Повний зміст Гафія Чехов А. П – Часть 1

Під час перебування мою в З – М повіті мені часто доводилося бувати на Дубовских городах у городника Сави Стукача, або попросту Савки. Ці городи були моїм улюбленим місцем для так званої «генеральної» рибного лову, коли, ідучи з будинку, не знаєш дня й години, у які повернешся, забираєш із собою все до однієї рибальські снасті й запасаєшся провізією. Власне кажучи, мене не так займав рибний лов, як безтурботне хитання, їжа не вчасно, бесіда із Савкой і тривалі очні ставки з тихими літніми ночами. Савка був хлопець років 25, рослий, гарний, здоровий, як кремінь. Слыл він за людину розважлив і розумного, був грамотний, горілку пив рідко, але як працівник ця молода й сильна людина не коштувала й гроша мідного. Поруч із силою в його міцних, як мотузка, м’язах розливалася важка, непереможна лінь. Жив він, як і всі, на селі, у власній хаті, користувався наділом, але не орав, не сіяв і ніяким ремеслом не займався. Баба мати його жебрала під вікнами, і сам він жив, як птах небесна: ранком не знав, що буде їсти опівдні. Не те, щоб у нього не вистачало волі, енергії або жалості до матері, а просто так, не відчувалося полювання до праці й не зізнавалася користь його… Від всієї фігури так і віяло безтурботністю, уродженої, майже артистичною пристрастю до життя зрячи, абияк. Коли ж молоде, здорове тіло Савки фізіологічно потягувало до м’язової роботи, то хлопець ненадовго весь віддавався який – небудь вільної, але нісенітної професії начебто гостріння ні до чого не потрібних кілочків або бігання з бабами наперегонку. Самим улюбленим його положенням була зосереджена нерухомість. Він міг простоювати цілі годинники на одному місці, не ворушачись і дивлячись в одну крапку. Рухався ж по натхненню й те тільки, коли представлявся випадок зробити який – небудь швидкий, рвучкий рух: схопити собаку, що біжить, за хвіст, зірвати з баби хустка, перескочити широку яму. Саме собою зрозуміло, що при такій скнарості на рухи Савка був гол як сокіл і жив гірше всякого бобиря. Із часом повинна була нагромадитися недоїмка, і він, здоровий і молодий, був посланий миром на старече місце, у сторожа й пугало суспільних городів. Як не сміялися над ним із приводу його передчасної старості, але він і у вус не дул. Це місце, тихе, зручне для нерухливого споглядання, було саме по його натурі.Трапилося мені бути в цього самого Савки в один з гарних травневих вечорів. Пам’ятаю, я лежав на рваній, затасканій порожнині майже в самого куреня, від якого йшов густий і задушливий захід сухих трав. Підклавши руки під голову, я дивився вперед себе. У ніг моїх лежали дерев’яні вила. За ними чорною плямою різалася в очі собачка Савки – Кутька, а не далі, як сажня на дві від Кутьки, земля обривалася в крутий берег річки. Лежачи я не міг бачити ріки. Я бачив тільки верхівки лозняку, що тіснився на цьому березі, так звивистий, немов обгризений край протилежного берега. Далеко за берегом, на темному бугрі, як перелякані молоді куріпки, жалися друг до друга хати села, у якій жив мій Савка. За бугром догоряла вечірня заграва. Залишилася одна тільки блідо – багряна смужка, та й та стала посмикуватися дрібними хмаринами, як вугілля попелом.Праворуч від городу, тихо пошептывая й зрідка здригаючись від невзначай вітру, що налітав, темнів вільховий гай, ліворуч тяглося неозоре поле. Там, де око не міг вуж відрізнити в сутінках поле від неба, яскраво мерехтів вогник. Віддалік від мене сидів Савка. Піджавши під себе по – турецки ноги й звісивши голову, він задумливо дивився на Кутьку. Наші гачки з живцями давно вже стояли в ріці, і нам нічого не залишалося робити, як тільки віддаватися відпочинку, що так любив ніколи що не стомлювався й вічно відпочивав Савка. Зоря ще не зовсім згасла, а літня ніч вуж охоплювала своїм голублячим, заколисливим пещенням природу.Усе завмирало в першому, глибокому сні, лише якась не відома мені нічний птах протяжно й ліниво вимовляла в гаї довгий членороздільний звук, схожий на фразу: «Ти Ні – Ки – Ту бачив?» і негайно ж відповідала сама собі: «Бачив! бачив! бачив!» – Отчого це нині солов’ї не співають? – запитав я Савку.Той повільно повернувся до мене. Риси особи його були великі, але ясні, виразні й м’які, як у жінки. Потім він глянув своїми лагідними, замисленими очами на гай, на лозняк, повільно витягся з кишені сопілочку, вклав її в рот і запискал солов’їхою. І негайно ж, точно у відповідь на його писканье, на протилежному березі засмикав деркач. – От вам і соловей… – посміхнувся Савка. – Дерг – Дерг! Дерг – дерг! Немов за гачок смикає, але ж мабуть теж думає, що співає. – Мені
подобається цей птах… – сказав я. – Ти знаєш? Під час перельоту деркач не летить, а по землі біжить. Перелітає тільки через ріки й моря, а те всі пішки. – Ишь ти, собака… – промурмотав Савка, подивившись із повагою убік, що кричав деркача.Знаючи, яким аматором був Савка послухати, я розповів йому все, що знав про деркача з мисливських книг. З деркача я непомітно перейшов на переліт. Савка слухав мене уважно, не мигаючи очами, і увесь час посміхався від задоволення. – А який край для птахів рідніше? – запитав він. – Наш або тамтешній? – Звичайно, наш. Отут птах і сама народиться, і дітей виводить, тут у неї батьківщина, а туди вона летить тільки потім, щоб не змерзнути. – Цікаво! – потягнувся Савка. – Про що не говори, все любопытно. Птах таперя, чи людина… чи камінчик цей взяти – у всім своя умственность!.. Эх, кабы знатье, пан, що ви прийдете, не велів би я нині бабі сюди приходити… Просилася одна нині придтить… – Ах, зроби милість, я заважати не стану! – сказав я. – Я можу й у гаї лягти… – Ну, от ще! Не вмерла б, коли завтра прийшла… Коли б вона села отут так розмови слухала, а то тільки слинь розпустить. При ній не поговориш толком. – Ти Дар’ю чекаєш? – запитав я, помовчавши. – Немає… Нині нова просилася… Гафія Стрельчиха…Савка вимовив це своїм звичайним, безпристрасним, трохи глухим голосом, точно говорив про тютюн або кашу, я ж привскочил від подиву. Стрельчиху Гафію я знав… Це була зовсім ще молода бабенка, років 19 – 20, не далі як рік тому назад вийшов заміж за залізничного стрілочника, молодого й бравого хлопця. Жила вона на селі, а чоловік ходив ночувати до неї з лінії щоночі. – Поганим, брат, скінчаться всі ці твої жіночі історії! – зітхнув я. – А нехай…І, небагато подумавши, Савка додав: – Я говорив бабам, не слухаються… Їм, дуркам, і горя мало!Наступило мовчання… Потемки, тим часом, усе більше згущалися, і предмети втрачали свої контури. Смужка за бугром зовсім уже потухла, а зірки ставали усе яскравіше, променистіше… Меланхолічно – одноманітна тріскотня коників, смикання деркача й лемент переспівала не порушували нічної тиші, а, навпроти, надавали їй ще бо? льшую монотонність. Здавалося, тихо звучали й чарували слух не птаха, не комахи, а зірки, що дивилися на нас із неба…Перший порушив мовчання Савка. Він повільно перевів очі із чорної Кутьки на мене й сказав: – Вам, пан, я бачу, нудно. Давайте вечеряти.І, не чекаючи моєї згоди, він поповз на животі в курінь, пошарив там, причому весь курінь затріпотів, як один аркуш; потім він поповз назад і поставив переді мною мою горілку й черепенную чашку. У чашці були печені яйця, житні коржі на салі, шматки чорного хліба й ще щось… Ми випили із кривого, що не умели стояти стаканчика й прийнялися за їжу… Сіра, велика сіль, брудні, сальні коржі, пружні, як гума, яйця, але зате як все це смачно! – Живеш бобирем, а скільки в тебе добра всякого, – сказав я, указуючи на чашку. – Де ти його береш? – Баби носять… – промукав Савка. – За що ж це вони тобі носять? – Так… з жалості…Не одне тільки меню, але й одяг Савки носила на собі сліди жіночої «жалості». Так, у цей вечір я помітив на ньому новий гарусний пасок і яскраво – яскраво – червону стрічечку, на якій висів на брудній шиї мідний хрестик. Я знав про слабість прекрасної підлоги до Савке й знав, як він неохоче говорив про неї, а тому не продовжував свого допиту. Та й до того ж не час був говорити… Кутька, що терлася біля нас і терпляче очікувала подачки, раптом нагострила вуха й забурчала. Почувся віддалений, переривчастий плескіт води. – Хтось бродом іде… – сказав Савка.Мінути через три Кутька знову забурчала й видала звук, схожий на кашель. – Цыц! – крикнув на неї хазяїн.У сутінках глухо зазвучали боязкі кроки, і з гаю здався силует жінки. Я довідався її, незважаючи навіть на те, що було темно, – це була Гафія Стрельчиха. Вона несміливо підійшла до нас, зупинилася й важко перевела подих. Задихалася вона не стільки від ходьби, скільки, імовірно, від страху й неприємного почуття, випробовуваного всяким при переході в нічний час через брід. Побачивши біля куреня замість одного двох, вона слабко скрикнула й відступила крок назад. – А… це ти! – вимовив Савка, запихаючи в рот корж. – Я… я – з, – замурмотала вона, роняючи на землю вузлик із чимсь і косячись на мене. – Кланявся вам Яків і велів передати… от отут щось таке… – Ну, що брехати: Яків! – посміхнувся Савка. – Нема чого брехати, пан знає, навіщо ти прийшла! Сідай, гостею будеш.Гафія покосилася на мене й нерішуче села. – А вуж я думав, що ти не прийдеш нині… – сказав Савка після тривалого мовчання. – Що ж сидіти? Їл

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>