Поезія «Шестидесятників» – Інші твори по сучасній літературі

Наша культура переживає зараз ситуацію, багато в чому напоминающую шістдесяті роки. Це ставиться й до атмосфери деякої відкритості й волі, називаної зараз «відлигою», і до настрою самих людей, тоді, як і ця година, що шукають правду й, хоча й не так яскраво, як тоді, що намагаються виразити своє відношення до всього через поезію й інші види мистецтва. Тому зараз, як ніколи, гостро звучить голос поетів – «шестидесятників». Хто ж вони?

Це люди, на чиє дитинство довівся суворий тягар військового років, отроцтво було потривожено викриттям культу особистості, а юність пройшла в епоху «відлиги», коли вся країна, хоча й не надовго, але вільно зітхнула. Це був час поетів, що читають свої вірші зі сцени Всесвітнього фестивалю молоді й студентів, час перших польотів у космос, які дали людям надію, що все буде добре. У цей час доросло ідейне братерство, коли «ми» ставало не просто колективом. Це було духовне єднання. Саме «шестидесятники» були тими, кого Герцен у свій час назвав «сопластниками», а Марина Цветаева «соколыбельниками».

У центрі всього виявлялася не окрема людина, а люди:

Людей нецікавих у світі немає.

Їхньої долі – як історії планет, –

Це написав молодий Євгеній Евтушенко. Люди тоді займалися пошуком правди, їм набридло бути увесь час обманутими:

У слові “правда” мені бачилася

Правда сама

Арсеній Тарковский

И це те головне, що шукали «шестидесятники». А потім почалося те, що в поза називають тепер епохою «застою». Країна як би заснула. Ніщо вже нікого не торкало: всі стали жити самі по собі, для годиться ще згуртовані ідеями соціалізму. І знову на п’єдестал зійшла, якщо не сказати була насильно поставлена, «поезія мас і часу», що оспівує вождів і ударників праці, що малює примарні дали всесвітнього щастя, що, втім, від цього не ставало ближче. Поезія душі й серця, що зачіпає самоцінність особистості, була викинута з подмостков історії, потім стала заборонятися

Незважаючи на це, щирі поети, щирі художники знаходили свої теми. Вони бачили, що всі, їх навколишнє, несправжнє, однакове й безлике. Як сильний вірш Андрія Вознесенська «Ностальгія по сьогоденню», що відбиває саме цю безликість і потребу в чистому, наскрізному вітрі змін:

Хльостає чорна вода із крана,

Хльостає руда, що настоялася,

Хльостає іржава вода із крана,

Я дочекаюся – піде справжня

Тут під чистою водою й розуміється те, чого: не було тоді в людей, – правди, але поет вірить, що все зміниться до

Кращому

Іван Жданов, журився із приводу того, що піднесене нікому не потрібно, що суспільство стало, як болото:

И що ні особа у вселеної,

Те вир,

Затягнутий наглухо спілим комфортом боліт

Зверніть увагу на те, що цей уривок повністю протистоїть згаданому вище чотиривіршу Евтушенко. Так, люди «з долями планет» перетворилися в «глухе болото».

Ясно, що такі вірші могли сподобається не всім. Поетів почали переслідувати. Їм не дозволяли виступати, їх не друкували в журналах, не випускали книги. Але все – таки їхній голос доходив до читача. З’явилася ціла система «самвидаву». Це зараз ми звикли, що зайшовши в магазин, можна вибрати собі будь – яку книгу. Тоді все було не так. Автор робив кілька копій на друкарській машинці й давав їхнім друзям і знайомим. Ті, у свою чергу, теж копіювали й передавали, своїм знайомим, і, зрештою, виходило щось, подібне до лавини

Звичайно, це не давало поетам матеріального добробуту, багато хто з них вели злидарське життя, але найкращі непохитно продовжували нести слово правди народу й сподіватися на краще

Але от усе змінилося, почалася перебудова. Зараз це виглядає, як спроба врятувати потопаючий корабель комунізму, але тоді люди вірили, що все знову зміниться на краще. По радіо й телебаченню звучали приховувані раніше від нас слова, сталі видаватися заборонені книги. Але отут виявилося, що ті автори, яких ми звикли читати в «самвидаві», виявилися неготовими жити в новому часі – вони звикли, до старого, до своєї несвободи. От тому ми так і не дочекалися від «шестидесятників» і «семидесятников» нічого цікавого ввосьмидесятые.

Отже, надворі дев’яносто восьмий рік. Що буде далі? Одне можу сказати точно: прийдуть нові люди й створять нову поезію – поезію дев’яностих, а ми поки будемо читати Евтушенко, Вознесенська. Різдвяного й знаходити в них для себе вес нове й нове, адже як писав Чингиз Айтматов: «Поезія повинна бути прекрасної – у цьому її відмінність! Поезія повинна бути мужньої, як воїн, – у цьому її твердість. Поезія повинна бути музичної – у цьому її чарівність, тому що немає межі проявам людського духу».

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>