Повний зміст Фантазери Носов Н. 1/9

Содержаниемишкина каша.Дружок.Телефон.Бенгальські вогні.Отут – тук – Тук.Городники.Пригоди Толі Клюквина.Про Гену.Ляпка.Федіна завдання.Спритність.Наша ковзанка.Замазка.Фантазери.Живаючи капелюх.На гірці.Сашко.Сходи.Метро.Огірки.Карасик.Автомобіль.Заплатка.Шурик у дідуся.І я допомагаю.

МИШКИНА КАША

Один раз, коли я жив з мамою на дачі, до мене в гості приїхав Ведмедик. Я так зрадів, що й сказати не можна! Я дуже по Ведмедику скучив. Мама теж була рада його приїзду. – Це дуже добре, що ти приїхав, – сказала вона. – Вам удвох тут веселей буде. Мені, до речі, завтра треба в місто поїхати. Я, може бути, затримаюся. Проживете отут без мене два дні? – Звичайно, проживемо, – говорю я. – Ми не маленькі! – Тільки вам отут прийде самим обід готовити. Зумієте? – Зуміємо, – говорить Ведмедик. – Чого там не зуміти! – Ну, зварите суп і кашу. Кашу адже просто варити. – Зваримо й кашу. Чого там неї варити! – говорить Ведмедик. Я говорю: – Ти дивися, Ведмедик, а раптом не зуміємо! Ти адже не варив раніше. – Не турбуйся! Я бачив, як мама варить. Ситий будеш, не помреш із голоду. Я таку кашу зварю, що пальці оближеш!Ранком мама залишила нам хліба на два дні, варення, щоб ми чай пили, показала, де які продукти лежать, пояснила, як варити суп і кашу, скільки крупи покласти, скільки чого. Ми всі слухали, тільки я нічого не запам’ятав. "Навіщо, – думаю, – раз Ведмедик знає".Потім мама виїхала, а ми з Ведмедиком вирішили піти на ріку рибу ловити. Налагодили вудки, накопали хробаків.

– Постій, – говорю я. – А обід хто буде варити, якщо ми на ріку підемо? – Чого там варити! – говорить Ведмедик. – Одна метушня! З’їмо весь хліб, а на вечерю зваримо кашу. Кашу можна без хліба є.Нарізали ми хліба, намазали його варенням і пішли на ріку. Спочатку викуплялися, потім разлеглись на піску. Гріємося на сонечку й хліб з варенням жуємо. Потім стали рибу ловити. Тільки риба погано клювала: піймали всього з десяток пескариков. Цілий день ми на ріці проговорилися. До вечора повернулися додому. Голодні! – Ну, Ведмедик, – говорю, – ти фахівець. Що варити будемо? Тільки таке, щоб побыстрей. Їсти дуже хочеться. – Давай кашу, – говорить Ведмедик. – Кашу простіше всього. – Ну що ж, кашу так кашу.Розтопили плиту. Ведмедик насипав у каструлю крупи. Я говорю: – Сип побільше. Їсти дуже хочеться!Він насипав повну каструлю й води налив доверху. – чи Не багато води? – запитую. – Розмазня вийде. – Нічого, мама завжди так робить. Ти тільки за грубкою дивися, а я вуж зварю, будь спокійний.Ну, я за грубкою дивлюся, дрова підкладаю, а Ведмедик кашу варить, тобто не варить, а сидить так на каструлю дивиться, вона сама вариться.Незабаром стемніло, ми запалили лампу. Сидимо й чекаємо, коли каша звариться. Раптом дивлюся: кришка на каструлі піднялася, і з – під її каша лізе. – Ведмедик, – говорю, – що це? Чому каша лізе? – Куди? – Блазень її знає куди! З каструлі лізе!

Ведмедик схопив ложку й став кашу назад у каструлю впихати. М’яв її, м’яв, а вона начебто пухне в каструлі, так і вивалюється назовні. – Не знаю, – говорить Ведмедик, – із чого це вона вилазити здумала. Може бути, готова вже?Я взяв ложку, спробував: крупу зовсім тверда. – Ведмедик, – говорю, – куди ж вода поділася? Зовсім суха крупа! – Не знаю, – говорить. – Я багато води налив. Може бути, дірка в каструлі?Стали ми каструлю оглядати: ніякої дірки немає. – Напевно, випарувалася, – говорить Ведмедик. – Треба ще підлити.Він переклав зайву крупу з каструлі в тарілку й підлив у каструлю води. Стали варити далі. Варили, варили – дивимося, знову каша назовні лізе. – Ах, щоб тебе! – говорить Ведмедик. – Куди ж ти лізеш?Схопив ложку, знову став зайву крупу відкладати. Відклав і знову бух туди кружку води. – От бачиш, – говорить, – ти думав, що води багато, а її ще підливати доводиться.Варимо далі. Що за комедія! Знову вилазить каша.Я говорю: – Ти, напевно, багато крупи поклав. Вона розбухає, і їй тісно в каструлі стає. – Так, – говорить Ведмедик, – здається, я небагато багато крупи переклав. Це всі ти винуватий: "Клади, говорить, побільше. Їсти хочеться!" – А звідки я знаю, скільки треба класти? Ти адже говорив, що вмієш варити. – Ну й зварю, не заважай тільки. – Будь ласка, не буду тобі заважати.Відійшов я в сторонку, а Ведмедик варить, тобто не варить, а тільки й робить, що зайву крупу в тарілки перекладає. Весь стіл уставив тарілками, як у ресторані, і увесь час води підливає. Я не витерпів і говорю: – Ти щось не так робиш. Так адже до ранку можна варити! – А що ти думаєш, у гарному ресторані завжди обід з вечора варять, щоб ранком поспів. – Так те, – говорю, – у ресторані! Їм поспішати нікуди, у них їжі багато всякої. – А нам – те куди поспішати? – Нам треба поїсти так спати лягати. Дивися, незабаром дванадцята година. – Встигнеш, – говорить, – выспаться.І знову бух у каструлю кружку води. Отут я зрозумів, у чому справа. – Ти, – говорю, – увесь час холодну воду ллєш, як же вона може зваритися. – А як, по – твоєму, без води, чи що, варити? – Викласти, – говорю, – половину крупи й налити води відразу побільше, і нехай собі вариться.Взяв я в нього каструлю, витрусив з її половину крупи. – Наливай, – говорю, – тепер води доверху.Ведмедик взяв кухоль, поліз у цебро. – Немає, – говорить, – води. Вся вийшла. – Що ж ми робити будемо? Як за водою йти, темрява яка! – говорю. – И колодязя не побачиш. – Нісенітниця! Зараз принесу. Він взяв сірники, прив’язав до цебра мотузку й пішов до колодязя. Через мінуту вертається. – А вода де? – запитую. – Вода… там, у колодязі. – Сам знаю, що в колодязі. Де цебро з водою? – И цебро, – говорить, – у колодязі. – Як – у колодязі? – Так, у колодязі. – Упустив? – Упустив. – Ах ти, – говорю, – розмазня! Ти що ж, нас вморити голодом хочеш? Чим тепер води дістати? – Чайником можна.Я взяв чайник і говорю: – Давай мотузку. – А її ні, мотузки. – Де ж вона? – Там. – Де – там? – Ну… у колодязі. – Так ти, виходить, з мотузкою цебро упустив? – Ну так.Стали ми іншу мотузку шукати. Немає ніде. – Нічого, – говорить Ведмедик, – зараз піду попрошу в сусідів. – З розуму, – говорю, – зійшов! Ти подивися на годинники: сусіди сплять давно.Отут, як навмисно, обом нам пити схотілося; здається, сто рублів за кухоль води віддав би! Ведмедик говорить: – Це завжди так буває: коли немає води, так ще більше пити хочеться. Тому в пустелі завжди пити хочеться, тому що там немає води.Я говорю: – Ти не міркуй, а шукай мотузку. – Де ж її шукати? Я скрізь дивився. Давай лісочку від вудки прив’яжемо до чайника. – А лісочка витримає? – Може бути, витримає. – А якщо не витримає? – Ну, якщо не витримає, то… обірветься… – Це й без тебе відомо.Розмотали ми вудку, прив’язали до чайника лісочку й пішли до колодязя. Я опустив чайник у колодязь і набрав води. Волосінь натягнулася, як струна, от – от лопне. – Не витримає! – говорю. – Я почуваю. – Може бути, якщо піднімати обережно, те витримає, – говорить Ведмедик.Став я піднімати потихеньку. Тільки підняв над водою, плюх – і немає чайника. – Не витримала? – запитує Ведмедик. – Звичайно, не витримала. Чим тепер діставати воду? – Самоваром, – говорить Ведмедик. – Ні, уже краще самовар просто кинути в колодязь, принаймні возитися не треба. Мотузки – Те немає. – Ну, каструлею. – Що в нас, – говорю, – по – твоєму, каструльний магазин? – Тоді склянкою. – Це скільки прийде возитися, поки склянкою води наносиш! – Що ж робити? Треба адже кашу доварювати. І пити до зарезу хочеться. – Давай, – говорю, – кухлем. Кружка все – таки більше склянки.Прийшли додому, прив’язали лісочку до кухля так, щоб вона н

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>