План цей належав Володимирові, але й Марья Гаврилівна нарешті піддалася його угодам про втечу. За нею повинні були приїхати сани, щоб відвезти її в сусіднє село Жадрино, у якому було вирішено вінчатися й де Володимир уже повинен був неї очікувати. У призначений для втечі вечір Марья Гаврилівна була в сильному хвилюванні, відмовилася від вечері, пославшись на головний біль, і рано пішла до себе. У домовлений час вона вийшла в сад. На дорозі чекали її кучері Володимира із саньми. Надворі бушувала заметіль. Сам же Володимир весь цей день провів у турботах: йому необхідно було вмовити священика, а також знайти свідків. Улагодивши ці справи, він, сам правлячи в маленьких санях в один коня, відправився в Жадрино, але, тільки – но виїхав він за околицю, як піднялася заметіль, через яку Володимир збився зі шляхи й проплутал всю ніч у пошуках дороги. На світанку тільки добрався він до Жадрина й знайшов церкву запертою. А Марья Гаврилівна ранком як ні в чому не бувало вийшла зі своєї кімнати й на питання батьків про самопочуття відповідала з – койно, але ввечері з нею зробилася сильна гарячка В маренні повторювала вона ім’я Володимира, говорила про свою таємницю, але слова її були настільки незв’язні, що мати нічого не зрозуміла, крім того, що дочка закохана в сусідського поміщика й що любов, мабуть, була причиною хвороби. І батьки вирішили віддати Машу за Володимира. На запрошення Володимир відповідав сумбурним і незрозумілим листом, у якому писав, що ноги його не буде в їхньому будинку, і просив забути про нього. А через кілька днів виїхав він в армію. Відбувалося це в 1812 р., і через якийсь час ім’я його було надруковано в числі що вирізнилися й поранених під Бородіном. Ця новина засмутила Машу, а незабаром помер Гаврило Гаврилович, залишивши її своєю спадкоємицею. Наречені кружлялися навколо її, але вона, здавалося, була вірна померлий у Москві від ран Володимирові. «Тим часом війна зі славою була кінчена». Полки верталися через границю. У маєтку Марьи Гаврилівни з’явився поранений гусарський полковник Бурмин, що приїхав у відпустку у свій маєток, що перебував неподалік. Марья Гаврилівна й Бурмин почували, що подобалися один одному, але щось утримувало кожного від рішучого кроку. Один раз Бурмин приїхав з візитом і знайшов Марью Гаврилівну в саду. Він оголосив Марье Гаврилівні, що любить її, але не може стати її чоловіком, тому що вже одружений, але не знає, хто його дружина, де вона й чи жива. І він розповів їй дивну історію, як на початку 1812 р. їхав він з відпустки в полк і під час сильної заметілі збився з дороги. Побачивши вдалечині вогник, направився до нього й наїхав на відкриту церкву, біля якої стояли сани й у нетерпінні ходили люди. Вони поводилися так, начебто чекали саме його. У церкві сиділа молода панянка, з якої Бурмина поставили перед аналоєм. Їм рухало непрощенну легковажність. Коли обряд вінчання скінчився, молодим запропонували поцілуватися, і дівчина, глянувши на Бурмина, з лементом «не він, не він» упала без пам’яті. Бурмин безперешкодно вийшов із церкви й виїхав. І от тепер він не знає, що зробилося з його женою, як неї кличуть, і не знає навіть, де відбувалося вінчання. Слуга, що був з ним у той час, умер, так що немає ніякої можливості відшукати цю жінку. «Боже мій, Боже мій! – сказала Марья Гаврилівна, схопивши його руку, – так це були ви! І ви не довідаєтеся мене? Бурмин сполотнів… і кинувся до її ніг…»

ТРУНАР

Трунар Адриян Прохоров переїжджає з Басманной вулиці на Никитскую в давно вподобаний будиночок, однак не почуває радості, тому що новизна небагато лякає його. Але незабаром порядок у новому житлі встановлюється, над воротами прикріплюється вивіска, Адриян сідає у вікна й наказує подати самовар. Розпиваючи чай, він поринув у сумну думу, тому що від природи був похмурої вдачі. Життєві турботи бентежили його. Головною же турботою було те, щоб спадкоємці багатої купчихи Трюхиной, що вмирала на Разгуляе, згадали б в останню мінуту про нього, а не зговорилися з найближчим підрядником. Поки Адриян віддавався цим міркуванням, до нього з візитом подарував сусід, німець – ремісник. Він назвався шевцем Готлибом Шульцем, оголосив, що живе через вулицю, і запросив Адрияна наступного дня до себе з нагоди свого срібного весілля. Прийнявши запрошення, Адриян запропонував Шульцеві чаю. Сусіди розговорилися й швидко подружилися. Опівдні наступного дня Адриян із двома дочками направився в гості до шевця. У будинку зібралися друзі Готлиба Шульца, німці – ремісники із дружинами. Почалося застілля, хазяїн проголосив здоров’я своєї дружини Луїзи, а потім здоров’я своїх гостей. Усе пили дуже багато, веселощі зробилося шумнее, як раптом один з гостей, товстий булочник, запропонував випити за здоров’я тих, на кого вони працюють. І всі гості почали один одному кланятися, тому що всі були клієнтами один одного: кравець, швець, булочник… Булочник Юрко запропонував Адрияну випити за здоров’я його мерців. Піднявся загальний регіт, що скривдив трунаря. Розійшлися пізно. Адриян повернувся додому п’яний і сердитий. Йому здалося, що інцидент був навмисним глузуванням німців над його ремеслом, що він почитав нічим не гірше інших, адже трунар не брат катові. Адриян навіть вирішив, що запросить на новосілля не нових своїх знакомцев, а тих, на кого працює. У відповідь на це його робітниця запропонувала йому перехреститися. Але Адрияну ця думка сподобалася. Розбудили Адрияна ще затемна, тому що прискакав прикажчик купчихи Трюхиной з повідомленням, що вона в цю ніч померла. Адриян відправився на Розгуляй, почалися турботи й переговори з родичами покійної. Закінчивши справи, вона вже ввечері пішки відправився додому. Підійшовши до будинку, він помітив, що хтось відчинив його хвіртку й увійшов у неї. Поки Адриян міркував, хто б це міг бути, підійшов ще одна людина. Особа його здалося Адрияну. знайомим. Увійшовши в будинок, трунар побачив, що кімната повна мерцями, освітленими місяцем, що сіяв через вікно. З жахом довідався в них трунар своїх колишніх клієнтів. Вони привітали його, а один з них навіть спробував обійняти Адрияна, але Прохоров відіпхнув його, той упав і розсипався. З погрозами обступили його інші гості, і Адриян упав і втратився почуттів. Відкривши ранком ока, Адриян згадав учорашні події. Робітниця сказала, що заходили сусіди довідатися про здоров’я його, але вона не стала його будити. Адриян поцікавився, чи не приходили від покійниці Трюхиной, але робітниця зачудувалася словам про смерть купчихи й розповіла, що трунар, як повернувся від шевця п’яний і завалився спати, так і спав до цієї самої мінути. Отут тільки зрозумів трунар, що всі жахливі події, що так налякали його, відбулися в сні, і наказав ставити самовар і кликати дочок.

СТАНЦІЙНИЙ ДОГЛЯДАЧ (1 варіант)

Немає людей несчастнее станційних доглядачів, тому що у всіх своїх неприємностях подорожуючі неодмінно винять доглядачів і прагнуть на них зігнати свою злість із приводу поганих доріг, нестерпної погоди, кепських коней і тому подібного. А тим часом доглядачі – це здебільшого лагідні й безмовні люди, «сущі мученики чотирнадцятого класу, обгороджені своїм чином токмо від побоїв, і те не завжди». Життя доглядача повне тривог і турбот, воно ні від кого не бачить подяки, навпроти, чує погрози й лементи й відчуває поштовхи роздратованих постояльців. Тим часом «з їхніх розмов можна почерпнути багато цікавого й повчального». В 1816 р. трапилося оповідачеві проїжджати через губернію, і в дорозі він був захоплений дощем. На станції поспішив він переодягтися й налитися чаю. Ставила самовар і накривала на стіл смотрителева дочка, дівчинка років чотирнадцяти по ім’ю Дуня, що вразила оповідача своєю красою. Поки Дуня клопотала, мандрівник розглядав оздоблення хати. На стіні помітив він картинки із зображенням історії блудного сина, на вікнах – герань, у кімнаті було ліжко за строкатою фіранкою. Мандрівник запропонував Самсонові Вырину – так кликали доглядача – і його дочки розділити з ним трапезу, і виникла невимушена обстановка, що розташовує до симпатії. Уже коня були подані, а мандрівник усе не хотів розстатися зі своїми новими знайомими. Минуло кілька років, і знову довелось йому їхати цим трактом. Він з нетерпінням очікував зустрічі з давніми знайомими. «Вошед у кімнату», він довідався колишню обстановку, але «всі навкруги показувало старість і нехтування». Не було в будинку й Дуни. Пристарілий доглядач був похмурий і неговіркий, лише склянка пуншу розворушив його, і мандрівник почув сумну історію зникнення Дуни. Трапилося це три роки тому. На станцію прибув молодий офіцер, що дуже поспішав і гневался, що довго не подають коней, але, побачивши Дуню, зм’якшився й навіть залишився вечеряти. Коли ж коня прибутку, офіцер раптово відчув сильне нездужання. лікар, Що Приїхав, знайшов у нього гарячку й прописав повний спокій. На третій день офіцер був уже здоровий і зібрався їхати. День був недільний, і він запропонував Дуне довезти неї до церкви. Батько дозволив дочки поїхати, не припускаючи нічого худого, але все – таки їм опанувало занепокоєння, і він побіг до церкви. Обідня вже скінчилася, що молять розходилися, а зі слів дячка доглядач довідався, що Дуни в церкві не було. ямщик, Що Повернувся ввечері, везший офіцера, повідомив, що Дуня відправилася з ним до наступної станції. Доглядач зрозумів, що хвороба офіцера була вдаваної, і сам зліг у сильній гарячці. Поправившись, Самсон випросив відпустку й пішки відправився в Петербург, куди, як знав він з подорожньої, їхав ротмістр Мінський. У Петербурзі він відшукав Мінського й з’явився до нього. Мінський не відразу довідався його, а довідавшись, почав запевняти Самсона, що він любить Дуню, ніколи її не покине й зробить счастливою. Він дав доглядачеві грошей і випровадив на вулицю. Самсонові дуже хотілося ще раз побачити дочку. Випадок допоміг йому. На Ливарній помітив він Мінського у франтівських дрожках, які зупинилися біля під’їзду триповерхового будинку. Мінський увійшов у будинок, а доглядач із розмови з кучерями довідався, що тут живе Дуня, і ввійшов у під’їзд. Потрапивши у квартиру, крізь відчинені двері кімнати побачив він Мінського й свою Дуню, прекрасно одягнену й з неясністю смотрящую на Мінського. Помітивши батька, Дуня скрикнула й без пам’яті впала на килим. Розгніваний Мінський виштовхнув старого на сходи, і той відправився восвояси. І от уже третій рік він нічого не знає про Дуне й боїться, що доля її така ж, як доля багатьох молоденьких дурок. Через якийсь час знову трапилося оповідачеві проїжджати цими місцями. Станції вже не було, а Самсон «з рік як помер». Хлопчик, син броварника, що оселився в Самсоновой хаті, проводив оповідача на могилу Самсона й розповів, що влітку приїжджала прекрасна бариня із трьома барчатами й довго лежала на могилі доглядача, а йому дала п’ятак сріблом, добра бариня.

СТАНЦІЙНИЙ ДОГЛЯДАЧ (2 варіант)

Основні діючі особи:

Оповідач – дрібний чиновник;

Самсон Вырин – станційний доглядач;

Дуня – його дочка;

Мінський – гусар;

Лікар – Німець;

Ванька – хлопчик, що проводив оповідача на могилу доглядача.

На початку оповідач міркує, як непросто бути доглядачем. Він повинен прислужувати й догоджати всім відвідувачам, але, у першу чергу, високим чинам. Йому доводиться вислухувати лайки, погрози й невдоволення навіть коли немає його провини.

На станцію заїжджає дрібний чиновник, що промок під дощем, переодягається й просить чаю. Самовар ставить Дуня – дівчинка 14 років, незвичайно гарна, з більшими блакитними очами. Вона дуже вразила проїзного. Поки доглядач переписував подорожню, він розглядав картинки, що зображували біблійну історію про блудного сина. Під кожного минулого написані німецькі вірші. Потім всі втрьох стали пити чай задушевно розмовляти, начебто були знайомі вже багато років. Коли подорожанин їхав, вона поцілувала того на прощання на його прохання. Тільки через 3 – 4 роки оповідач знову заїхав на цю станцію. Але в будинку доглядача все змінилося, Дуне не було. За келихом пуншу доглядач повідав, що один раз заїжджав гусарів Мінський. Йому було кілька днів погано. Насправді він причинявся. Посилали за лікарем, що, поговоривши на німецькому з ним, підтвердив, що той дійсно хворо. Хоча потім вони разом їли й пили, а “хворий” мав великий апетит. Коли гусар видужав і збирався їхати, він запропонував підвести Дуню в церкву до обідні. Але відвіз її до себе в Петербург. Старий не знаходив собі місця й відправився на пошуки дочки. Відшукавши Мінського, старий благав у сльозах віддати йому Дуню, але той, давши йому кілька асигнацій, викинув на вулицю. Старий розтоптав гроші. Через кілька днів, ідучи по вулиці, Самсон Вырин довідався дрожки, що проїхали, Мінського. Пішов за ними й довідався, що в будинку, у якого вони зупинилися, живе Дуня. Зайшовши в будинок, він бачить Дуню в модному одязі, але Мінський виганяє його. Старий вертається на станцію й через кілька років співається, думаючи, що його дочка нещасна. Коли оповідач приїжджає на станцію втретє, він довідається, що старий умер. На могилу його супроводжує хлопчисько, що добре знав доглядача. Ванька розповідає, що влітку приїжджала бариня із трьома дітьми й довго лежала на могилі. Це була Дуня.

ПАНЯНКА – СЕЛЯНКА

В одній з віддалених губерній у маєтку своєму Тугилове живе відставний гвардієць Іван Петрович Берестів, давно овдовілий і нікуди що не виїжджає. Він господарює й почитає себе «умнейшим людиною у всьому відділку», хоча нічого не читає, крім «Сенатських відомостей». Сусіди люблять його, хоча й уважають гордим. Лише найближчий його сусід Григорій Іванович Муромський не ладить із ним. Муромський завів у себе в маєтку Прилучине будинок і господарство на англійський манер, консервативний же Берестів не любить нововведень і критикує англоманію сусіда. Син Берестова, Олексій, скінчивши курс в університеті, приїжджає в село до батька. Повітові панянки зацікавлюються їм, і більше всіх – дочка Муромського Ліза, але Олексій залишився холодний до знаків уваги, і всі пояснили це його таємною закоханістю. Повірниця Лізи, кріпосна дівчина Настя, відправляється в Тугилово в гості до знайомим, двірським Берестових, і Ліза просить її гарненько розглянути молодого Берестова. Повернувшись додому, Настя розповідає панянці, як молодий Берестів грав із двірськими дівчинами в пальники і як цілував щораз пійману, як він гарний, ставний і рум’яний. Лізою опановує бажання побачити Олексія Берестова, але зробити це простим – простій – по^ – простому не можна, і Лізі спадає на думку ідея нарядитися селянкою. На інший же день вона приступає до здійснення плану, наказує шити собі селянське плаття й, приміривши вбрання, знаходить, що він дуже до особи їй. На світанку наступного дня Ліза в селянському вбранні виходить із будинку й направляється убік Тугилова. У гаї на неї з гавкотом кидається лягавий собака, що приспів молодий мисливець відзиває пса й заспокоює дівчину. Ліза прекрасно грає свою роль, парубок викликається неї проводити й називає себе камердинером молодого Берестова, але Ліза розпізнає в ньому самого Олексія й викриває його. Себе вона видає за дочку прилучинского коваля Килину. Тямуща селянка дуже подобається Олексію Берестову, він хоче побачити її знову й збирається відвідати її коваль^ – коваля – батька – коваля. Перспектива бути викритої лякає Лізу, і вона пропонує парубкові зустрітися наступного дня на цьому ж самому місці. Повернувшись додому, Ліза майже кається, що дала Берестову необачну обіцянку, але острах того, що рішучий парубок з’явиться до коваля й там знайде його дочку Килину, товсту й рябу дівку, страшить ще більше. Натхнений новим знайомством і Олексій. Раніше призначеного часу приходить він на місце побачення й з нетерпінням очікує Килину, що є в подавленому стані й намагається переконати Олексія, що знайомство варто припинити. Але Олексій, зачарований селянкою, не хоче цього. Ліза бере з його слово, що він не буде розшукувати її в селі й домагатися інших зустрічей з нею, крім тих, що вона сама призначить. Два місяці тривають їхні зустрічі, поки одна обставина ледь не зруйнувала цієї ідилії. Виїхавши на верхівкову прогулянку, Муромський зустрічає старого Берестова, що полює в цих місцях. Скинутий понесшей конем Муромський виявляється в будинку Берестова. Батьки молодих людей розсталися у взаємній симпатії й з обіцянкою Берестова відвідати Муромських разом з Олексієм. Довідавшись про це, Ліза приходить у сум’яття, але разом з Настею виробляє план, що, на її думку, повинен урятувати її від викриття. Взявши з батька обіцянка нічому не дивуватися, Ліза виходить до гостей густо набілена й насурмлена, безглуздо причесана й экствагантно одягнена. Олексій не довідається в цій манірній панянці просту й природну Килину. На інший день Ліза мчиться на місце побачень. Їй не терпиться довідатися, яке враження зробила на Олексія прилучинская панянка. Але Олексій говорить, що панянка в порівнянні з нею – виродок виродком. Тим часом знайомство старих Берестова й Муромського переростає в дружбу, і вони вирішують поженити дітей. Олексій зустрічає повідомлення батька про це із щиросердечним здриганням. У душі його виникає романтична мрія про одруження на простій селянці. Він їде до Муромських, щоб рішуче порозумітися з ними. Увійшовши в будинок, зустрічає він Лизавету Григорівну й уважає, що це його Килина. Непорозуміння дозволяється до загального задоволення

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>