Мій улюблений вірш французьких символістів

Немає жодних сумнівів – це «Поетичне мистецтво» Поля Верлена. Сміливе до блюзнірства, воно наслідує відомі біблійні слова: «Спочатку було Слово». Поет вимагає від колег зрівнятися з Творцем, бути творцями й побудувати власний світ за своїми уподобаннями. І він має бути заснованим не на слові, незграбній спробі людства відтворити красу, а на самій красі: «Спочатку – музику!» Так починає створюватися Всесвіт, вільний від жорсткої земної визначеності: тут фосфоресціюють мінливі барви, переливаються одна в одну форми, змінюються перспективи. Тут «у примхливій пісні стерта межа між ясним і неясним». І у просторі, освітленому мерехтливими зорями, головними стають не кольори, а відтінки, не тони, а напівтони. Мабуть, цей світ можна змінювати зусиллям власної волі, і нема пророка, який би провістив його наступної миті.

Тепер настає час споряджати гінця до іншої закоханої у творчість душі, до «другої зорі». Тут я натякаю знов на ототожнення поета з Деміургом у цій поезії Верлена.

Всупереч сталій, нерухомій Землі, де строки змін дорівнюють століттям і мрія за життя може не втілитися в найкращі витвори мистецтва, в прекрасні людські долі, не стане музикою творчої переробки світу, – світ поезії швидкоплинний і тому вічний. Бо вічним можуть бути лише процес, дія, зміна, перетворення.

Та найбільше подобається мені останній рядок цієї прекрасної поезії, сповнений жаги до життя і презирства до поклоніння умовним цінностям непорушного обивательського побуту, який давно й твердо підмінив життя вигадками нетворчого характеру: «А інше все – література!»

Поль Верлен – неперевершений поет-лірик, який майстерно розкрив у своїх творах найінтимніші переживання людини. Його поезії властива сповідальність і свіжість почуттів, гра напівтонів, відтінків барв і почуттів, вражень та емоцій.

У середині 60-х років XIX ст. разом з поетами Рембо і Малларме Верлен став засновником парнасців – могутньої течії французького символізму. Поет закликав до музичного звучання поезії, і сам володів цим мистецтвом досконало. Згодом Верлен відкинув поетичні правила парнасців, а саме – умовності в поезії. Він повернув поетичній емоції дивовижну простоту, природність і рідкісну вишуканість.

Визначною рисою верленівської нової поетичної мови є музичність. Це не тільки бездоганна організація вірша. «Музична стихія» у Верлена – новий тип поетичного мислення і зовсім нова поетика. Верлен послаблює логічну зв’язність поетичного тексту заради посилення ритміко-інтонаційної єдності. Завдяки цьому вірші сприймаються читачами так, як слухачами – музичні твори. Це – крок у напрямку створення нової, універсальної поетичної мови, про яку так мріяли представники модернізму і авангарду.

Творчість Верлена викликала відповідну реакцію і в українській літературі. Перший відгук на його поезію є в листі Василя Стефаника до Вацлава Морачевського від 22 квітня 1896 р.: «За стан мій я не годен Вам писати. Щось так багато на душі накипіло, а таке журливе і безконечне, що дряпане пером на папері, загонить тоту сумовитість ще глибше, як перед тим. І слів бракує. А от хіба Верлен, може, хоч в частині Вам скаже то, чого я не гарен:

    Тихі ридання. Сумно ридає Осінь вогкая, Серце дрож обіймає, Дика ж розпука, Що на нім грає. Блуджу зболений Світом зболеним. Увесь змарнілий, Як вітром битий, По пустих нивах Листок зів’ялий

«Осінню пісню» Верлена вперше переклав П. Грабовський у 1897 р. Іван Франко переклав два вірші Верлена. Франко критикував Верлена за аполітичність та песимізм. М. Зеров і С. Савченко вивчали доробок французького поета протягом 20-х pp. Його твори перекладали М. Рильський, М. Лукаш, Г. Кочур та ін.

Поль Верлен – неперевершений поет-лiрик, який з непересiчною майстернiстю розкриває у своїх творах найiнтимнiшi переживання людини. Його поезiї властива сповiдальнiсть i свiжiсть почуттiв, гра напiвтонiв, вiдтiнкiв барв i почуттiв, нюансiв вражень та емоцiй.

У серединi 60-х рокiв ХIХ ст. Верлен разом з поетами Рембо i Малларме став засновником поетичної групи “Парнас” – могутньої течiї французького символiзму. Вiн мав ще одного лiтературного вчителя – Шарля Бодлера, чиї “Квiти зла” також вiдзначили тематику i загальну песимiстичну атмосферу його творчостi. Верлен закликав до музичного звучання поезiї, до осягнення тонких нюансiв i переливiв почуттiв. Сам Верлен володiв цим мистецтвом досконало. Вiн вiдкинув поетичнi правила парнасцiв, переглянув розумiння проблеми умовностi в поезiї загалом i в такий спосiб повернув поетичнiй емоцiї дивовижну простоту, природнiсть i рiдкiсну вишуканiсть.

Мабуть, найприкметнiшою рисою верленiвської нової поетичної мови є музичнiсть. Пiд “музичнiстю” Верлена не слiд розумiти тiльки бездоганну органiзацiю вiрша (використання фонетичних засобiв мови – повторень, алiтерацiй, внутрiшнiх рим, ретельного добору голосних та приголосних тощо – заради створення ефекту “милозвучностi”), “Музична стихiя” у Верлена – новий тип поетичного мислення i зовсiм нова поетика. Верлен послаблює логiчну зв’язнiсть поетичного тексту заради посилення ритмiко-iнтонацiйної єдностi, єдностi враження вiд вiрша. Завдяки цьому його вiршi сприймаються читачами безпосередньо, як сприймаються слухачами музичнi твори. Це – крок у напрямку створення нової, унiверсальної поетичної мови, про яку так мрiяли представники модернiзму i авангарду. Не дивно, що Верлен є чи не найвпливовiшим поетом новiтнього часу:

    Так тихо серце плаче, Як дощ шумить над мiстом. Нема причин неначе, А серце ревно плаче! (Переклад М. Рильського)

Творчiсть Верлена дiстала вiдгук i в українськiй лiтературi. Перший вiдгук на його поезiю є в листi Василя Стефаника до Вацлава Морачевського вiд 22 квiтня 1896 р.: “За стан мiй я не годен Вам писати. Щось так багато на душi накипiло, а таке журливе i безконечне, що драпане пером на паперi загонить тоту сумовитiсть ще глибше, як перед тим. I слiв бракує. А от хiба Верлен, може, хоч в частинi Вам скаже то, чого я не гарен”.

    Тихi ридання. Сумно ридає Осiнь вогкая, Серце дрож обiймає, Дика ж розпука, Що на нiм грає. Блуджу – зболений, Свiтом зболеним. Увесь змарнiлий, Як вiтром битий, По пустих нивах Листок зiв’ялий.

“Осiнню пiсню” Верлена вперше переклав П. Грабовський 1897 року I. Франко переклав два вiршi Верлена. Франко критикував Верлена за аполiтичнiсть та песимiзм. М. Зеров i С. Савченко вивчали доробок французького поета протягом 20-х рр. Його твори перекладали М. Рильський, М. Лукаш, Г. Кочур та iн.

На мою думку, поезiя Поля Верлена загострює найсумнiшi вiдчуття. Поет передає тонкi вiдтiнки i глибокi суперечностi душевних почуттiв. Лунає “Осiння пiсня”, i вiдчувається, як осiнь впливає на пiдсвiдомiсть людини i її минуле, немов вона хоче передати людинi свою лютiсть i хмурiсть:

    Що ж? До краю треба плутать, Вiтер лютий дме в кiстки, Мов те листя мене крутить, Та швиря на всi боки.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>