Повний зміст Друга навала марсиан Стругацкие А. Н. і Б. Н. 1/3

1 ЧЕРВНЯ (ТРЕТЯ ГОДИНА ПОПІВНОЧІ). Господи, тепер ще Артеміда. Виявляється, вона все – таки поплуталася із цим Никостратом. Дочка, називається… Ну добре.

Біля години ночі я був розбуджений сильним, хоча й віддаленому гуркоті, і уражений лиховісною грою червоних плям на стінах спальні. Гуркіт був рокітливий і що перекочується, подібний тому, який буває при землетрусах, так що весь будинок коливався, дзенькали стекла й пухирці підстрибували на нічному столику. Злякавшись, я кинувся до вікна. Небо на півночі палахкотало: здавалося, начебто там, за далеким обрієм, земля разверзлась і викидає до самих зірок фонтани різнобарвного вогню. А ці двоє, нічого не бачачи й не чуючи, що опромінюються пекельними сполохами й тряс_ підземними поштовхами, обіймалися на ослоні під самим моїм вікном і цілувалися взасос. Я відразу довідався Артеміду й вирішив було, що це повернувся Харон і вона так йому зраділа, що от цілується з ним, як наречена, замість того, щоб вести його прямо в спальню. А через секунду у світлі заграви я довідався знамениту закордонну куртку пана Никострата, і серце в мене впало. От у такі мінути людин втрачає здоров’я. І адже не можна сказати, що це був для мене грім з ясного неба. Слухи були, натяки, усякі жарти, та і я пам’ятаю, сам бачив на плечах і на шиї Артеміди темні плями завбільшки з п’ятак. Хіба я не знав, хто в нас у місті залишає на жінках такі плями? Надивиться нинішніх фільмів і залишає. І все – таки я був зовсім убитий.

Тримаючись за серце й зовсім не розуміючи, що потрібно почати, я, як був босоніж, потягся у вітальню й став дзвонити в поліцію. Однак спробуйте додзвонитися в поліцію, коли вам потрібно. Телефон поліції довго був зайнятий, до того ж черговим виявився Пандерей. Я його запитую, що за феномен спостерігається за обрієм. Він не розуміє, що таке феномен. Я його запитую: «Ви можете мені сказати, що відбувається за північним обрієм?» Він довідується, де це, і я вже не знаю, як йому пояснити, але отут до нього доходить. « А – А, говорить він, – ви це щодо пожежі?» і повідомляє, що деяке горіння дійсно спостерігається, але що це за горіння й чого – поки не встановлене. Будинок трясеться, все скрипить, на вулиці нестямно кричать щось про війну, а цей старий осел починає розповідати мені, що до нього в ділянку отут привели Мінотавра: п’яний мертвецки, опоганив кут особняка пана Лаомедонта, на ногах не коштує й навіть битися не може. «Ви міри приймати будете чи ні?» – перериваю я його. «Я вам про цьому й тлумачу, пан Аполлон, – ображається осел. – Мені потрібно протокол становити, а ви мене весь телефон обірвали. Якщо вас всіх так вуж хвилює цю пожежу…» «А якщо це війна?» – запитую я. «Ні, це не війна, – заявляє він. – Я б знав». «А якщо це виверження?» – запитую я. Він не розуміє, що таке виверження, я більше не можу й вішаю трубку. Я весь спітнів від цієї розмови, повернувся в спальню й наділ халат і туфлі.

Гуркіт немов би затих, але сполохи тривали, а ці двоє більше не цілувалися й навіть не сиділи обійнявшись. Вони стояли, тримаючись за руки, причому всякий міг їх побачити, тому що від вогню за обрієм було світле, як удень, тільки світло було не білий, а червоно^ – жовтогарячий, і по ньому повзли хмари диму, коричневого, з відтінком рідкого кава. Сусіди бігали по вулиці, хто в чому, пані Эвридика вистачала всіх за піжами й вимагала, щоб неї врятували, і один тільки Миртил діловито викотив з гаража своя вантажівка й прийнявся разом із дружиною й синами виносити з будинку своє майно. Це була справжня паніка, як у добрі старі часи, давно такої не бачив. Але я – те розумів, що якщо дійсно почалася атомна війна, те кращого місця, чим наше містечко, укритися, відсидітися, перечекати – не знайти у всій окрузі. А якщо це виверження, то відбувається воно далеко, і знову ж нашому містечку нічого не загрожує. Та й сумнівно було, що це виверження: яке отут у нас може бути виверження!

Я піднявся наверх і став будити Гермиону. Ну, отут було як звичайно: «Відстань, п’яниця, нема чого було пити на ніч; нічого я зараз не хочу» та інше. Тоді я став голосно й переконливо розповідати їй про атомну війну й про виверження, трохи згущаючи при цьому фарби, тому що інакше нічого б у мене не вийшло. Її дошкулило, вона підхопилася з постелі, відіпхнула мене й кинулася прямо в їдальню, бурмочучи: «А от я зараз подивлюся, і тоді бережися…» Відімкнувши буфет, вона обстежила пляшки з коньяком. Я був спокійний. «Звідки ж ти такий повернувся? – запитала вона, недовірливо принюхиваясь. – З якого мерзенного нічного вертепу?» Але коли вона подивилася у вікно, коли вона побачила на вулиці напівроздягнених сусідів, коли вона побачила Миртила, що в одних подштанниках стирчав на своєму даху й дивився на північ у польовий бінокль, їй стало не до мене. Правда, виявилося, що північний обрій уже знову поринув у тишу й темряву, але вгадувалася там ще хмара диму, що зовсім приховувала зірки. Що там говорити, моя Гермиона – це вам не яка – небудь пані Эвридика. І вік не той, і виховання інше. Я не встиг проковтнути чарку коньяку, як вона вже волокла валізи й у весь голос кликала Артеміду. «Клич, клич, – з гіркотою подумав я, – так вона тебе й почує». І отут Артеміда з’являється у дверях своєї кімнати. Господи, бліда, як смерть, вся трясеться, але на ній уже піжама, у волоссях бовтаються бігуді, і вона запитує: «Що таке? Що це ви всі?»

Як хочете, а це теж характер. Коли б не це феномена, дарма б я нічого не довідався, а вуж Харон і поготів. Наші погляди зустрілися, вона ласкаво посміхнулася мені тремтячими губами, і я не зважився вимовити слова, які вертілися в мене мовою. Щоб заспокоїтися, я пішов до себе й почав упаковувати марки. Тремтиш, говорив я їй подумки, тріпотиш! Самотньо тобі, страшно, беззахисно. А він от не підтримав тебе, не захистив. Зірвав квітку задоволення й побіг по своїх справах. Немає вуж, мила моя, якщо людина безчесна, то він безчесний до кінця.

Тим часом, як я й очікував, паніка швидко ішла на спад. Установилася звичайна ніч, земля більше не колихалася, удома не скрипіли. Пані Эвридику хтось повів до себе. Ніхто більше не кричав про війну, і взагалі кричати стало більше не про що. Виглянувши у вікно, я побачив, що вулиця спорожніла, тільки подекуди в будинках ще бачилося світло, да Миртил на своєму даху блищав исподним серед зірок. Я окликнув його й запитав, що там видно. «Добре, добре, – роздратовано відповів він. – Лягаєте, хропете. Ви захропете, а вони вам як дадуть…» Я запитав, хто це – вони. «Добре, добре, – ответствовал Миртил. – Розумники найшлися. Зі своїм Пандереем. Дурень він, ваш Пандерей, і більше нічого». Почувши про Пандерея, я вирішив знову подзвонити в поліцію. Дзвонити знову довелося довго, а коли я зрештою додзвонився, Пандерей повідомив мене, що новин ніяких особливих ні, але в іншому все в порядку, п’яному Мінотаврові сприскали заспокійливе, зробили промивання шлунка й тепер він угомонився; що ж стосується пожежі, то горіння давно припинилося, тим більше що це виявилося ніяке не горіння, а великий святковий феєрверк. Поки я згадував, який же це сьогодні свято, Пандерей повісив трубку. Дурний він все – таки й огидно вихований, і завжди був таким. Дивно бачити таких людей у нашій поліції. Наш поліцейський повинен бути інтелігентний, він повинен бути зразком для молоді, героєм, якому хочеться наслідувати, щоб йому можна було без побоювання довірити не тільки зброя й влада, але й виховну діяльність. А Харон називає таку поліцію «компанією очкариків» і заявляє, що така моя поліція ніякому уряду не потрібна, тому що вона почне вистачати й перевиховувати самих корисних державі людей, починаючи із прем’єр – міністра й полицей – президента. Не знаю, не знаю, може бути. Але щоб старший поліцейський не розумів, що таке феномен, і грубіянив при виконанні обов’язків – це зовсім вуж ні на що не годиться.

Спотикаючись об валізи, я пробрався до буфета й налив собі чарку коньяку саме в той момент, коли в їдальню повернулася Гермиона. Вона сказала, що це божевільний будинок, що покластися тут ні на кого не можна, що чоловіка тут – не чоловіка, а жінки – не жінки. Що я – закінчений алкоголік, що Харон – турист, що Артеміда – білоручка, зовсім непристосована до життя. І так далі. Може бути, хто – небудь пояснить, навіщо неї підняли серед ночі й змусили збирати валізи? Я відповів Гермионе, як міг, і вкрився в себе в спальні. У мене все боліло, і тепер я точно знаю, що завтра в мене знову загостриться екзема. Мені вже зараз хочеться чесатися, але поки я ще стримуюся.

Біля трьох годин земля затремтіла знову. Почувся шум від багатьох моторів і брязкіт заліза. Виявилося, що мимо будинку проходить колона військових вантажівок і бронетранспортерів з військами. Вони рухалися повільно, із пригашеними фарами, і Миртил увязался за якимось броньовиком, затрусив поруч, тримаючись за виступ люка й щось кричачи. Не знаю, що йому відповіли, але, коли колона пройшла й він залишився один на вулиці, я його окликнув і запитав, які новини. «Добре, добре, – сказав Миртил. – Знаємо ми ці маневри. Роз’їжджають отут розумники за мої гроші». І отут я все зрозумів остаточно. Відбуваються більші військові навчання, можливо навіть із застосуванням атомної зброї. Коштував город городити! Господи, заснути б тепер спокійно.

2 ЧЕРВНЯ. Весь чешуся. Ніяк не можу зважитися поговорити з Артемідою. Не виношу я цих сугубо особистих розмов, цього інтиму. І потім, звідки я знаю, що вона мені відповість?

Чорт знає із цими дочками. Якби я хоч розумів, чого їй не вистачає! Є чоловік, і не який – небудь сутулий миршавець, а чоловік міцний, у самій порі, не виродок який – небудь, не каліка й разом з тим не потаскун. А могла би: казначейська племінниця на нього спрямовує закличні погляди й Тиона вічка йому робить, це ж всім відомо, і я вже не говорю про гімназисток, дачниць або мадам Персефоне, що із всіх кішок сама що ні на є котяча кішка й жоден кіт устояти проти її не може. Але я ж знаю, що Артеміда відповість мені на це. Нудно, скаже, папочка, смертна в нас тут туга. І адже крити нема чим! Молода гарна жінка, дітей ні, темперамент завидний, нестися б їй у вихрі розваг, танці, флірт і все інше. А Харон, на жаль, із цих, з философистов. Мислитель. Тоталітаризм, фашизм, менеджеризм, комунізм. Танці – сексуальний наркотик; гості – суцільно дурні, один іншого страшнее. Про те, щоб у гвинт або в чотири королів – і заїкнутися не смій. І при тім адже не дурень випити! Розсадить навколо стола п’ятьох своїх розумників, поставить п’ять пляшок коньяку й пішов міркувати до самого ранку. Дівчисько позевает, позевает, лясне дверима й спати піде. Хіба це життя? Я розумію, чоловікові чоловіче, але адже з іншої сторони й жінці жіноче! Ні, я любив мого зятя, він мій зять і я його люблю. Але скільки ж можна міркувати? І що від цих міркувань міняється? Ясно ж: скільки ти не міркуй про фашизм, фашизму від цього не тепло й не холодно, охнути не встигнеш, напнуть на тебе залізну каску й – уперед, так здраствує вождь! А от якщо ти перестанеш звертати увагу на молоду дружину, вона тобі тим же й відплатить. І отут уже ніякі філософствування не допоможуть. Я розумію, освічена людина повинен іноді міркувати на відвернені теми, але треба ж пропорції дотримувати, добродії. Ну добре.

Ранок нині був чарівне. (Температура плюс дев’ятнадцять, хмарність один бал, вітер південний, 0,5 м у сек. Треба б сходити на метеостанцію перевірити анемометр, я його знову упустив). Після сніданку я вирішив, що під лежачий камінь вода не тече, і відправився в мерію з’ясувати щодо пенсії. Ішов і насолоджувався спокоєм, і раптом дивлюся – на розі вулиці Волі й Вересковой зібралася юрба. Виявляється, Мінотавр в’їхав своєю цистерною в ювелірну вітрину, і народ зібрався подивитися, як він, брудний, розпухлий, з ранку вже п’яний, дає показання дорожньому інспекторові. І до того він дисгармоніював із сяючим ранком, що весь настрій відразу пропало. І адже ясно, поліції не треба відпускати Мінотавра так рано, знали ж, що неодмінно знову нап’ється, раз у нього запій. Але з іншого боку, як його не випустити, коли він – єдиний золотарь у місті? Отут уже одне із двох: – або ти займайся перевихованням Мінотаврів і тони в нечистотах, або іди на компроміс в ім’я гігієни. Через Мінотавра я затримався й, коли добрався до «п’ятачка», всі наші вже були в зборі. Я сплатив штраф, а потім одноногий Полифем почастував мене чудовою сигарою в алюмінієвому футлярі. Цю сигару надіслав йому для мене його старшенький, Полікарп, лейтенант торговельного флоту. Цей Полікарп учився в мене кілька років, поки не втік у юнги. Шустрий був хлопчик, пустун великої. Коли він утік з міста, Полифем на мене ледве в суд не подав: мол, довів хлопчиська вчитель до безпутності своїми лекціями про множинність мирів. Сам Полифем дотепер упевнений, начебто небо тверде й супутники по ньому бігають на зразок мотоциклістів у цирку. Доводи мої про користь астрономії йому недоступні, і тоді були недоступні, і зараз як і раніше недоступні.

Наші розмовляли про те, що міський скарбник знову розтратив гроші, відпущені на будівництво стадіону. Це, виходить, уже в сьомий раз. Говорили ми спочатку про запобіжні заходи. Сильний знизував плечима й затверджував, що крім суду, нічого, мабуть, не придумаєш. «Досить півзаходів, – говорив він. – Відкритий суд. Зібратися всім містом у котловані стадіону й пригвоздить розтратника до ганебного стовпа прямо на місці злочину. Слава богові, – повторив він, – наш закон досить гнучкий, щоб запобіжний захід у точності відповідав вазі злочину». «Я б навіть сказав, що наш закон занадто гнучкий, – помітив жовчний Парал. – Цього скарбника судили вже двічі, і обидва рази наш гнучкий закон обгинав його стороною. Але ти – те мабуть думаєш, начебто так виходило тому, що судили його не в котловані, а в ратуші». Морфей, ґрунтовно подумавши, заявив, що з нинішнього ж дня перестане скарбника стригти й голити. Нехай – Ка походить волосатий. «Задницы ви всі, – сказав Полифем – Ніяк ви допереть не можете, що йому на вас плювати. У нього своя компанія». «Саме так», – підхопив жовчний Парал і нагадав нам, що крім міського скарбника, живе ще й діє міський архітектор, що проектував стадіон у міру своїх здатностей і тепер, природно, зацікавлений, щоб стадіон, не дай боже, не почали будувати. Заїка Калаид засичав, засмикався й, залучаючи в такий спосіб загальна увага, нагадав, що саме він, Калаид, торік ледве не побився з архітектором на Святі Квітів. Ця заява додала розмові новий, рішучий ухил. Одноногий Полифем, як ветеран і людина, що не боїться крові, запропонував підстерегти обох у під’їзді в мадам Персефоны й обламати їм рога. У такі рішучі мінути Полифем зовсім уже перестає стежити за своєю мовою – так і пре з нього казарма. «Обламати цим вонючкам рога, – гримів він. – Дати цьому дерьму кіптяви й пополірувати сволотам мослы». Просто дивно, як возбуждающе такі мови діють на наших. Усе загарячилися, замахали руками, а Калаид сичав і смикався набагато сильніше, ніж звичайно, будучи не в силах від великого хвилювання виговорити ні слова. Але отут жовчний Парал, єдиний з них сохранивший спокій, помітив, що крім скарбника й архітектора, у місті проживає ще у своїй літній резиденції головний їхній дружок, якийсь пан Лаомедонт, і все відразу замовчали й прийнялися розкурювати свої погаслі за розмовою сигари й сигарети, тому що панові Лаомедонту не дуже – те обламаєш рога й, тим більше, не пополіруєш мослы. І коли в тиші, що наступила, заїка Калаид уже зовсім мимоволі вибухнув, нарешті, заповітним: « Н – Н – Надавати по сопатке!», усі подивилися на нього з невдоволенням.

Я згадав, що мені давно пора в мерію, вклав недопалену сигару в алюмінієвий футляр і піднявся на другий поверх, у приймальню пана мера. Мене вразило незвичайне пожвавлення в канцелярії. Всі що служать були як би трохи схвильовані. Навіть пан секретар замість того, щоб займатися звичайним для нього розгляданням власних нігтів, запечатував сургучевими печатками більші конверти з видом, втім, надзвичайно бридливим і одолжительным. З почуттям великої незручності наблизився я до цьому прилизаному по новітній моді красавчикові з його зухвалими бичками й екстравагантною закордонною курткою. Господи, я б геть усе віддав, щоб не мати до нього ніякої справи, не бачити його й не чути. Я й раніше не любив пана Никострата, як і всіх молодих хлыщей у нашім місті, по правді сказати, не любив його ще тоді, коли він у мене вчився – за лінь, за нахабність, за зухвалі витівки, а після вчорашнього мені навіть дивитися на нього було нудно. Я подання не мав, як мені з ним триматися. Але виходу не було, і зрештою я зважився вимовити: «Пан Никострат, чутно що – небудь із приводу моєї справи?» Він навіть не глянув на мене, так сказати, не вдостоїв погляду. «Вибачите, пан Аполлон, але відповідь із міністерства ще не прийшла», – сказав він, продовжуючи ставити печатки. Чому не прийшов, коли можна чекати, чи можна взагалі очікувати… Я потоптався й пішов до виходу, почуваючи себе огидно, як це завжди із мною буває в присутственных місцях. Однак зовсім зненацька він зупинив мене дивним повідомленням. Він сказав, що зв’язку з Марафинами немає із учорашнього дня. «Так що ви говорите! – сказав я. – Невже маневри ще не скінчилися?» «Які маневри?» – зачудувався він. Отут мене прорвало. Дотепер не знаю, чи коштувало це робити, але я пильно подивився прямо йому в особу й сказав: «Як так – які? Так ті самі, які ви изволили спостерігати минулої вночі». «Хіба це були маневри? – із завидною холоднокровністю вимовив він, знову відмінюючись над своїми конвертами. – Це ж був феєрверк. Почитайте ранкові газети». Треба, треба було сказати йому пари слів, тим більше, що в цей момент ми в кімнаті були одні. Так хіба я можу так?

Коли я повернувся на «п’ятачок», суперечка вже йшла про сутність нічного феномена. Наших прибуло: підійшли Миртил і Пандерей. Пандерей був у розстебнутому кітелі, неголений і втомлений після нічного чергування. Миртил виглядав не краще, тому що всю ніч ходив навколо будинку з дозором і чекав лиха. В усіх у руках були ранкові газети, і обговорювалася замітка «нашого спостерігача» за назвою «Свято на порозі». «Наш спостерігач» повідомляв, що Марафины готуються до святкування свого стапятидесятитрехлетия й що, як йому стало відомо зі звичайно добре обізнаних джерел, учорашньою ніччю був зроблений тренувальний феєрверк, яким могли любуватися жителі околишніх міст і селищ у радіусі до двохсот кілометрів. Коштує Харону виїхати у відрядження, як наша газета катастрофічно дурніє. Хоч би потрудилися прикинути, як це повинен виглядати феєрверк із відстані у двісті кілометрів. Хоч би задумалися, з яких це пор феєрверки супроводжуються підземними поштовхами. Все це я негайно виклав нашим, але вони відповіли, що й самі знають, що нині рік, і порадили почитати «Вісник Милеса». В «Віснику» чорним по білому було написано, що в цю ніч «жителі Милеса могли любуватися вражаючим видовищем військових навчань із застосуванням новітніх засобів бойової техніки». «А я що говорив!» – викликнув було я, але мене перервав Миртил. Він розповів, що рано ранком до його бензоколонки під’їхав заправитися незнайомий шофер фірми «Далекі перевезення», взяв сто п’ятдесят літрів бензину, два банки автолу, ящик мармеладу й по секрету повідомив, начебто в цю ніч вибухнули з невідомої причини підземні заводи ракетного пального. Загинуло, нібито, двадцять три чоловіки охорони й вся нічна зміна, так ще сто сімдесят дев’ять чоловік пропало без звістки. Ми все жахнулися, але отут жовчний Парал агресивно довідався: «А навіщо ж тоді, запитується, йому знадобився мармелад?» Це питання поставило Миртила в тупик. «Добре, добре, – сказав він. – Чули. Вистачить із мене». Нам теж нема чого було сказати. Дійсно, причому тут мармелад? Калаид пошипел, побризкав, але так нічого й не сказав. І тоді вперед висувається цей старий осел Пандерей. «Дідки, – говорить він. – Слухайте. Ніякі це були не ракетні заводи. Мармеладні це були заводи, ясно? Ну, тепер тримаєтеся». Ми так і сіли. Підземні мармеладні заводи? – говорить Парал. – Ну, старовина, ти сьогодні у відмінній формі». Ми стали ляскати Пандерея по спині, присуджуючи: «Так, Пан, відразу видно, погано ти нині спав, старовина. Заїздив тебе Мінотавр, Пан, погано твоя справа. Пора, пора тобі на пенсію, Пан, дружище!» «Поліцейський, а сам сіяє паніку», – обиженно сказав Миртил, єдиний, хто прийняв Пандереевы слова всерйоз. «На те він і Пан, щоб сіяти паніку», – сострил Димант. І Полифем теж сострил дуже вдало, хоча й зовсім непристойно. Поки ми так розважалися, Пандерей стояв стовпом, розпухав на очах і тільки перевертав головою, зовсім як бик, якого долають матадори. Зрештою він застебнув кітель на всі ґудзики й, дивлячись поверх голів, гаркнув: «Поговорили – всі! Р – ра – Розійдися! Ім’ям закону». Миртил пішов до себе на бензоколонку, а інші наші відправилися в трактир.

У трактирі ми відразу замовили пива. От задоволення, якого я був позбавлений, поки не звільнився на пенсію! У такому маленькому містечку, як наш, учителя знають усе. Батьки твоїх учнів чомусь уявляють, начебто ти чудотворець і свій особистий приклад здатний перешкодити їхнім дітям кинутися по стопах батьків. Трактир з ранку до пізньої ночі буквально кишить цими родителями, і якщо ти дозволиш собі безневинний кухоль пива, то наступного дня безупинно маєш принизливу розмову з директором. По – друге, у стійки вічно товчуться старшокласники, що манкірують уроками й зневажають кодексом школяра, де прямо сказано, що учень не повинен відвідувати публічних закладів зі спиртними напоями. А я люблю трактир! Люблю посидіти в добрій чоловічій компанії, розсіяно ловлячи слухом гул голосів і дзенькіт склянок за спиною, люблю розповісти й вислухати солоний анекдотец, зіграти в чотири королів – по маленької, але з достоїнством – і при виграшу замовити всім по кухлі. Ну добре.

Япет подав нам пиво, і ми заговорили про війну. Одноногий Полифем заявив, що якщо б це була війна, те вже почалася б мобілізація, а жовчний Парал заперечив, що якщо б це була війна, ми б нічого не знали. Не люблю я розмов про війну й із задоволенням завів би розмову про пенсії, але де вже мені… Полифем поклав милицю поперек стола й запитав, що, властиво, Парал розуміє у війнах. «Знаєш ти, наприклад, що таке базука? – грізно запитав він. – Знаєш ти, що таке сидіти в окопі, упасти в тебе забита дерьмом, на тебе прут танки, і ти ще не помітив, що навалив повні штани?» Парал заперечив, що про танки й про повні штани він нічого не знає й знати не хоче, а от про атомну війну ми все знаємо однаково. «Лягай ногами до вибуху й повзи на найближчий цвинтар», – сказав він. «Шпаком ти був, шпаком і вмреш, – сказав одноногий Полифем. – Атомна війна – це війна нервів, зрозумів? Вони всі, а ми їх, і хто перший навалить у штани, той і програв». Парал тільки знизав плечима, і Полифем розпікся остаточно. «Базуки! – репетував він. – Тарзоны! Р – Раз – і повні штани! Вірно, Аполлон?» Накричавшись удосталь, він ударився в спогади, як ми з ним відбивали в снігах танкову атаку. Терпіти не можу цих спогадів. Суцільні повні штани. Не знаю, може, так воно всі й було, не пам’ятаю. Та й не люблю до цього вертатися. А Полифем як був казармою, так і залишився. Подання не маю, що ж ще потрібно відірвати людині, щоб він назавжди перестав бути унтер – офіцером. А може бути вся справа в тому, що не довелось йому потрапити в «казан», як мені. Або отут у характері справа?

Ми засиділися, і я вирішив заодно пообідати. Звичайно в Япета годують добре, але цього разу фірмовий його суп з галушками густо віддавав оливою, і я про цьому так і сказав. Виявляється, у Япета третій день болять зуби, так так нестерпно, що він нічого толком не може спробувати. «А пам’ятаєш, Феб, як я вибив тобі зуб?» – смутно запитав він. Ще б я не пам’ятав! Це було в сьомому класі, ми разом доглядали за Ифигенией і билися щодня. Боже мій, як далекі ті часи, коли я міг битися! Ифигения, виявляється, тепер замужем за якимось інженером на півдні, у неї вже онуки й грудна жаби.

Коли я йшов до Ахіллеса, у будинку пана Лаомедонта стояла ця його страшна червона машина із бронестеклами, і за кермом розкурював цей мерзенний молодчик, що завжди треба мною знущається. І тепер він пристав до мене так, що довелося з достоїнством перейти на іншу сторону вулиці, не обертаючи на нього ніякої уваги. Ахіллес сидів за касою й розглядав свій «Космос». З тих пор як він роздобув цей синій трикутник зі срібною надпечаткою, він взяв за правило діставати альбом саме до мого приходу, немов би випадково. Я його бачу наскрізь і тому виду не подаю. Хоча, по правді говорячи, серце в мене завжди при цьому обливається кров’ю. Одна розрада, що трикутник у нього все – таки з наклейкою. Я йому так і сказав. «Так, – сказав я, – нічого не скажеш, Ахілл, відмінна річ. Жаль тільки, що з наклейкою». Він весь перекосився й проворчал, що зелено, мол, виноград. «Що поробиш, – відповідав я йому спокійно. – Наклейка є наклейка, і нікуди від її не підеш. Особисто я цю марку за таку ціну не взяв би. Навіщо вона мені з наклейкою? У деяких, звичайно, – сказав я, – такі широкі погляди, що вони беруть і гашені, і з наклейками, але це не по мені, несерйозно. Я беру їх хіба що для обмінного фонду. Завжди адже найдеться простак, якому що з наклейкою, що без – усе єдино». Я тебе відучу тикати мені в ніс срібну надпечатку!

А в загальному ми добре провели з ним час. Він мене переконував, начебто вчорашній феєрверк – це полярне сяйво рідкого виду, що випадково збіглося з особливими видами землетрусу, а я йому втолковував про маневри й вибух мармеладного заводу. Сперечатися з Ахіллесом неможливо. Адже видно ж, що людина сам у свої слова не вірить, а сперечається, упорствует. Сидить як монгольський бовдур, дивиться у вікно й повторює те саме, що, мол, у цьому місті не я один розбираюся у феноменах натури. Можна подумати, що вони там у своєму фармацевтичному училищі дійсно вправлялися в серйозних науках. Ні, ні з ким з наших неможливо довести хоч яку – небудь суперечку до розумного завершення. От Полифем, наприклад. Він ніколи не сперечається по суті. Істина його не цікавить, йому одне важливо: посоромити опонента. Покладемо, суперечка йде про форму нашої планети. Зовсім точній, відомими кожній освіченій людині аргументами я доводжу йому, що Земля, є, грубо говорячи, куля. Він запекло й безуспішно атакує кожний аргумент по черзі, а коли ми доходимо до форми земної тіні під час місячних затьмарень, він раптом заявляє що – небудь начебто: «Тінь, тінь… Наводиш отут тінь на ясний день. Бородавку спочатку під носом виведи так волосся на своїй плішині відрости, а тоді вже й сперечайся». Або, скажемо, Парал. Посперечався я з ним якось про способи лікування алкоголізму. Оглянутися не встиг, як ми перейшли до зовнішньої політики тодішнього президента, а від її – до проблеми панспермии. І що дивне – до панспермии й до зовнішньої політики мені тоді не було й зараз немає ніякої справи, а алкоголізмом болісно для всіх навколишніх страждав двоюрідний племінник Гермионы. Зараз – Те він в армії, военфельдшер, а в той час життя моя була суцільним кошмаром. Так, алкоголізм є бич народів.

Суперечка наш закінчився тим, що Ахіллес дістала заповітну бутылочку, і ми випили по чарці джина. Торгівля в Ахіллеса йде неважливо. У мене таке враження, що йому й на джина б не вистачило, якби не мадам Персефона. От і сьогодні знову прийшов від її. «Можу запропонувати антигест», – говорить Ахіллес делікатним шепотом. «Ні, – відповідає посыльная, – просили чого – небудь повернее, будь ласка». Повернее, чи бачите, їй. Прибігав ще кухарчук від Япета за зубними краплями, а більше ніхто не приходив, і ми поговорили всмак. Я обміняв рожевий «Монумент» на його серію «Червоний Хрест». Властиво, «Червоний Хрест» мені не потрібний, але Харон позавчора сказав, що до нього в редакцію прийшло оголошення: «Візьму «Червоний Хрест», пропоную будь – яку перевернену надпечатку зі стандарту». Треба зізнатися, що як це ні дивно, Харон – єдина людина в нашім будинку, якому треба мною не хихикає. Взагалі, якщо подумати, він зовсім непогана людина, і Артеміда надходить не тільки аморально, але й неблагородно. А який цей Никострат!

Вертаюся я додому в дев’ять вечорів і бачу, що вони знову сидять у мене в саду, у тіні й, щоправда, не цілуються, але треба ж все – таки совість мати. Я вийшов у сад, взяв Артеміду за руку й говорю цьому хлыщу: «До побачення, пан Никострат, спокійної ночі». Артеміда вириває в мене свою руку й, ні слова не говорячи, іде. А цей розпусник, досить незграбно намагаючись згладити незручність, затіває із мною розмова про муніципальні рекомендації, які варто додавати до прохання про пенсію. І я коштую і його слухаю. Його ціпком треба гнати із саду, а я його слухаю. Делікатність моя проклята. І непевність. От уже, дійсно, комплекс неповноцінності. І отут він раптом кепсько осклабился й говорить: «А як поживає чарівна пані Гермиона? Ви, пан Аполлон, не промах. Від такої економки я б теж не відмовився». У мене серце впало, і я зовсім уже онімів. А він, недождавшись відповіді, – та й навіщо йому моя відповідь? – вийшов, регочучи на всю вулицю, і я залишився один у темному саду.

Так, нічого не поробиш. Наші відносини з Гермионой прийде все – таки врегулювати. Знаю адже, що ні до чого це мені, але спокій щиросердечне вимагає жертв.

3 ЧЕРВНЯ. Іноді мене охоплює жах при думці про те, що справа з моєю пенсією не утвориться. У мене соромиться усередині, і я зовсім нічим не можу займатися.

Але якщо міркувати логічно, справа повинне скінчитися самим сприятливим образом. По – перше, я проробив учителем тридцять років, якщо не вважати перерви на війну. Точніше, навіть тридцять років і два місяці. По – перше, я жодного разу не міняв місця служби, ніколи не переривав стажу на переїзди й інші відволікаючі обставини й тільки один раз, сім років тому, брав короткочасну відпустку за свій рахунок. А участь у воєнних діях не може вважатися перервою стажу, це ж ясно. По самих приблизних підрахунках через мої класи пройшло більше чотирьох тисяч учнів, майже все нинішнє населення міста. По – третє, останні роки я увесь час був на очах і тричі заміщав директора школи на час його відпустки. По – четверте, працював я бездоганно, маю шістнадцять подяк міністерства, особиста адреса покійного міністра до дня мого п’ятдесятиліття, а також бронзову медаль «За ретельність на ниві народної освіти». Цілий ящик у моєму столі спеціально відведений під вдячні адреси батьків. В – П’ятих, моя спеціальність. Зараз усе звихнулися на цьому космосі, так що астрономія – предмет актуальний. По – моєму, це теж довід. От так оглянеш все це поглядом, і здається: які можуть бути сумніву? На місці міністра я б, не замислюючись, призначив мені перший розряд. Господи, тоді б я, нарешті, заспокоївся. Адже по суті справи мені не так вуж багато треба в житті. Три – Чотири сигарети, чарка коньяку, деякий дріб’язок на карти, от і все. Ну й марки, звичайно. Перший розряд – це сто п’ятдесят на місяць. Сто я віддаю Гермионе на господарство, двадцять – на книжку про чорний день, а те, що залишиться, це вуж буде моє. Отут і на марки вистачить, і на все інше. Невже я не заслужив?

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>