Короткий зміст Шагренева шкіра Бальзак ПРО – Часть 1

I. Талісман

Наприкінці жовтня в будинок Палі – Рояля ввійшов парубок – Рафаель де Валантен, у погляді якого гравці помітили якусь страшну таємницю, риси особи його виражали бесстрастность самогубця й тисячу обманутих надій. Що програвся Валантен просадив останній наполеондор і в заціпенінні прийнявся бродити по вулицях Парижа. Його розум поглинула єдина думка – покінчити життя самогубством, кинувшись у Сену з Королівського мосту. Думка про те, що, удень він стане видобутком човнярів, що буде оцінена в п’ятдесят франків, викликала в нього огида. Він вирішив умерти вночі, «щоб залишити суспільству, що знехтувало велич його душі, невпізнаний труп». Безтурботно розгулюючи, він став розглядати Лувр, Академію, вежі Собору Богоматері, вежі Палацу правосуддя, міст Мистецтв. Щоб дочекатися ночі, він направився до крамниці стародавностей прицінитися до творів мистецтва. Там перед ним став худий старий з лиховісним глузуванням на тонких губах. Проникливий старець догадався про щиросердечні роздирання парубка й запропонував зробити його могущественнее монарха. Він передав йому шматок шагрені, на якій по – санскритски були вигравірувані наступні слова: «Володіючи мною, ти будеш володіти всім, але життя твоя буде належати мені [...] Бажай – і бажання твої будуть виконані [...] При кожному бажанні я буду убувати, як твої дні…»

Рафаель уклав договір зі старим, все життя якого полягала в тому, щоб зберігати нерозтрачені в страстях сили, і побажав, у випадку якщо його доля не зміниться в самий короткий строк, щоб старий закохався в танцівницю. На мосту Мистецтв Валантен випадково зустрів своїх друзів, які, уважаючи його людиною видатної, запропонували роботу в газеті, з метою створення опозиції, «здатної задовольнити незадоволених без особливої шкоди для національного уряду короля – громадянина» ( Луи – Пилипа). Друзі повели Рафаеля на званий обід до підстави газети в будинок найбагатшого банкіра Тайфера. Публіка, що зібралася в цей вечір у розкішному особняку, була воістину дивовижна: «Молоді письменники без стилю стояли поруч із молодими письменниками без ідей, прозаїки, жадібні до поетичних крас, – поруч із прозаїчними поетами [...] Тут були два – три вчені, створених для того, щоб розбавляти атмосферу бесіди азотом, і трохи водевілістів, готових у будь – яку мінуту блиснути ефемерними блискітками, які, подібно іскрам алмаза, не світять і не гріють». Після рясної вечері публіці були запропоновані красивейшие куртизанки, тонкі підробки під «безневинних боязких дів». Куртизанки Килина й Евфрасия в бесіді з Рафаелем і Эмилем затверджують, що краще вмерти молодими, чим бути кинутими, коли їхня краса померкне.

II. Жінка без серця

Рафаель розповідає Эмилю про причини своїх щиросердечних борошн і страждань. З дитинства батько Рафаеля підкорив сина суворій дисципліні. До двадцяти одного року той перебував під твердою рукою батька, парубок був наївний і жадав любові. Один раз на балі він вирішив зіграти на батьківські гроші й виграв значну для нього суму грошей, однак, соромлячись свого вчинку, сховав цей факт. Незабаром батько став давати йому грошей на зміст і ділитися своїми планами. Батько Рафаеля десять років боровся із прусскими й баварськими дипломатами, домагаючись визнання прав на закордонні земельні володіння. Від цього процесу, до якого активно підключився Рафаель, залежало його майбутнє. Коли був оприлюднений декрет про втрату прав, Рафаель продав землі, залишивши тільки острів, що не має цінності, де перебувала могила його матері. Почалася довга розплата із кредиторами, що звела в могилу батька. Парубок вирішив розтягти засоби, що залишилися, на три роки, і оселився в дешевому готелі, займаючись науковою працею – «Теорією Волі». Він жив впроголодь, але робота думки, заняття, здавалися йому прекраснейшим справою життя. Господарка готелю г – жа Годэн, по – материнському піклувалася про Рафаеля, а її дочка Полина робила йому безліч послуг, відкинути які він не міг. Через час він став давати уроки Поліні, дівчина виявилася надзвичайно здатної й кмітливою. Пішовши з головою в науку, Рафаеля продовжував мріяти про прекрасну даму, розкішної, знатної й багатої. У Поліні він бачив втілення всіх своїх бажань, але їй бракувало салонного лиску. «…жінка, – будь вона приваблива, як прекрасна Олена, ця Галатея Гомера, – не може скорити моє серце, якщо вона хоч мало – мало замазура».

Один раз узимку Растиньяк увів його в будинок, «де бував весь Париж» і познайомив із чарівною графинею Феодорой, власницею вісімдесятьох тисяч ліврів доходу. Графиня була дамою років двадцяти двох, користувалася бездоганною репутацією, мала за плечима шлюб, але не мала коханця, самі заповзятливі тяганини Парижа терпіли фіаско в боротьбі за право володіти їй. Рафаеля закохався без пам’яті у Феодору, вона була втіленням тих мрій, які змушували тріпотіти його серце. Розстаючись із ним, вона попросила його бувати в неї. Повернувшись додому й відчувши контраст обстановки Рафаель прокляв свою «чесну добропорядну бідність» і вирішив спокусити Феодору, що була останнім лотерейним квитком, від якого залежала його доля. На які тільки жертви не йшов бідний звабник: йому неймовірним образом вдавалося добиратися до її будинку пішки під дощем і зберігати презентабельний вид; на останні гроші він довозив її до будинку, коли вони верталися з театру. Щоб забезпечити собі гідний гардероб йому довелося укласти договір на написання помилкових мемуарів, які повинні були вийти під ім’ям іншої людини. Один раз вона надіслала йому записку з посильним і просила прийти. З’явившись по її заклику, Рафаель довідався про те, що вона має потребу в протекції його впливового родича – герцога де Наваррена. Закоханий безумець був тільки засобом до реалізації таємничої справи, про яке він так і не довідався. Рафаеля терзала думка про те, що причиною самітності графині може бути фізичний недолік. Щоб розвіяти свої сумніви, він вирішив сховатися в її спальні. Покинувши гостей, Феодора ввійшла у свої апартаменти й немов зняла звичну маску чемності й привітності. Рафаеля не виявив у ній ніяких недоліків, і заспокоївся; засипаючи, вона вимовила: «Боже мій!». Піднесений Рафаель будував масу здогадів припускаючи, що міг означати подібний вигук: «Її вигук, чи те нічого не значуще, чи те глибоке, чи те випадкове, чи те знаменне, могло виражати й щастя, і горі, і тілесний біль, і заклопотаність». Як виявилося пізніше, вона всього лише згадала про те, що забула сказати своєму маклерові, щоб він обміняв пятипроцентную ренту на трипроцентну. Коли Рафаель розкрив перед нею свою бідність і всепоглинаючу до неї пристрасть, вона відповіла, що не буде належати нікому й погодилася б вийти заміж тільки за герцога. Рафаеля назавжди залишив графиню й перебрався до Растиньяку. Растиньяк, зігравши в ігорному будинку на їхні спільні гроші, виграв двадцять сім тисяч франків. Із цього дня друзі пустилися в розгул. Коли засобу були розтрачені, Валантен, вирішив що він «соціальний нуль» і вирішив піти з життя. Оповідання вертається до того моменту, коли Рафаель перебуває в особняку Тайфера. Він дістає з кишені шматок шагреневої шкіри й виявляє бажання стати власником двохсот тисяч щорічного доходу. Ранком нотаріус Кардо повідомляє публіку, що Рафаель став повноправним спадкоємцем майора О’флаэрти, що помер напередодні. Новоспечений багатій глянув на шагрень і помітив, що вона зменшилася в розмірі. Його обдало примарним холодком смерті, тепер «він міг усе – і не хотів уже нічого». III. Агонія В один грудневий день, у шикарний особняк маркіза де Валантена прийшов старий, під чиїм керівництвом колись учився Рафаеля – Пан Поррике. Старий відданий слуга Ионафан, розповідає вчителеві, що його хазяїн веде самітницьке життя й придушує в собі всі бажання. Поважний старець прийшов просити в маркіза, щоб той поклопотався в міністра про відновлення його, Поррике, інспектором у провінційному коледжі. Рафаеля, стомлений довгими виливами старого, випадково вимовив, що від душі бажає, щоб йому вдалося досягти відновлення в посаді. Усвідомивши сказане, маркіз розлютувався, коли він подивився на шагрень, вона помітно зменшилася. У театрі він якось зустрів сухонького старого з молодими очами, тоді як у його погляді нині читалися лише відгомони віджилих страстей. Старий вів під руку знайому Рафаеля – танцівницю Евфрасию. На питальний погляд маркіза старий відповів, що тепер він щасливий як юнак, і що він невірно розумів буття: «Все життя – у єдиній годині любові». Розглядаючи публіку, Рафаеля зупинив погляд на Феодоре, що сиділа із черговим шанувальником, всі така ж гарна й холодна. На сусіднім кріслі з Рафаелем сиділа прекрасна незнайомка, що приковує піднесені погляди всіх присутніх чоловіків. Це була Полина. Її батько, у свій час командовавший ескадроном кінних гренадерів імператорської гвардії, був узятий у полон козаками; по слухах йому вдалося бігти й добратися до Індії. Повернувш

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>