Один раз восени по великій дорозі їхали два екіпажі. У передній кареті сиділи дві жінки. Одна була пані, худа й бліда. Інша – покоївка, рум’яна й повна.
Склавши руки на колінах і закривши ока, пані слабко погойдувалася на подушках і покахикувала. На ній був білий нічний чепчик, прямий проділ розділяв русяві, надзвичайно плоскі напомаджені волосся, і було щось сухе й мертвотне в білизні цього проділу. Млява, жовтувата шкіра обтягала тонкі й гарні обриси особи й краснелась на щоках і вилицях. Особа пані виражало утому, раздраженье й звичне страданье.
У кареті було задушливо. Хвора повільно відкрила очі. Блискучими темними очами вона жадібно стежила за рухами покоївки. Пані вперлася руками в сидіння, щоб підсісти вище, але сили відмовили їй. І вся особа її спотворилося вираженням неспроможної, злої іронії. Покоївка, дивлячись на неї, кусала червону губу. Важкий подих піднявся із грудей хворої й перетворився в кашель.
Карета й коляска в’їхали в село, хвора, дивлячись на сільську церкву, стала хреститися. Вони зупинилися в станції. З коляски вийшли чоловік хворої жінки й доктор, підійшли до карети й участливо довідалися:
– Як ви себе почуваєте?
– Коли мені погано, це не резон, щоб вам не снідати, – хвора – «Нікому до мене справи ні», – додала вона про себе, як тільки доктор клуса вибіг на щаблі станції.
– Я говорив: вона не тільки до Італії, до Москви може не доїхати, – сказав доктор.
– А що робити? – заперечив чоловік. – Вона робить плани про життя за кордоном, як здорова. Розповісти їй усе – убити її.
– Так вона вже вбита, отут духівник потрібний.
– Аксюша! – верещала наглядацька дочка, – підемо бариню подивимося, що від грудної хвороби за кордон везуть. Я ще не видала, які в сухоті бувають.
«Видно, страшна стала, – думала хвора. – Тільки б скоріше за кордон, там я незабаром поправлюся».
– чи Не повернутися нам? – сказав чоловік, підходячи до кареті й прожевывая шматок.
– А що будинку?… Умерти будинку? – розлютила хвора. Але слово «умерти» злякало її, вона умоляюще й питально подивилася на чоловіка, він мовчачи опустив ока. Хвора розридалася.
– Ні, я поїду. – Вона довго й гаряче молилася, але в груди так само було боляче й тісно, у небі, у полях було так само сіре й похмуро, і та ж осіння імла сипалася на ямщиков, які, переговорюючись сильними, веселими голосами, закладали карету…
Карету заклали, але ямщик гаявся. Він зайшов у задушливу, темну ямську хату. Трохи ямщиков було у світлиці, куховарка возилася в печі, на печі лежав хворий.
– Хочу чобіт попросити, свої побив, – сказав хлопець. – Дядько Хведор? – запитав він, підходячи до печі.
– Чаво? – почувся слабкий голос, і руда худа особа нагнулася з печі.
– Тобі чобіт нових не треба тепер, – переминаючись, сказав хлопець. – Віддай мені.
Впалі, тьмяні очі Федора із працею піднялися на хлопця, у груди його щось стало переливатися й буркотати; він перегнувся й став давитися кашлем.
– Де вуж, – зненацька сердито й голосно затріщала куховарка, – другий місяць із печі не злазить. У нових чоботах ховати не стануть. А вуж давно пора, зайняв весь кут!
– Ти чоботи візьми, Серега, – сказав хворий, придушивши кашель. – Тільки, слышь, камінь купи, як помру, – хриплячи, додав він.
– Спасибі, дядько, а камінь, ледве^ – їй, куплю.
Серега жваво скинув свої прорвані чоботи й жбурнув під крамницю. Нові чоботи дядька Федора довелися саме впору.
У хаті до вечора хворого було не чутно. Перед ніччю куховарка влізла на піч.
– Ти на мене не серчай, Настасья, – сказав їй хворий, – незабаром спорожню кут – те твій.
– Добре, що ж, ничаво, – промурмотала Настасья.
Уночі в хаті слабко світил каганець, усі спали, тільки хворий слабко кректав, кашляв і ворочався. До ранку він затих.
– Чудесний сон бачила, – говорила куховарка ранком. – Начебто дядько Хведор з печі зліз і пішов дрова рубати. Що ж, говорю, ти адже хворий був. Ні, говорить, я здоровий, так як сокирою замахнеться. Уже чи не помер? Дядько Хведор!
Рідних у хворого не було – він був далекий, тому на інший день його й поховали. Настасья кілька днів розповідала про сон, і про те, що перша кинулася дядька Федора.
Прийшла весна, радісно було й на небі, і на землі, і в серце людини. У великому панському будинку на одній з головних вулиць була та сама хвора, що поспішала за кордон. У дверей її кімнати стояв чоловік і жінка похилого віку. На дивані сидів священик. У куті гірко плакала її мати. Чоловік у великому хвилюванні й розгубленості просив кузину вмовити хвору висповідатися. Священик подивився на нього, підняв брови до неба й зітхнув.
– Я вам доповім, у моєму приході був хворий, багато гірше Марьи Дмитрівни, – сказав священик, – і що ж, простий міщанин травами вилікував у короткий час.
– Ні, уже їй не жити, – проговорила бабуся, і почуття залишили неї. Чоловік хворої закрив особу руками й вибіг з кімнати.
У коридорі він зустрів шестирічного хлопчика, що бігав у догонялки з дівчинкою. На питання няньки відповів, що хвора не хоче бачити дітей, що це неї розбудує. Хлопчик зупинився на мінуту, пильно подивився на батька й з веселим лементом побіг далі.
А в іншій кімнаті кузина митецькою розмовою намагалася підготувати хвору до смерті. Доктор у вікна заважав питво. Хвора, вся обкладена подушками, сиділа на постелі.
– Коли б чоловік раніше послухав мене, я б була в Італії й була б здорова. Скільки я вистраждала. Я намагалася терпляче зносити свої страданья…
Кузина вийшла й мигнула панотцеві. Через п’ять мінут він вийшов з кімнати хворий, а кузина й чоловік зайшли. Хвора тихо плакала, дивлячись на образ.
– Як мені тепер добре стало, – говорила хвора, і легка посмішка грала на її тонких губах. – Не чи правда бог милостивий і всемогутній? – И вона знову з жадібним благанням дивилася повними сліз очами на образ.
Потім сказала, начебто згадавши щось:
– Скільки разів я говорила, що ці доктори нічого не знають, є прості лекарки, вони виліковують…
Доктор підійшов і взяв її за руку – пульс бився усе слабкіше. Доктор мигнув чоловікові, хвора помітила й злякано оглянулася. Кузина відвернулася й заплакала.
У той же вечір хвора лежала в труні в залі, у якому сидів один дячок і читав псалми. Яскраве світло падало на бліде чоло покійної, на її воскові руки. Дячок, не розуміючи своїх слів, розмірно читав, зрідка з далекої кімнати долітали дитячі голоси й тупіт.
Особа покійної було строго, спокійно, величаво й нерухомо. Вона вся була увагу. Але чи розуміла вона хоч тепер великі слова ці?
Через місяць над могилою покійної спорудилася кам’яна каплиця. Над могилою ямщика усе ще не було каменю…
– Ти б хошь хрест поставив, – нарікали Сереге. – Чоботи – Те носиш. Візьми сокиру так у гай раніше сходь, от і витешеш хрест.
Раннім ранком Серега взяв сокиру й пішов у гай. Ніщо не порушувало тишу лісу. Раптом дивній, далекий природі звук рознісся на узліссі. Одна з верхівок затріпотіла, потім дерево здригнулося всім тілом, погнулося й швидко випрямилося. На мгновенье все затихло, але знову погнулося дерево, знову почувся тріск у його стовбурі, і, ламаючи суки й спустивши галузі, воно рухнулось на сиру землю.
Перші промені сонця пробилися крізь хмару й пробігли по землі. Птаха голосили, щебетали щось щасливе; листи радісно й спокійно шепотілися у вершинах, і галузі живих дерев повільно, величаво заворушилися над мертвим, пониклим деревом…
Додав: