Повний зміст Бенкет після Перемоги Астафьев В. П. 1/3

Бенкет після Победысергею Павловичу Залигіну – – – і землякуэто було в ту пору, коли все здавалося радісним і від життя ждались одні тільки радості. У немислимо яскравий, сліпучий день поспішав я в рідне село по лівій стороні Єнісею, по дачній місцевості. На правій, гористій стороні, де проходить зараз асфальтова дорога на Дивногорск, шляхи тоді були худі, за війну й зовсім задичавіли.Я був молодий, недавно одружений, ноги мої пружинисты, душу пружиниста, голова порожній, усередині все раділо, і від "захвату почуттів" мені хотілося співати, навіть прыгнугь у ще холодні річкові простори хотілося, ухнути в одязі, і вся недовга! Блаженненькое стан пронизав усього мене наскрізь, легковажно, вільно було, ні про що довго не думалося, та й не хотілося ні про що думати, і в той же час думалося про весь раз. Але думки усередину охмелелой голови не проникали, тільки – но торкнувшись її, вони, начебто по круглому кавуні, зсковзували в безвісність.Всі я бачив навколо, усе зауважував і радувався всьому разом, нічого не відокремлюючи й не виділяючи. Мир без війни пригляден як він є. Геть ситим, огрядна, сонцем заколисана корова біля світлої лывы, проткнутої голками трави, лежала, лежала, так ні з того ні із сього й задуріла: "Ух! Ух! Ух!" – – – і й з отаким надривом, начебто по вбитому чоловіку ридала тварина. Їй, корові, однаково, як вона виразила своє коров’яче відношення до миру Божому, але невтямки жуйної потеме, що ледве було не вспугнула вона з моєї душі, резиново що стислася, вся доброта й хлоп’яцтво, що я, сам того не усвідомлюючи, старанно підбадьорював у собі.Добре, дурій, корова, годувальниця – поїльниця, тобі можна й поблажить – – – і рать годується, а мир жне, – – – і потрудилася ти за війну, молочком попоила дітей, солдаток, госпитальников, борони потаскала й плуги, гнилу солому жувала, кров’ю даивалась від надсади, але дотягала до зеленої трави й знову впрягалася в роботу, виконувала своє назначенье – – – і годувати й напувати людей.Пегонькая пташка стрибнула з канавки й зовсім вуж було налагодила прошмигнути в кущі, до гнізда, може, і до кавалера, але коштувало їй підлетіти, як повело її вище, далі, і забула вона про усім на світі, захлинулася весняною висотою, далечінями, їй лише видимими, і пішла камінчики – скляшки сипати, хвостом рулити, крильми грати, пір’я ветрить."От цікаво в природі влаштовано: коли пташка майстриня співати, виду вона неодмінно скромненького. А як дармоїд, дармоїд який, те оздоблений, розписаний він природою". Але цей же момент я вловив протиріччя в міркуваннях, згадавши про снігура. Чи вже такий трудяга, цей выпик – – – і снігур! Чи не так йому корм важко дістається ранновешней часом, однак свистить птаха соромливо, як би вибачаючись за занепокоєння, так свистить. "Цікаво знати, куди снігурі подінуться? Покуда сніжно – – – і висять яблуками по кущах, світяться ліхтариками в палісадниках, але заюшить водотечь, налетить усякої птахи, і снігурі стушуються, убік, чи що, відсунуться?"Быстротекучие, випадкові ці мыслишки ворохнулись під пілоткою й відразу змінилися іншими, не менш випадковими й порожніми. "От взяти кішку, – – – і котилися міркування далі, – – – і тварина хижа й подвидная". Я ненавидів кішок до війни й догадувався отчого. Жилося їм завжди краще, ніж мені. Я їх пинал і бив чим потрапило. Тепер бити не стану. От прийду до бабусі, побачу семиковрижницу, погладжу по – девчоночьи вигнутій спині й скажу: "Ну што, шушшештвуешь, тварина?" – – – і так і скажу – – – і "шушшештвуешь!" – – – і я вже згадував про те, що так говорив у дитинстві, коли в мене випадали молочні зуби й преподобна моя бабуся Катерина Петрівна всі подъелдыкивала мене; "Шушлик, пишшуженец, шопли, шушшештво".Це я шушшештво, тому що шушшештвую! Не вбило мене на війні, і я до бабусі йду, до Катерине Петрівни. Тільки через поріг переступлю, неодмінно гаркну: "Здоров’я бажаю, товариш генерал!" – – – і вона аж присяде й з переляку упустить чого – небудь. "ПРО, штоб тя, окаянного, підняло так шльопнуло!" – – – і скаже. Так і скаже. Я – Те вуж знаю свою бабусю!Добре! Правда, добре. Ну просто чудово! Що добре? От і не знаю, як сказати, – – – і що добре й що чудово. Добре, та й годі!Отож крокував я, посміхаючись сонцю, світлу, радувався, що живий повернувся з війни, і ноги мої, чим менше ставало мені йти, тим скоріше бігли. У далеких сосниках, по солнцебоким гривах доцвітали сон – трава, медунка й стародубы; під заборами й обочь дороги відгоріли, обвуглилися мати – мачухи, по оподолью гір уже займалося полум’я жарков, роздмухув

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>