Особливості художнього світовідчування Антона Чехова – Чехов Антон

Художній талант Антона Павловича Чехова формувався в епоху глухого безвременья 80 – х років XIX століття, коли у світогляді російської інтелігенції відбувався хворобливий перелом. Ідеї революційного народництва й конфронтуючі їм ліберальні теорії, ще недавно що безроздільно панували в розумах семидесятников, втрачали живу душу, застигали, перетворювалися в схеми й догми, позбавлені окриляючого внутрішнього змісти. Після «первомартовской катастрофи» 1881 року – убивства народовольцями Олександра II – у країні почалася урядова реакція, що супроводжувалася кризою як народницької, так і ліберальної ідеології. Чехову не довелось брати участь у якому – небудь серйозному суспільному русі. На його частку випало інше – бути свідком гіркого похмілля на відшумілому ще в 70 – е роки життєвому бенкеті. «Схоже, що всі були закохані, розлюбили й тепер шукають нових захоплень», – зі смутною іронією визначав Чехов суть громадського життя свого часу

Епоха переоцінки цінностей, розчарування в недавніх програмах порятунку й відновлення Росії відгукнулася у творчості Чехова скептичним відношенням до всяких спроб уловити життя за допомогою тих або інших суспільних ідей. «У всякій релігії життя, – зауважували сучасники Чехова, – він як би запідозрював догму, скептично – опасливо цурався від її, як би боячись втратити свободу особи, втратити точність і щирість почуття й думки». Звідси виникла ворожість Чехова до «догми» і «ярлику», до спроб людей у розпачі зачепитися за ту або іншу недокінчену ідейку й, фанатично віддавшись їй, втратити почуття живого життя й поза собою, і в собі самих

На відміну від геніальних попередників – Толстого й Достоєвського – Чехов не володів ясної й теоретично осмисленою суспільною програмою, спосіб – виття замінити стару віру «батьків». Але це не виходить, що він тягнувся по життю «без крил», без віри й надій. У що ж вірив і на що сподівався Чехов?

Він почував більше всіх вичерпаність тих форм життя, які доношувала до кінця XIX століття стара Росія, і був., як ніхто інший, внутрішньо вільний від них. Чим пристальнее вдивлявся Чехов у застывающую в самовдоволенні й байдужому отупінні життя, тим гостріше й проникливіше, з інтуїцією геніального художника відчував він ще підземні поштовхи, що пробивалися крізь омертвілі форми до світла, якоїсь іншого, нового життя, з якого Чехов і уклав «духовний союз». Який буде вона конкретно, письменник не знав, але думав, що в основі її повинна бути така «загальна ідея», що не усікала б живу повноту буття, а, як звід небесний, обіймала б її: «Людині потрібно не три аршини землі, не садиба, а вся земна куля, вся природа, де на просторі він зміг би виявити всі властивості й особливості свого вільного духу».

Вся творчість Чехова – заклик до духовного звільнення й розкріпаченню людини. Проникливі друзі письменника в один голос відзначали внутрішню волю як головна ознака його характеру. М. Горький говорив Чехову: «Ви, здається, перший вільний і нічому не людина, що поклоняється, якого я бачив». Але й другорядний белетрист, знайомого Чехова, писав йому: «Між нами Ви – єдино вільна й вільна людина, і душею, і розумом, і тілом вільний козак. Ми ж усе в рутині сковані, не вирвемося з ярма».

У відмінності від письменників – попередників, Чехів іде від художньої проповіді. Йому далека позиція людини, що знає істину або хоча б претендує на знання її. Авторський голос у його добутках схований і майже непомітний. «Коли я пишу, – зауважував Чехов, – я цілком розраховую на читача, думаючи, що відсутні в розповіді суб’єктивні елементи він підбавить сам». Він домагався впливу, що облагороджує, на читача самого художнього слова, без усякого посередництва

Втративши довіру до будь – якої відверненої теорії, Чехов довів реалістичний художній образ до граничної отточенности й эстетического досконалості. Він досяг виняткового вміння схоплювати загальну картину життя по дрібних її деталях. Реалізм Чехова – це мистецтво відтворення цілого по нескінченно малих його величинах. «В описі природи, – зауважував Чехов, – треба хапатися за дрібні частковості, групуючи їх таким чином, щоб по прочитанні, коли закриєш очі, давалася картина. Наприклад, у тебе вийде місячна ніч, якщо ти напишеш, що на мірошницькій греблі яскравою зірочкою миготіло скельце від розбитої пляшки й покотилася кулею чорна тінь собаки або вовка». Він призивав своїх побратимів по перу опановувати вмінням «коротко говорити про довгі предмети» і сформулював афоризм, що став крилатим: «Стислість – сестра таланта».

Шлях Чехова до эстетическому досконалості опирався на найбагатші досягнення реалізму його попередників. Адже він звертався у своїх коротких розповідях до тих явищам життя, розгорнуті зображення яких дали Гончарів, Тургенєв, Салтиков – Щедрін, Толстой і Достоєвський. Мистецтво Чехова перетворювалося в мистецтво більших узагальнень. Використовуючи відкриття російського реалізму другої половини XIX століття, Чехов уводить у літературу «оповідання з опущеними ланками»: шлях від художньої деталі до узагальнення в нього набагато коротше, ніж у його старших попередників. Він передає, наприклад, драму селянського існування в повісті «Мужики», зауважуючи, що в будинку Чикильдеевых живе кішка, глуха від побоїв. Він не поширюється багато про неуцтво мужика, але лише розповість, що в хаті старости Антипа Сидельникова замість ікони в червоному куті висить портрет болгарського князя Баттенберга.

Невеликі, але дуже ємні й життєві розповіді Чехова, його новели не завжди легко зрозуміти, якщо не розумієш життєвої позиції письменника, що був строгий насамперед до себе. Всім відомо його висловлення: «У людині повинне бути все прекрасно: і особа, і одяг, і душу й думки». Менш відомо інше: «Треба бути ясним розумово, чистим морально й охайним фізично». І от це – те, по вираженню М. Горького, гаряче «бажання бачити людей прост, гарними й гармонічними, і пояснює непримиренність Чехова до злиденності, вульгарності, моральної й розумової обмеженості

У своїй записній книжці А. П. Чехов один раз помітила: «Тоді людина стане краще, коли покажете йому, який він є». І письменник всім своєю яскравою й багатогранною творчістю показував сучасникам, якими вони були йому в повсякденному, повсякденній житті. Будучи душевно багатою, шляхетною, чесною людиною й талановитим художником слова, вона хотів бачити й навколишніх його людей гарними, щасливими й вільними

У реальному ж житті Чехову частіше доводилося зіштовхуватися з бездушшям, брутальністю, хамством, лицемірством і плазуванням. Він уважав, що письменник зобов’язаний «порушити питання», тобто звернути увагу читача на ту або іншу сторону життя, а вдумливий і мудрий читач нехай судить сам і потім вирішує, що погано в житті, а що добре, і як повинне бути

Багато критиків дорікали Чехова в безідейності, холодності й байдужості, називаючи його «песимістом», співаком «хмурих людей». Вони говорили, що він «зневажає літературною школою й літературними зразками», ставили йому в провину невміння або небажання писати так, як потрібно художньою теорією, і дорікали, що він пише про дріб’язки, а не пише про великі й бурхливі події, сильних людських страстях і більших драмах з убивствами, розвінчанням і тавруванням убивць

Чехов же своїми добутками відстоював своє бачення миру і його проблем, свої варіанти відповіді на всі складні життєві питання. Він уважав, що письменник зобов’язаний писати правдиво, малювати життя такий, яка вона є насправді. Недарма в різні періоди життя й творчості він неухильно виражав одну головну, на його думку, думка: «Над розповідями можна й плакати й стенати, можна страждати заодно зі своїми героями, але… потрібно це робити так, щоб читач не помітив. Чим объективнее, тим сильніше виходить враження».

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>