Повний зміст Дзеркало Чехов А. П

ДЗЕРКАЛО Подновогодний вечір. Неллі, молода й гарненька дочка поміщика – генерала, день і ніч мечтающая про заміжжя, сидить у себе в кімнаті й стомленими, напівзакритими очами дивиться в дзеркало. Вона бліда, напружена й нерухлива, як дзеркало. Неіснуюча, але видима перспектива, схожа на вузький, нескінченний коридор, ряд незліченних свіч, відбиття її особи, рук, дзеркальної рами – все це давно вже заволоклося туманом і злилося в одне безмежне сіре море. Море коливається, мигає, зрідка спалахує загравою…

Дивлячись на нерухливі очі й відкритий рот Неллі, важко зрозуміти, спить вона або бодрствует, але, проте, вона бачить. Спочатку бачить вона тільки посмішку й м’які, повне принадності вираження чиїхось очей, потім же на коливному сірому тлі поступово проясняються контури голови, особа, брови, борода. Це він, наречений, предмет довгих мріянь і надій. Наречений для Неллі становить усе: сенс життя, особисте щастя, кар’єру, долю. Поза ним, як і на сірому тлі, морок, порожнеча, нісенітниця. І немудро тому, що, бачачи перед собою гарну, лагідно всміхнену голову, вона почуває насолоду, невимовно солодкий кошмар, що не передаси ні на словах, ні на папері. Далі вона чує його голос, бачить, як живе з ним під однією покрівлею, як її життя поступово зливається з його життям. На сірому тлі біжать місяці, роки… і Неллі чітко, у всіх подробицях, бачить своє майбутнє. На сірому тлі миготять картина за картиною. От бачить Неллі, як вона в холодну зимову ніч стукається до повітового лікаря Степанові Лукичу. За воротами ліниво й хрипко гавкає старий пес. У докторських вікнах потемки. Навкруги тиша. – Заради бога… заради бога! – шепотить Неллі. Але от нарешті скрипить хвіртка, і Неллі бачить перед собою докторську куховарку. – Доктор будинку? – Сплять – З… – шепотить куховарка в рукав, немов боячись розбудити свого пана. – Тільки що з епідемії приїхали. Не велено будити – з. Але Неллі не чує куховарки. Відсторонивши її рукою, вона, як божевільна, біжить у докторську квартиру. Пробігши кілька темних і задушливих кімнат, зваливши на шляху два – три стільці, вона, нарешті, знаходить докторську спальню. Степан Лукич лежить у себе в постелі одягнений, але без сюртука й, витягнувши губи, дихає собі на долоню. Біля нього слабко світить ночничок. Неллі, не говорячи ні слова, сідає на стілець і починає плакати. Плаче вона гірко, здригаючись всім тілом. – My… чоловік хворий! – вимовляє вона. Степан Лукич мовчить. Він повільно піднімається, підпирає голову кулаком і дивиться на гостю сонними, нерухливими очами. – Чоловік хворий! – продовжує Неллі, стримуючи ридання. – Заради бога, поедемте… Скоріше… якомога швидше! – А? – мукає доктор, дмучи на долоню. – Поедемте! І цю мінуту! Інакше… інакше… страшно виговорити… Заради бога! І бліда, змучена Неллі, ковтаючи сльози й задихаючись, починає описувати докторові раптову хворобу чоловіка й свій невимовний страх. Страждання її здатні торкнути камінь, але доктор дивиться на неї, дме собі на долоню й – ні з місця. – Завтра приїду… – бурмоче він. – Це неможливо! – лякається Неллі. – Я знаю, у чоловіка… тиф! Зараз… цю мінуту ви потрібні! – Я тово… тільки що приїхав… – бурмоче доктор. – Три дні на епідемію їздив. І стомлений, і сам хворий… Абсолютно не можу! Абсолютно! Я… я сам заразився… От! І доктор суне до очей Неллі максимальний термометр. – Температура до сорока йде… Абсолютно не можу! Я… я навіть сидіти не в змозі. Простите: ляжу… Доктор лягає. – Але я прошу вас, доктор! – стогне в розпачі Неллі. – Благаю! Допоможіть мені, заради бога. Зберіть всі ваші сили й поедемте… Я заплачу вам, доктор! – Боже мій… так адже я вже сказав вам! Ах! Неллі підхоплюється й нервово ходить по спальні. Їй хочеться пояснити докторові, втолкувати… Думається їй, що якби він знав, як доріг для неї чоловік і як вона нещасна, то забув би й стомлення й свою хворобу. Але де взяти красномовства? – Поїдьте до земського доктора… – чує вона голос Степана Лукича. – Це неможливо!.. Він живе за двадцять п’ять верст звідси, а час дорого. І коней не вистачить: від нас сюди сорок верст так звідси до земського доктора майже стільки… Ні, це неможливо! Поедемте, Степан Лукич! Я подвигу прошу. Ну, зробите ви подвиг! Згляньтеся! – Чорт знає що… Отут жар… дурниця в голові, а вона не розуміє. Не можу! Відстаньте. – Але ви зобов’язані їхати! І не можете ви не їхати! Це егоїзм! Людина для ближнього повинен жертвувати життям, а ви… ви відмовляєтеся поїхати!.. Я в суд на вас подам! Неллі почуває, що говорить образливу й незаслужену неправду, але для порятунку чоловіка вона здатна забути й логікові, і такт, і жаль до людей… У відповідь на її погрозу доктор з жадібністю випиває склянку холодної води. Неллі починає знову благати, волати до жалю, як сама остання убожіючи… Нарешті доктор здається. Він повільно піднімається, отдувается, крекче й шукає свій сюртук. – От він, сюртук! – допомагає йому Неллі. – Дозвольте, я його на вас надягну… От так. Едемте. Я вам заплачу… все життя буду вдячна… Але що за борошно! Надягши сюртук, доктор знову лягає. Неллі піднімає його й тягне в передню… У
передньої довга, болісна метушня з калошами, шубою… Пропала шапка… Але от, нарешті, Неллі сидить в екіпажі. Біля її доктор. Тепер залишається тільки проїхати сорок верст, і в її чоловіка буде медична допомога. Над землею висить тьма: зги не видно… Дме холодний зимовий вітер. Під колісьми мерзлі купини. Кучері раз у раз зупиняються й роздумує, якою дорогою їхати… Неллі й доктор всю дорогу мовчать. Їх трясе ужаснo, він вони не почувають ні холоду, ні тряски. – Жени! Жени! – просить Неллі кучерів. До п’яти годинників ранку замучені коні в’їжджають у двір. Неллі бачить знайомі ворота, колодезь із журавлем, довгий ряд стаєнь і сараїв… Нарешті вона будинку. – Перегодите, я зараз… – говорить вона Степанові Лукичу, саджаючи його в їдальні на диван. – Охолоньте, а я піду подивлюся, що з ним. Повернувшись через мінуту від чоловіка, Неллі застає доктора лежачої. Він лежить на дивані й щось бурмоче. – Подаруйте, доктор… Доктор! – А? Запитаєте в Домни… – бурмоче Степан Лукич. – Що? – На з’їзді говорили… Власов говорив… Кого? Що? І Неллі, до великого свого жаху, бачить, що в доктора таке ж марення, як і в її чоловіка. Що робити? – До земського лікаря! – вирішує вона. Зацим випливають знову потемки, різкий, холодний вітер, мерзлі купини. Страждає вона й душою й тілом, і, щоб сплатити за ці страждання, в ошуканки – природи не вистачить ніяких засобів, ніяких обманів… Бачить далі вона на сірому тлі, як чоловік її щовесни шукає грошей, щоб сплатити відсотки в банк, де закладений маєток. Не спить він, не спить вона, і обоє до болю в мозку думають, як би уникнути візиту судового пристава. Бачить вона дітей. Отут вічний страх перед застудою, скарлатиною, дифтеритом, одиницями, розлукою. З п’яти – шести карапузів, напевно, умре один. Сіре тло не вільне від смертей. Воно й зрозуміло. Чоловік і дружина не можуть умерти в один час. Один із двох, будь – що – будь, повинен пережити похорони іншого. І Неллі бачить, як умирає її чоловік. Це страшне несчастие представляється їй у всіх своїх подробицях. Вона бачить труну, свічі, дячка й навіть сліди, які залишив у передньої трунар. – До чого це? Для чого? – запитує вона, тупо дивлячись в особу мертвого чоловіка. І все попереднє життя із чоловіком здаються їй тільки дурною, непотрібною передмовою до цієї смерті. Щось падає з рук Неллі й стукає об підлогу. Вона здригається, підхоплюється й широко розкриває очі. Одне дзеркало, бачить вона, лежить у її ніг, інше коштує як і раніше на столі. Вона смотрится в дзеркало й бачить бліду, заплакану особу. Сірого тла вже немає. «Я, здається, заснула…» – думає вона, легко зітхаючи

Додав:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>