Повний зміст Естафета Биків В – Часть 1

Він упав на забороновану м’якоть городньої землі, не добігши всього яких – небудь десяти кроків до висіченого осколками білого будиночка зі зруйнованим черепичним дахом – учорашнього "орієнтира три".Перед тим він, розірвавши гімнастерку, пробрався крізь хащу живоплоту, у якій із самого початку цього погожого квітневого ранку гуділи, літали бджоли, і, оглянувши швидким поглядом рідкий ланцюжок людей, що бігли до окраїнних будиночків, замахав руками й крізь постріли крикнув: – Прийняти вліво, на кирку!!!Потім пригнувся, буцнув повітря головою й, упустивши пістолет, уткнулся особою в теплу м’якоть землі.Сержант Лемешенко в цей час, розмахуючи автоматом, утомилося боявся уздовж колючої, акуратно постриженої зеленої стіни огорожі й ледь не наскочив на свого розпростертого взводного. Спершу він зачудувався, що той так недоречно спіткнувся, потім йому все стало ясно. Лейтенант назавжди застиг, прильнув русявою головою до пухкої землі, піджавши під себе ліву ногу, витягнувши праву, і кілька потривожених бджіл метушилися над його нерухливою спиною, що пропотіла.Лемешенко не зупинився, тільки нервово затягнув губами й, підхопивши команду, закричав: – Взвод, прийняти левее! На кирку! Агов, на кирку!!!Взводу, однак, він не бачив, два десятки автоматників уже досягли огорожі, садів, будов і пропали в гуркоті бою, що наростав. Праворуч від сержанта, на сусіднім подвір’ї, мигнуло за штахетником посіріле від утоми особа кулеметника Натужного, десь за ним здався й зник молодий білявий Тарасов. Інших бійців його відділення не було видно, але по тому, як час від часу потріскували їхні автомати, Лемешенко почував, що вони десь поруч.Тримаючи напоготові свій ППШ, сержант обежал будиночок, запиленими чоботями хрумтячи по битому склу й скинутої з даху черепиці. У ньому жевріла скорбота про вбитого командира, чию чергову турботу, немов естафету, підхопив він – повернути взвод фронтом до церкви. Лемешенко не дуже розумів, чому саме до церкви, але останній наказ командира придбав уже силу й вів його в новому напрямку.Від будиночка по вузькій доріжці, выложенной бетонною плиткою, він добіг до хвіртки. За огорожею тягся вузький провулок. Сержант глянув в одну сторону, в іншу. Із дворів вибігали бійці й теж оглядалися. Геть його Ахметов – вискочив біля трансформаторної будки, оглянувся й, побачивши командира відділення посередині вулиці, направився до нього. Десь серед садів, сірих котеджів і будиночків з лютим ревінням розірвалася міна, поруч на крутому даху, збитий осколками, зрушилася й посипалася долілиць черепиця. – Уліво давай! На кирку!!! – крикнув сержант і сам побіг уздовж дротової огорожі, відшукуючи прохід. Спереду через кучеряву зелень недалеких дерев синім шпилем устромилася в небо кирка – новий орієнтир їхнього настання.Тим часом у провулку один за одним з’явилися автоматники – вибіг низенький, незграбний, із кривими, в обмотках, ногами кулеметник Натужний; за ним – новачок Тарасов, що із самого ранку не відставав від досвідченого, літнього бійця; з якогось двору ліз через огорожу телепень Бабич у підверненій задом наперед зимовій шапці. "Не міг знайти іншого проходу, матрац", – подумки вилаявся сержант, побачивши, як той спочатку перекинув через забір свій автомат, а потім незграбно перевалив нескладне, ведмеже тіло. – Сюди, сюди давай! – махнув він, злити, тому, що Бабич, піднявши автомат, початків обтрушувати забруднені коліна. – Швидше!Автоматники нарешті зрозуміли команду й, знаходячи проходи, зникли у хвіртках будинків, за будовами. Лемешенко вбіг у досить широкий заасфальтований двір, на якому розмістилася якась низька будова, видно, гараж. Слідом за сержантом вбігли сюди його підлеглі – Ахметов, Натужний, Тарасов, останнім боявся Бабич. – Лейтенанта вбило! – крикнув їм сержант, виглядаючи прохід. – Біля білого дому.У цей час звідкись зверху й близько прогрохотала черга, і кулі залишили на асфальті розсип свіжих слідів. Лемешенко кинувся в укриття під глуху бетонну стіну, що огороджувала двір, за ним інші, тільки Ахметов спіткнувся й схопився за флягу на поясі, з якої у два струмені лилася вода. – Собаки! Куди догодили, гитлерчуки прокляті… – З кирки, – сказав Натужний, удивляючись крізь галузі дерев убік шпиля. Його невеселою, попсованою віспою особа стала стурбованим.За гаражем найшлася хвіртка із зав’язаним дротом клямкою. Сержант вийняв фінку й двома змахами перерізував дріт. Вони штовхнули двері й виявилися під крислатими в’язами старого парку, але відразу попадали. Лемешенко резанул
з автомата, за ним ударили чергами Ахметов і Тарасов – меж чорних жилавих стовбурів бігли врозсип зелені сухорляві фігури ворогів. Неподалік за деревами й сітчастою огорожею виднілася площа, а за нею височіла вже нічим не прикрита кирка, там бігали й стріляли німці.Незабаром, однак, вони помітили бійців, і від першої кулеметної черги бризнула щебінка з бетонної стіни, засипавши потріскану кору старих в’язів. Треба було бігти далі, до площі й до кирки, переслідуючи ворога, не злазити з його, не давати йому отямитися, але їх було мало. Сержант подивився убік, – більше поки ніхто не пробрався до цього парку: чортові подвір’я й огорожі своїми лабіринтами стримували людей.Кулемети били по стіні, по шиферному даху гаража, бійці розпласталися під деревами на травичці й відповідали короткими чергами. Натужний випустив з полдиска й затих – стріляти було нікуди, німці сховалися біля церкви, і їхній вогонь із кожною мінутою підсилювався.Ахметов, лежачи поруч, тільки сопів, зло роздмухуючи тонкі ніздрі й поглядаючи на сержанта. "Ну а що далі?" – запитував цей погляд, і Лемешенко знав, що й інші теж поглядали на нього, чекали команди, але скомандувати що – небудь було не так – те просто. – А Бабич де?Їх було четверо із сержантом: ліворуч Натужний, праворуч Ахметов з Тарасовым, а Бабич так і не вибіг знадвору. Сержант хотів було наказати кому – небудь подивитися, що трапилося із цим телепнем, але в цей час ліворуч замигтіли фігури автоматників їхнього взводу – вони висипали звідкись досить густо й дружно вдарили з автоматів по площі. Лемешенко не подумав навіть, а скоріше відчув, що час рухатися далі, убік церкви, і, махнувши рукою, щоб звернути увагу на ті, хто був ліворуч, рвонувся вперед. Через кілька кроків він упав під в’язом, дав дві короткі черги, хтось глухо шмякнулся поруч, сержант не побачив хто, але відчув, що це Натужний. Потім він підхопився й пробіг ще кілька метрів. Ліворуч не вщухали черги – це просувалися в глиб парку його автоматники."Швидше, швидше", – у такт серцю стукала в голові думка. Не дати отямитися, нажати, інакше, якщо німці встигнуть оглядітися й побачать, що автоматників мало, тоді буде погано, тоді вони тут зав’язнуть…Пробігши ще кілька кроків, він упав на старанно підметеною, пропахлою вогкістю землю; в’язи вже залишилися позаду, поруч скромно жовтіли перші весняні квіти. Парк окончился, далі, за зеленою дротяною сіткою, розкинулася блискуча від сонця площа, вимощена дрібними квадратами, сизої брущатки. Наприкінці площі, біля церкви, метушилися трохи німців у касках."Де ж Бабич?" – чомусь настирливо свердлила думка, хоча тепер його охопило ще більше занепокоєння: треба було якось атакувати церква, пробігши через площу, а ця справа здавалася йому нелегким.Автоматники, не дуже злагоджено стріляючи, вибігали через дерева й залягали під огорожею. Далі бігти було неможливо, і сержанта дуже турбувало, як вибратися із цим, обплутаним дротом парку. Нарешті його начебто осінило, він вихопив з кишені гранату й повернувся, щоб крикнути іншим. Але що кричати в цьому гуркоті! Єдино можливою командою отут був власний приклад, надійний командирський наказ: роби як я. Лемешенко вирвав із запалу чеку й кинув гранату під сітку огорожі.Діра вийшла невелика й нерівна. Розірвавши на плечі гімнастерку, сержант протиснувся крізь сітку, оглянувся – слідом, пригнувшись, біг Ахметов, підхоплювався з кулеметом Натужний, поруч прогриміли ще розриви гранат.Тоді він, уже не зупиняючись, щосили рвонувся вперед, запекло стукаючи гумовими підошвами по слизькій брущатці площі.І раптом трапилося щось незрозуміле. Площа похитнулася, одним краєм здибилася кудись нагору й боляче вдарила його в бік і особу. Він відчув, як коротко й лунко брякнули об тверді камені його медалі, близько, біля самої особи бризнули й застигли в пилу краплі чиєїсь крові. Потім він повернувся на бік, всім тілом почуваючи непіддатливу твердість каменів, звідкись із синього неба глянули в його особу перелякані очі Ахметова, але відразу ж зникли. Ще якийсь час крізь гул стрілянини він почував поруч здавлений подих, гучний тупіт ніг, а потім все це поплило далі, до церкви, де, не вщухаючи, гриміли постріли."Де Бабич?" – знову спалахнула забута думка, і занепокоєння за долю взводу змусило його напружитися, поворухнутися. "Що ж це таке?" – свердлив його німе питання. "Убитий, убитий", – говорив хтось у ньому, і невідомо було – чи те це про Бабича, чи те про нього самому. Він розумів, що з ним трапилося щось погане, але болю не почувала, тільки утома с

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>