Людочка – безневинна жертва людської глухоти (по розповіді Віктора Астафьева “Людочка”) – Астафьев Віктор

У вересневому номері журналу “Новий мир” за тисяча дев’ятсот вісімдесят дев’ятий рік опублікований розповідь Астафьева “Людочка”. Він про молодь, але немає молодості в його героях. А є самотні, десь глибоко в собі страждаючі й хиткі по світлу зношені тіні, що кидають свої похмурі відчуття на вразливі душі читачів. Особливо вражає в героях Астафьева самітність. Моторошне й незмінне. Людочка намагається вирватися із цього кола. Але вже перші рядки добутку, де героїня рівняється із млявою, примороженою травою, наводять на думку, що Людочка, як і ця трава, не здатна до життя. Вона їде з рідного дому, де залишаються чужі їй люди. І теж самотні. Мати давно звикла до пристрою свого життя. Вітчим Людочки ніяк не ставився до неї. “Жив він, жила вона в одному будинку й тільки”. Дівчина чужа в рідному будинку. Чужа серед людей. Сьогодні всім ясно, що наше суспільство боляче. Але щоб його правильно лікувати, потрібний вірний діагноз. Над цим б’ються кращі розуми країни. Дуже точний діагноз однієї зі страшних хвороб, що вразили країну, поставив Астафьев. Головну трагедію героїні своєї розповіді “Людочка”, в образі якої відбилися як дві краплі води болю переважної більшості наших співвітчизників, він побачив у щиросердечній самітності. Розповідь легко вписується в літературний процес сучасності. Одна з головних особливостей таланта Віктора Петровича – уміння охопити проблеми, що хвилюють багатьох письменників: безгосподарність, падіння моральності, розпад села, ріст злочинності. Астафьев показує нам буденне, сіре, саме звичайне життя: будинок – робота – будинок. У цьому колі живе Гаврилівна, що втратила здоров’я в перукарні, її товарки, як належне приймаючі всі прикрості й удари долі. У цьому колі повинна бути й головна героїня розповіді Людочка.

Коли Людочка домаялась десять класів у школі й зробилася дівчиною, мати сказала, щоб вона їхала в місто – улаштовуватися, тому що селу їй робити нема чого. Основна ідея добутку це показати заплутану долю дівчини, затиснуту економічними рамками (необхідність виконувати будь – яку роботу, щоб якось існувати в місті) і жорстокими вдачами міста, неприйнятними для села. Як достоїнство розповіді можна виділити майстерність автора в розкритті характеру дівчини, у розкритті моральних проблем суспільства того покоління. Автор зміг доступно розкрити багато серйозних речей, що викликає співчуття й жаль до несправедливо сформованої долі дівчини. Приїхавши додому, Людочка не знайшла належної підтримки навіть у матері, що була стурбована своїми проблемами. Людочка була, як і всі замкнуті люди, рішуча в собі, здатна на розпачливий учинок. У дитинстві завжди перша кидалася в ріку. І отут, з петлею на шиї, вона теж, як у дитинстві, затисла долонями вуха й, відштовхнувшись ступнями, начебто з високого підмитого берега кинулася у вир. Безбережний і бездонний. А душу? Так кому вона потрібна, простенька, у простенької, у звичайній плоті, ютившаяся душу? З однієї сторони вона вирішила просто піти з життя й у такий спосіб вирішити свої проблеми, нікому не заважаючи, а з іншої сторони можна позаздрити силі її рішучості, що не властива многим теперішнім молодим

Письменник прагне до такого зображення, коли читач одержує можливість не тільки побачити, але буквально відчути живий струм життя в картині, що встає перед ним. Сюжет – не тільки й не просто видима событийная, але частіше й більше прихована подтекстовая зв’язок, що зчіплює текст напрямним рухом авторської думки. У нашім випадку – думки про загальний взаємозв’язок доль, що живуть у роз’єднаному, розколотому, але в одному світі, на одній землі. Людочка прийняла на себе гріхи дуже багатьох: Скрекочучи, матері, школи, Гаврилівни, радянської міліції, молоді містечка. Це те, із чим не міг погодитися ще Достоєвський – спокута безневинних і нерозуміючими чиїхось гріхів. Трагедія дівчини – недовге життя, безпросвітна, одноманітна, сіра, байдужа, без пещення й любові. Смерть героїні – це її зліт. Тільки після смерті вона раптом стала необхідна матері, Гаврилівні, неї помітили. Розповідь надзвичайно зворушлива, тому що читач почуває, як сам автор дивно турботливий і добросердий до цієї дівчини. У вуста Гаврилівни Астафьев вклав велику кількість афоризмів, стійких оборотів (“золотко моє”, “голубонька сизокрила”, “ластівка”, “касаточка”). Це використовується автором для характеристики господарки, емоційної оцінки її індивідуальних якостей. Герої Астафьева успадковують стиль і дух свого часу і їхня мова не просто говір, а “виразник всіх сил розумових і моральних”. “Погані” виписані зі смаком. Залишається тільки поаплодировать письменникові за чудове знання жаргону (“рвемо пазурі”, “кореши”, “відвали”, “паханий”). Російські прислів’я, приказки й інші сталі словосполучення й вираження займають значне місце серед використовуваних письменником образотворчих засобів насамперед тому, що в них закладені більші виразні можливості: високий ступінь узагальненості, емоційність, експресивність. Автор передає нам своє світовідчування дивним по художній виразності, ємною, пластичною мовою. Стійкі обороти надають мові героїв жвавість, влучність, властиву народної мови (“втемяшилось у голову”, “гнути спину”, “працював як кінь”). Багатий, колоритний, неповторний у своєму мелодійному звучанні мова Астафьева. Крім простих уособлень (таких, як “село задихнулося в дикоросте”, ” гумовий дух, щовипустив, крокодила Гену”) використовується безліч складними, повних епітетами й метафорами, що створюють окрему картину (“п’яно валандаючись, ходило вприсядку, поплясывало зношене серце”, “срібні заморські ґудзики отстреливались від фрака”). Тому добуток вийшов таким насиченим, яскравим, незабутнім. Письменник не зосереджує увагу лише на тіньових сторонах життя. У його розповіді присутній світлий початок, що, скрашуючи багато негод, виходить із серць трудівників, які не переводяться на Русі. Пригадується сцена косовиці, коли “Людочка й мати метали стіг”, а потім дівчина “у рідній ріці змивала із себе сінний пил і потерть” з тією радістю, що ведена лише людям, що всмак попрацювали”. Художній прийом контрасту, вдало застосований тут письменником, підкреслює духовну близькість людини із природою, що неможливо відчути в місті, погрязшем у темряві неуцтва, убогості й повній відсталості. Подивитеся навколо: розбрати, злість, гординя мучать і терзають нашу землю

“Людочка” Астафьева притягальна тим, що в такому маленькому добутку автор зумів поставити перед читачем ряд найважливіших проблем і в яскравій художній формі зобразив картини нашого реального життя. Але думаю, головне завдання письменника – показати, у яку прірву ми йдемо. І якщо вчасно не зупинитися, нам загрожує повне виродження. Автор призиває всіх подумати про свою душу й про навколишній світ, спробувати змінити себе, навчитися любити й співчувати ближньому. Побачити красу миру й спробувати зберегти неї. Адже краса врятує мир

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>