Повний зміст Бритва в киселі Аверченко А. Т – Часть 1

ГЛАВА I

Два рази в день із міста Калиткина у Святогорский монастир і назад

відправлялася лінійка, керована бруднуватим, мрачноватым, дурнуватим хлопцем. У цей день лінійка прийняла тільки двох, незнайомих між собою, пасажирів: драматичну артистку Бронзову й літератора Ошмянского. Полдороги обоє, по російсько – англійській звичці, мовчали, як убиті, тому що не були представлені один одному. Але з полдороги трапилася маленька подія: похмурий, сонний хлопець блискавично збожеволіла… Ні з того, ні із цього він раптом відчув приплив нелюдської енергії: підвівся на козлах, свиснув, гикнув і прийнявся хльостати батогом коней з таким сказом і люттю, начебто збирався вбити їх. Збожеволілі від жаху коні зробили розпачливий стрибок, понесли, згорнули до краю дороги, налетіли переднім колесом на великий камінь, лінійка підскочила догори, нахилила набік і, охоплена від такої тряски морською хворобою, виплюнула обох пасажирів на курну дорогу. У цей час блискавичне божевілля хлопця дійшло кінця: він стримав коней, зстрибнув з козел і, зупинившись над поваленими в порох пасажирами, поринув у сонну замисленість, що не виправдується обставинами. – Випали? – довідався він. Літератор Ошмянский сидів на дорозі, розтираючи забиту ногу й із цікавістю оглядаючи продерті на коліні штани. Бронзова схопилася на ноги й, енергійно смикнувши Ошмянского за плече, нетерпляче сказала: – Ну?! – Що таке? – запитав Ошмянский, піднімаючи на неї повільні ледачі очі. Відразу Бронзова помітила, що ці очі дуже гарні… – Чого ви сидите? – А що? – Так робіть же що – небудь! – А що б ви вважали в цьому випадку доречним? – ПРО, Боже мій! Так я б на вашім місці вже десять разів поколобродила цього негідника. – За що? – Боже ти мій! Вивалив нас, зіпсував вам костюм, я ушибла собі руку. Облокотившись на пришляховий камінь, Ошмянский прийняв більше зручну позу й, поглядаючи на Бронзову знизу нагору, помітив з ледачою розважливістю: – Але адже від того, що я поколоброджу цього безнадійного дурня, ваша рука відразу не заживе й дірка на моїх штанях не затягнеться? – Боже, яка ви маруда! Ви що, сильно расшиблись? – ПРО, ні, що ви!.. – Так чого ж ви разлеглись на дорозі? – А я зараз устану. – Від чого це, властиво, залежить? – Я чекаю припливу такої ж божевільної енергії, як та, котра обуяла п’ять мінут назад нашого візника. – Знаєте, що ви мені нагадуєте? Кисіль! Ошмянский заклав руки за голову, закинувся й, начебто зрадівши, що можна ще хвилинку не виходити зі стану спокою, запитав: – Журавлинний? – Це не важливо. Виплеснули вас на дорогу, як тарілку киселю, – ви й розлилися, розтеклися по пилу. Давайте руку… Ну – гоп! Він устав, обтрусився, посміхнувся світлою посмішкою й запитав: – А тепер що? – Про Боже мій! Невже ви так і змовчите цьому негідникові?! Ну, якщо у вас не вистачає темпераменту, щоб поколобродити його, – хоч вилайте! – Зараз, – чемно погодився Ошмянский. Підійшов до візника й, люто насупивши брови, сказав: – Мерзотник. Розумієш? – Розумію. – От візьму, видавлю тобі отож, двома пальцями, ока й засуну їх тобі в рот, щоб ти надалі міг брати ока в зуби. Свиня ти. І залишивши візника, що оторопів, Ошмянский відійшов до Бронзового. – Уже. – Бачила. Ви це зробили так, начебто не серце зривали, неприємний борг виконали. Кисіль! – А ви – бритва. – Ну – їдемо? Або ви ще отут, на дорозі, з полчасика полежите? Поїхали. ГЛАВА II У Святогорском монастирі гуляли. Потім пили чай. Потім сиділи, освітлені місяцем, на веранді, з якої відкривався вид верст на двадцять. Говорили… Яка внутрішня щиросердечна робота відбувається в акторці й літераторі, коли вони залишаються вдвох у місячний теплий вечір, – це мало досліджено… Може бути, спільність служіння майже тому самому великому мистецтву зближає й скорочує всі строки. Справа в тому, що коли літератор взяв руку акторки й три рази поцілував її, рука була віднята тільки мінут через п’ять. ГЛАВА III На інший день Ошмянский прийшов до Бронзового в готель "Брістоль", љ 46, де вона зупинилася. Пили чай. Розмовляли довго й з толком про театр, літературу. А коли Бронзова поскаржилася, що в неї болить біля вуха й що вона, здається, подряпалася тоді завдяки тому дурневі об камінь, Ошмянский заявив, що він огляне це особисто. Підняв пасмо волось, виявив маленьку подряпину, що негайно ж і поцілував. Дієвість цього, невідомого ще в медицині засобу могла бути доведена хоча б тим, що протягом вечора розмови були про усім, крім подряпини. Коли Ошмянский пішов, Бронзова, закинувши руки за голову, прошептав: – Милий, милий, дурний, дурний! І засміялася. – И однак він, здається, чимала розмазня… Жінка з нього може мотузки вити. Закінчила т
рохи зненацька: – А воно, мабуть, і краще. ГЛАВА IV Пройшло два тижні. Готель "Брістоль". На дошці з перерахуванням постояльців проти љ 46 крейдою написані два прізвища: "Ошмянский. Бронзова". ГЛАВА V У серпні обоє їхали в Петроград. У купі, під заколисуюче погойдування вагона, відбулася розмова: – Володя, – запитала Бронзова. – Ти мене любиш? – Дуже. А що? – Ти звернув увагу на те, що некоторые прізвища, коли їх вимовляєш, носять у собі щось недоговорене… Начебто маленька комнатка в три аршини, у якій не можна й ступнути як треба… Тільки розженешся й уже – стоп! Стіна. – Наприклад, яка прізвище? – Наприклад, моя – Бронзова. – Що ж із цим поробити?.. – Є вихід: Бронзова – Ошмянская. Це буде не прізвище, а закінчений художній твір. Не ескіз, не подмалевка, а коштовна картина… – Я тебе не розумію. – Володя… Я хочу, щоб ти на мені женився. – Що за фантазія?.. Хіба нам і так погано? Його ледачі, сонні віка повільно піднялися, і він ласкаво й здивовано подивився на неї. – Якщо ти мене любиш, ти повинен для мене зробити це… – А ти не боїшся, що це вб’є нашу любов? – Справжню любов ніщо не вб’є. – А ти знаєш, що я з міщанського звання? Приємно це буде? – Якщо ти так говориш, то ти не з міщанського звання, а з дурного. Ну, Кисіль, милий Кися, говори: женишся на мені? – чи Бачиш, я особисто проти цього, я вважаю це непотрібним, але якщо ти так хочеш – женюся. – От зараз ти не Кисіль! Зараз ти енергійний, розумний хлопчик. Вона поцілувала його, а ввечері, зачісуючи на ніч волосся, щаслива, подумала: "Уж якщо я чого захочу – так те й буде. Милий, мій милий Кися…" ГЛАВА VI Бронзова вперше приїхала до Ошмянскому в його петроградську квартиру й прийшла від її в захват: – Усього три кімнати, а як мило, затишно… Вона підсіла до нього ближче, підкріпила сили поцілунком і, гладячи його волосся, запитала: – Володя… А коли ж наше весілля? – Мила! Так коли завгодно. От тільки одержу з Калиткинской управи документи – і зараз же. – А без них не можна? – Дурненька, хто ж стане вінчати без документів? Там паспорт, метричне… – А навіщо вони лежать там? – Документи – Те? Паспорт для зміни відіслав, а метричне в тітки. – Виходить, ти це зробиш? – Вона ще запитує! Чиє це вушко? – Нашого домохазяїна. – Ах, ти, мишеня! . . . . . . . . . . . . . . . . . ГЛАВА VII Снову сиділа Бронзова в Ошмянского… Він цілував її волосся, і в нього на гарячих губах танули сніжинки, що заплуталися у волоссях і не встигли ще станути. Тому що був уже грудень. – Володя… – Так? – Ну, що ж з документами? – З якими? Ах, так! Усе збирався. Треба дійсно буде скоріше написати. Завтра ранком обов’язково напишу. – Спасибі, милий!.. Володя… – Так? – Ти хотів би, щоб ми разом жили? – Разом? Це було б добре. – Хочеш до мене переїхати? – Ні, що ти… Адже я тебе стисну. Ти будинку працюєш, розучуєш ролі, а я тільки буду тобі заважати… – Володя… Ну, я до тебе переїду… Хочеш? – Дурочка! Так адже в мене ще тісніше. Я пишу, ти розучуєш ролі; обоє ми будемо один одному заважати… Розумієш, іноді хочеться бути зовсім одному зі своїми думками. Вона притихла. Відвернулася й мовчала – тільки плечі її тихо здригалися. – Катя! Ти плачеш? Дурна… Через що, право?.. Це така дрібниця! – М… не т – ак хо – те – лось… – Ну добре, ну, буде по – твоєму… Переїдь. – Милий! Ти такий гарний, добрий… І крізь сльози, як сонце крізь краплі дощу, проглянула щаслива посмішка… ГЛАВА VIII Сиділи в ресторані: Бронзова, Ошмянский і його приятель, Тутыкин. – Володя! Ну що, одержав уже документи? – Розумієш, написав я все честь – честю – і дотепер ніякої відповіді. Роботи в них багато, чи що? – У нас тепер що? 14 – е лютого? Ну, думаю, до кінця місяця вистелють. – Напиши їм ще. – Звичайно, напишу. Вона подивилася на нього ласкавим, люблячим поглядом і сказала: – А знаєш, що тобі дуже пішло б? Оксамитова чорна куртка. У тебе бліда матова особа, і куртка буде дуже ефектна. Замов. Добре? – Так коли ж я її буду носити? – Коли завгодно! Ти адже письменник – і маєш право. У гості, у театр, у ресторан… – чи Не занадто це буде бити на дешевий ефект?.. – Ні, немає! Володя… Я хочу! – Ну, якщо ти хочеш, не може бути ніякої розмови. Замовлю. У ту ж ніч приятель Тутыкин, сидячи в дружній компанії, говорив, посміхаючись: – Зовсім загинула ця розмазня Ошмянский! Потрапив у лабети такої баби, що вона його в баранячий ріг скрутила. – Гарна? – Гарна. І гостра, як бритва. ГЛАВА IX Коли Бронзова й Ошмянский вийшли з ресторану, він сказав їй дуже ніжно: – Катя… Я тебе завезу до нас додому, а сам поїду… – Куди ж? Адже клуб уже закритий. – А… бачиш… Мені пописати хочеться. Настрій знайшов. – Ну – В – В? – Ах, так! Я тобі не го
ворив! Розумієш, я зняв дві маленьких комнатки й іноді ранком, іноді вдень віддаляюся туди попрацювати. Тихо, добре. – Володя! – сплеснула руками Бронзова. – Так адже це виходить, що я вигнала тебе із твоєї квартири? – Ну, що ти… Яка дурниця! Просто я іноді повинен залишатися один. Знаєш, ми адже, письменники, преоригінальний народ! Я заїду зараз із тобою до нас і заберу дещо: письмовий прилад, лампу й ковдру. Подушки там є. ГЛАВА X – Володя! Замовив куртку? – Так, був я в кравця… Так ми ні до чого й не домовилися. Він, чи бачиш, не знає, який фасон… і взагалі. – Ну, їдемо разом! Зараз ми це все й улаштуємо! Эх ти, кисіль мій ненаглядний… Документи вже одержав? – Написав знову. Боюся, чи не загубилися вони де – небудь. На пошті, чи що?! – Удома сьогодні будеш? – Тобто де? У тебе? Так. Заїду чайку напитися. А потім до себе покочу: повість потрібно закінчити… У себе ж і заночую… ГЛАВА XI – Дивися, Володя, як до речі: ми збираємося до Тутыкиным, і тобі принесли оксамитову куртку. Уявляю, як вона тобі до особи. Надягни – Ка неї. И я піду переодягтися. Бронзова пішла, а Ошмянский взяв куртку, поклав неї на диван і потім, взявши перочинный ніж, розпоров під пахвою діру вершків у два. Зробивши сумну особу, пішов до Бронзового. – Щоб його чорти з’їли, цього кравця! Зробив такий вузький рукав, що він під пахвою лопнув. – Ну, давай я зашию. – чи Коштує? Знову лопне. Тим більше що комірці без одворотів у мене будинку, а на цей комірець – надягти важко… ГЛАВА XII Ошмянский тільки що приготував папір для розповіді й вивів заголовок, як у кімнату постукалися. – Хто там? Двері скрипнули – увійшла Бронзова. Вона була дуже бліда, тільки запалі очі горіли похмурим, негарним вогнем. – Прости, що я уриваюся до тебе. Адже ці кімнати, я знаю, ти зняв спеціально для того, щоб бути одному… Але – не бійся. Я прийшла сюди в перший і останній раз… – Катя! Що трапилося? – Що? – Вона впала головою на спинку крісла й гірко заплакала. – Що? – Посміхнулася сумно крізь сльози й пожартувала: – Ти переміг мене. Галилеянин… – Катя! Чим?! Що ти говориш? – Ну, повно… Однаково я йду вже назавжди, і тому досить усяких розмов і питань… Пам’ятаєш, при першому знайомстві я назвала тебе киселем, а ти мене бритвою. Мабуть, так воно і є. Я – бритва, я хотіла, щоб усе було по – моєму, я мріяла про щастя, я знала, що ти безвладний кисіль, і тому моє було право – керувати тобою, бути енергійним початком у спільному житті… Але що ж вийшло? Бритва входила в кисіль, легко разрезывала його, як і всякий кисіль, і кисіль знову зливався за її спиною в одну тягучу, аморфну масу. Бритва може різати папір, дерево, тіло, все тверде, все певне – але киселю розрізати бритва не може! Я почуваю, що я тону в тобі, і тому йду! – Катя, голубка! Що ти! Отямся. Ну, побрани мене. Але навіщо ж іти? Хіба я не любив тебе? Не надходив, як ти хотіла? – Мовчи!! Знаєш, як ти надходив? Я хотіла, щоб ми одружилися – пройшло одинадцять місяців – де це? Я хотіла, щоб ми жили разом – ти погодився… Де це? Дрібниця: мені хотілося бачити тебе в оксамитовій куртці – носиш ти її? Що вийшло?! ПРО, ти з усім погоджувався, усе охоче обіцяв. Але що вийшло… Я, жінка із сильним характером, енергійна, самостійна, була жалюгідною іграшкою у твоїх руках! Ладь! Не підходь до мені!!! Ну? Він простягнув до неї руки, але вона глянула на нього спопеляючим поглядом, повернулася й – пішла. Назавжди. Одну мінуту він стояв приголомшений. Потім потер голову, підійшов до письмового стола й схилився над чистим папером. Довго сидів так. Потім промурмотав щось. Неясне, нечленороздільне бурмотання незабаром стало приймати форму певних слів. І навіть римованих… "В один чудесний день, Коли лягала тінь, До мене пробрався кірасир…" А потім це бурмотання перейшло в мелодійний свист, і Ошмянский з головою поринув у роботу…

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>