Пізня поезія Ганни Ахматовій – відображення трагедії часу – ахматова Ганна

У літературу молода Ахматова ввійшла як інтимно психологічний поет, що може не просто розповісти про наисокровеннейшем, але й дати можливість читачеві пережити разом з нею ці почуття. Пізня поезія поетеси зберігає цю рису, але наповнюється новим змістом, усвідомленням тісного зв’язку своєї долі з долею народу, своєї відповідальності перед історією й культурою за все, що відбувається в країні. Це видно в поемі «Реквієм».

По жанрі поему можна визначити як лисичанську, тому що в ній особиста трагедія усвідомлюється як трагедія всенародна, а всенародна – як особиста

Частини поеми були написані протягом 1935 – 1940 років під впливами страшних подій особистого життя: арешт чоловіка, потім сина. Але очевидно, що зложилася поема як цілісний добуток набагато пізніше. Про це свідчить і епіграф, датований 1961 роком:

Ні, і не під далеким небозводом, И не під захистом далеких крив, – Я була тоді з моїм народом, Там, де мій народ, до нещастя, був. Цей епіграф розкриває глибоке усвідомлення зв’язку своєї долі з народної, як через роки особисте відступало перед трагедією історії. Назва поеми «Реквієм 1935 – 1940» сприймається не як жалібна мелодія на згадку про окремих людей, а як реквієм всім тим страшним рокам історії. Не випадкова й частина поеми «Замість передмови», датована квітнем в 1957 р., саме із цього часу починається «відлига», відмова керівництва країни від крайніх проявів тоталітаризму. На питання однієї жінки в черзі біля в’язниці, чи зможе Ахматова описати «це», поетеси відповідає: «Можу». Читач сприймає цю відповідь у контексті своєї попередньої інформації: тепер, в 1957 році, «можу» розповісти не тільки про себе, але й про народ, що вистраждав, вистояв, переміг ці роки. Частини поеми «Присвята» і «Вступ» створюють не тільки емоційний настрій для сприйняття тексту поеми. Вони створюють картину всенародного страждання. Поетеса уникає особистого займенника «я», зате виходить «ми»:

Зірки смерті стояли над нами

И безвинна корчилася Русь

Під кривавими чоботями

И під шинами чорних марусь.

Далі з першої до десятої частини перед читачем з’являється трагедія Людини, Жінки, Матері, що поетеса розкриває через власну, особисту. Безліч вражаючих деталей, відтінків почуття втрати близьких примушують читача пережити разом з героїнями ці страшні події. Частини поеми створювалися саме в ці жахливі роки – 1935 – 1940. Можливо, саме вірша й допомогли поетесі вистояти, давали надію, тому що вірша ці розкривають безмежну самітність героїні

В останній, десятій частині поеми виникає образ Богоматері, образ вічного материнського страждання. Цей образ не виникає врасплох. Тема безвинно страчених, запризначених є наскрізною: «На губах твоїх холод іконки» (ч. И), «И дзенькіт кадильний, і сліди кудись у нікуди» (ч. V), «Про твій хрест високому й про смерть говорять» (ч. VI).

Образ Богоматері, епіграф до останньої частини надають поемі не тільки широке узагальнення. Вони наповнюють поему новим змістом

Її п’ятнадцять років не друкували, заарештували чоловіка й сина, вона повинна була зламатися, але не тільки не зламалася, але всупереч власній долі вірила в перемогу добра, у торжество справедливості

Життя й творчість А. Ахматовій – приклад великої мужності поетів, на долю якого випало страшний час. Поема «Реквієм» – яскравий цьому доказ. Все життя Ахматова почувало себе поетом, покликаним розповісти нащадкам про трагічну долю свого народу. Свій поетичний борг А. Ахматова виконала

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>