Гарне високе почуття, точне визначення якому ще не зміг дати ніхто. Воно сильніше смерті, прекрасніше життя, воно може всі, але часом зовсім безсило. Що це? Звичайно ж, любов. Любов у всіх своїх проявах дивна, містична й так проста
Ми любимо наших батьків і рідних, друзів і близьких, Батьківщину й навіть себе. Але найбільш незрозуміл і піднесеної залишалася завжди любов романтична, котра штовхає нас на такі подвиги, що про їх потім складають балади й легенди
У силі любові не сумнівається ніхто. На мій погляд, лише це почуття здатне на настільки розпачливі кроки, що, аналізуючи їх після, навіть неможливо представити, як подібне можна було зробити. В ім’я любові творили, творили, поліпшували, робили все саме прекрасне. На жаль, любов може бути ще й руйнуючої, і тужливої, і безмовної. Таке почуття знищує, убиває. У кожному разі любов змінює людину, вона робить нас іншими
«Я зрозумів, що будинок, де живете ви, священний, що не єдина істота, пов’язане з вами узами крові, не підлягає моєму прокльону. Я відмовився від помсти, як від шаленості», – зізнається Дубровский Марье Кирилівні в повісті А. С. Пушкіна «Дубровский».
Усім відома трагічна доля шляхетного розбійника. Ненависть і несправедливість озлобили його. Любов запобігла вбивству. «Я ходив біля його будинку, призначаючи, де спалахнути пожежі, звідки ввійти в його спальню, як припинити йому всі шляхи до втечі – у ту мінуту ви пройшли повз мене, як небесне ведення, і серце моє упокорилося», – продовжує Дубровский своє визнання
Він був прекрасним парубком, шляхетним і небагато романтичным, але життя запропонувало жорстоку партію, що він програв. Дубровский обрав шлях помсти, раз неможливо було домогтися справедливості законним шляхом. Розбійні напади, грабежі – все це стало його життям, але метою завжди залишався Кирило Петрович Троекуров. І Дубровский був близький до його вбивства; покалічене серце, душа, що жадає помсти, не були моральною перешкодою. Але любов переродила його.
Саме такі сильні почуття, як ненависть і любов, які, як відомо, дуже близькі, можуть змінити людини, його життя, його переконання. Але ненависть губить людини, з’їдає його зсередини, гнітить і знищує. Любов же найчастіше повертає до життя, хоча часом дорога ця приносить дуже багато болю й страждань:
Як походив він на поета,
Коли в куті сидів один,
И перед ним палав камін,
И він муркотав: Benedetta
Иль Idol Mio і роняв
У вогонь те туфлю, то журнал
Таким от «майже поетом» став відомий джиґун Євгеній Онєгін в однойменній поемі А. С. Пушкіна, коли закохався в Тетяну. Не таким він був колись:
Онєгін був, по мненью багатьох
(Суддів рішучих і строгих),
Учений малий, але педант,
Мав він щасливий талант
Без принужденья в розмові
Торкнутися до всього злегка,
З ученим видом знавця
Зберігати молчанье у важливій суперечці
Вогнем нежданих епіграм
Джиґун і дамський догідник, цинік і в сутності твердий, хоча й досить шляхетна людина. Він поблажливий до романтики й не вважає гідної своєї уваги просту сільську дівчину, думаючи, що «вільність і спокій заміна щастю».
«Боже мій!
Як я помилився! як покараний!»
Адже мила Тетяна вже «іншому віддана й буде століття йому вірна». Невже її успіх у світлі, її багатство й модний будинок так залучили Онєгіна, що він захопився нею? Ні, захоплення так далекі від того сильного почуття, що нехтує будь – які закони природи. Онєгін дійсно полюбив. І немає пояснення, немає відповіді на питання «Чому?» Любов буде зберігати завзяте мовчання, виснажуючи щиросердечні сили й порушуючи спокій. Вона ввірветься в життя, не постукавшись, і навряд чи піде по вашому бажанню
Але, на жаль, як уже говорилося, не завжди любов – це почуття творче
«Він все мовчить; адже я знаю, що він до того мене любить, що вже не міг не зненавидіти мене», – пише Настасья Пилипівна до Аглаї Епанчиной про свого злого генія, про свій проклін, про людину, що поклоняється їй, – Парфені Рогожині
У романі Ф. М. Достоєвського «Ідіот» історія жагучої любові до Настасье Пилипівни Смушкової двох людей стає трагедією, що закінчується її смертю. Всі почуття й емоції на грані шаленості, любов перетворюється в настирливу ідею, у хворобу, від якої немає порятунку. Безумовно, це дике почуття багато чого міняє й у князі Мишкіні, і в Рогожині, але звернемося до останнього: «Один з них був невеликого росту, років двадцяти семи, кучерявенький і майже чорноволосий, із сірими маленькими, але вогненними очами».
Любов Рогожина довела його до божевілля, вона сама стала марою. Чи міг боротися він із цією пристрастю? Навряд чи, та й не бажав відмовлятися від щастя. Адже був упевнений, що купивши Настасью Пилипівну, буде щасливий
«Я б убила його зі страху… Але він мене вб’є колись… він засміявся зараз і говорить, що я марю; він знає, що я до вас пишу», – продовжує свою сповідь Настасья Пилипівна все в тім же листі
Вона знала, що, погоджуючись жити з Рогожиным, на смерть іде, що вб’є він її незабаром. І не змогла відмовитися від нього. А Рогожин уже збожеволів. Любов привела Настасью Пилипівну в могилу, Рогожина у в’язницю, а князя Мишкіна знову лікуватися від ідіотизму у Швейцарію. Адже любов може бути й такий
Дивне почуття, що міняє не тільки нас, але й близьких нам людей, почуття, що так неоднозначно у своєму прояві й у той же час так просто й прекрасно. Любов йому ім’я. Вона настільки всесильна, що перероджує нас самих… Гірше або краще стає людина, залежить від нього самого, а любов лише те, що допомагає нам жити й ставати щасливими