Печорин – милий мій герой! – Лермонтов Михайло

«Жити й згоряти в усіх у звичаї. Але життя тоді лише обезсмертиш, Коли їй до світла й величі Своею жертвою шлях прочертиш,» – прочитав я в одного поета (Б. Пастернак «Смерть Сапера»). Видимо, так міркували й декабристи. Але наступне за ними покоління дивилося на мир інакше: «Багаті ми, тільки – но з колиски, Помилками батьків і пізнім їхнім розумом, И життя вуж нас млоїть, як рівний шлях без мети, Як бенкет на святі чужому…», – так писав Лермонтов про своїх ровесників в «Думі». Последекабристская епоха – похмурий період у нашій історії. Панування муштри й казарми, переслідування живої думки… Країна немов заціпнула. У ці роки й з’явилися люди й характери, які письменник узагальнить в образі Печорина, пояснивши, що «герой нашого часу» – портрет, складений з пороків усього покоління 30 – х років дев’ятнадцятого століття в повному їхньому розвитку. Так, Григорія Олександрович, на жаль, відбивав думи й настрої багатьох блискуче утворених і обдарованих дворян. Він міг; зробити багато чого, але не зробив нічого гідного. Кращі сили й почуття були витрачені впустую: на досягнення цілей, не занадто потрібних йому, і страждання, що приносить, іншим. Повний неосяжних сил, він шукає їм застосування: викрадає Бэлу, наприклад. Для цього збиває зі шляхи хлопчиська Азамата, що потім, швидше за все, «пристав до якої – небудь зграї абреків, так склав буйну голову». Позбавляє Казбича улюбленого коня. А бідна Бэла? Адже й вона вмирає

Печорин страждає. Він і сам не радий своїй натурі й могутньої енергій. Але от зустрічається князівна Мері, і колишні жалі залишені. «Явно доля піклується про те, щоб мені не було нудно?», – говорить Печорин. Він закохує в себе дівчину й потім відкидає неї, при цьому страждаючи й мучачись сам. Але думка про перспективу світського життя, з її порожніми розмовами, плітками, дурними салонами й балами для Печорина нестерпна. Він заводить смертельну сварку із Грушницким, якого колись кликав приятелем. Як би мимохідь руйнує Печорин «життя чесних контрабандистів», спокушений розгадкою їхньої таємниці. І тільки в «Фаталісті» робить, здається, одна однозначно корисна справа: з ризиком для життя роззброює п’яного козака. Але немов якась доля переслідує героя. Адже й тут історія кінчається трагічною смертю Вулича, передвіщеної Печориным. Здається, між рядків читаємо ми: «Справа йому потрібно велике, корисне всім, щоб життя знайшло для нього зміст.» Але в епохи «застою», яким було й час правління Миколи I, більших, справжніх справ завжди не так вуж багато. Устав від життя, Печорин їде вмирати в Персію. Про найстрашнішому для кожної людини фатальному рубежі він говорить просто й буденно. До смерті цей улюбленець долі готовий давно: «Що ж? Умерти, так умерти: втрата для миру невелика, та й мені самому порядно вже нудно». Чому ж парубок, здоровий, богатый аристократ, щасливий у друзях і любові, що має всі можливості для служби або творчості, не знаходить місця в житті? Адже навіть любить він від нудьги, марне сподіваючись, що нове захоплення буде довгим

И ненавидимо ми, і любимо ми випадково,

Нічим не жертвую ні злості, ні любові,

И царює в душі якийсь холод таємний,

Коли вогонь кипить вкрови.

У нього немає мети в житті, тому він метається, не знаючи, чим себе зайняти. Здавалося б, він міг би вибрати кожну з доріг: жити у своїх приміщеннях, збагачуючи вітчизну й піклуючись про селян; у міру сил приносити користь на державній службі; зайнятися наукою, мистецтвом або суспільною діяльністю, будячи кращі почуття в людях і засуджуючи несправедливість. Нарешті, жити родиною й виховувати дітей. Але він не вибирає ні одну з них. Звичайно, Печорин багато в чому винуватий сам. У будь – яку епоху можна знайти собі гідну справу. Але винувата й епоха. Боляче за країну, у якій кращі розуми й сильні характери залишаються незатребуваними й проводять своє життя порожньо, безцільно, нудно. Це говорить про кризу будуючи. Образи «зайвих людей», почавшись Онєгіним, присутні в кращі добутки першої половини дев’ятнадцятого століття. Печорин – герой проміжної епохи: старе для нього не має ціни, нового ще немає. Не приймаючи ідеалів світського суспільства, він замикається в собі й гине на самоті. Нескінченно жаль його сильну натуру, зломлену порожнечею життя. І зараз існує багато «зайвих людей». Недарма в суспільстві так багато занепалих інтелігентів. Їм нікуди прикласти сили. З розповіді батька я знаю, що два його товариші по університеті – поет і вчений – марне намагалися бути корисними країні. Застиглому суспільству не потрібні талановиті люди. «Я не буду писати, що не в те століття живу, Наш час зовсім не погане, Але більші розуми нині нам ні до чого: Раптом вони зазіхнуть на «святе», – так писав товариш батька. Він спився. Звичайно, ми живемо в іншу епоху. Але лихо одна – неможливість знайти й здійснити свою мету в житті. Я вірю, що час «зайвих людей» пройшло, і сподіваюся, що про моїх ровесників не можна буде сказати:

Юрбою угрюмою й незабаром позабутої,

Над миром ми пройдемо без шуму й сліду,

Не кинувши століттям ні думки плідної,

Ні генієм початої праці

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>