Повний зміст Ікс Замятін Е. И. 1/2

У спектрі цієї розповіді основні лінії – золоте, червоне й лілова, тому що місто повне куполів, революції й бузку. Революція й бузок – у повному кольорі, звідки з відомим ступенем вірогідності можна зробити висновок, що рік 1919 – й, а місяць травень.Цей травневий ранок починається з того, що на розі Млинцевої й Рози Люксембург з’являється процесія – очевидно, релігійна: вісім духовних осіб, добре відомих всьому місту. Але духовні особи розмахують не кадилами, а мітлами, що переносить всі дії із плану релігії в план революції: це – просто нетрудовий елемент, що відбуває трудову повинність на користь народу. Замість молитов, золотея, здіймають до неба хмари пилу, народ на тротуарах чхає, кашляє й квапиться крізь пил. Ще тільки початок десятого, служба – у десять, але сьогодні чомусь усі вилетіли спозаранок і гудуть, як бджоли перед роеньем.У той день (1919, 20/V ) всі громадяни у віці від вісімнадцяти до п’ятдесятьох років, за винятком самих нераскаянных буржуїв, перебували на службі, і всіх від вісімнадцяти до п’ятдесятьох явно чекало сьогодні щось надзвичайне у всіляких УЭПО, ВУЗЬКО, УОНО. Головне, що це було "щось", що це був ікс, а природа людська така, що її тягнуть саме ікси (цим прекрасно користуються в алгебрі й розповідях). У цьому випадку ікс відбувся від раскаявшегося диякона Индикоплева.Диякон Индикоплев, привселюдно покаявшийся, що він протягом десяти років обманював народ, природно, користувався тепер довірою й народу й влади. Іноді траплялося навіть, що він ловив рибу з товаришем Стерлиговым з Уика так було, наприклад, учора ввечері. Обоє дивилися на поплавці, на золот – червоно – лілову воду й розмовляли про головлях, про вождів революції, про бурякову патоку, про есера, що втік, Перепечко, про акул імперіалізму. Тут – зовсім недоречно – диякон помітив, конфузливо прикрившись долонею: – А в вас, товариш Стерлигов, вибачаюся… штаники позаду… не те щоб це саме, а неначебто б…Товариш Стерлигов тільки почухав шубу на особі: – Добре, до завтра доживуть! А завтра, мабуть, службовцем спецодяг видавати будуть – із центра папір прийшов. Тільки це я вам по секреті…Коли із двома йоржами диякон вертався додому, він по дорозі, звичайно, стукнув у вікно телеграфістові Алешке й сказав йому – звичайно, по секреті. А телеграфіст Алешка, як вам відомо, поет, він написав уже вісім фунтів віршів – геть там, у скрині лежать. Як поет, він не порахував себе вправі зберігати таємницю в душі: покликання поета – відкривати душу для всіх. І до ранку все від вісімнадцяти до шістдесятьох років знали про спецодяг.Але ніхто не знав, що таке спецодяг. Всім ясно було одне: спецодяг є щось, що веде свій родовід від фігового аркуша, тобто щось, що прикриває наготу Адамів і прикрашає нагота Ев. А загальна площа наготи тоді була значно більше площі фігових листів – настільки, що, наприклад, телеграфіст Алешка давно вже ходив на службу в кальсонах, по засобом оліфи, сажі й сурику перетворених у сірі, із червоною смужкою, непромокальні штани.Природно тому, що для Алешки спецодяг втілювався в брючний образ, але вона ж для красуні Марфи розцвітала в травневий рожевий капелюх, для колишнього диякона ущільнювалася в чоботи – і так далі. Словом, спецодяг – це явно щось, подібне до протоплазми, первинній матерії, з якої виросло все: і баобаби, і агнці, і тигри, і капелюха, і есери, і чоботи, і пролетарі, і нераскаянные буржуї, раскаявшийся диякон Индикоплев.Якщо ви ризикнете зараз разом із мною пірнути в курні хмари на вулиці Люксембург, то крізь чох і кашель ви виразно почуєте те ж саме, що чую я: "Диякон… З дияконом… Де диякон? Не видали диякона?" Тільки один диякон, як досвідчений рибалка, міг витягтися цей гачок, що зачепив всіх, – ікс, з наживкою зі спецодягу. Але диякона тут не було: диякона треба було шукати зараз не в червоній лінії спектра, а в бузкової, травневої, любовної. Ця лінія пролягає не по Розі Люксембург, а по Млинцевій.У самому кінці Млинцевої, біля пофарбованого найніжнішою бузково – рожевою фарбою будинку, коштує раскаявшийся диякон. От він постукав у хвіртку, – через мінуту ми почуємо у дворі рожевий Марфин голос: "Кузьма Иваныч, це ви?" хвіртка відкриється. Чекаючи диякон розглядає намальовану на хвіртці фізіономію зі злочинницькими вусами й з підписом унизу: "Хай буде так". Невідомо, що це значить, але диякон негайно згадує, що він – голений: з тих пор як, покаявшись, він зняв вуси й бороду – йому постійно чудиться, що він начебто зняв штани, що ніс стирчить зовсім непристойно і його треба чим потрапило прикрити -
це суще борошно!Прикривши ніс долонею, диякон стукає ще раз, ще: нікого. А тим часом Марфа будинку: хвіртка замкнена зсередини. Значить – що ж? – виходить, вона з ким – небудь… Диякон ставить усередині себе саме це, тільки що тут зображене графічно многоточие й, щохвилини спотикаючись на нього, іде до вулиці Рози Люксембург.Через кілька хвилин на тім же самому місці, біля найніжнішого рожевого будинку, нам видний телеграфіст і поет Алешка. Він теж стукає у хвіртку, споглядає вусату фізіономію, чекає. Коштує спиною до нас: тільки темна потилиця й вуха, відстовбурчені якось дуже зручно й гостинно – як ручки в самовара.Раптом весь Алешка стає непотрібним гарніром до власного правого вуха: живе тільки вухо – ковтає шепіт, шерех, кроки у дворі. Поетові потрібно всі знати й усе бачити: він метнувся до забору, ухопився за край, підстрибнув, розірвав рукав – і там, у дворі, під сараєм, на одна мить побачила щось.Мабуть, не варто рвати рукава й лізти на забір за поетом: однаково раніше або пізніше ми довідаємося, що там побачив Алешка. А поки про це можна судити по його особі: з роззявленим ротом і круглими очами Алешка походив зараз на тих нещадно нанизані на мотузку йоржів, які вчора ввечері бовталися в дьяконовой руці перед вікном Алешки. У йоржевому виді Алешка простояв рівно стільки, скільки йому треба було, щоб до побаченого підібрати риму (помітьте: римою виявилося слово "осічка"). Потім він зірвався з мотузочки, на яку нанизала його доля, і помчався на Розу Люксембург.Там зараз підготовлялася катастрофи зіткнення. Зіткнення в якійсь людській крапці двох ворогуючих ліній спектра – червоної й золотий, революційної й купольної.Цією людською крапкою був диякон. Одягнено він був у бордові штани й толстовку, що сшитые зі святкової ряси – і видний був здалеку, як заграва або прапор. Ледве тільки він зачервонів у хмарах пилу – до нього, як до магніту, повернулася вся вулиця Рози Люксембург – до нього прилипли десятки питань, рук, око. Диякон був на невидимому амвоні й з амвона роздавав кожному:"Так, спецодяг… Так – Так, папір із центра".Але один з народу (бас) брякнув: – Яка там папір! Бреши більше! – Тобто, як це – "бреши більше"? – А так, дуже просто. – Не віриш? Ну, дивися – ну, от ті хрест святий, ну? – і, щоб удержатися нагорі, на амвоні, раскаявшийся диякон, забувши про каяття, дійсно перехрестився. Потім раптом почервонів – рефлекс іншої лінії спектра – і (невидимо) трахнув долілиць.Катастрофа була викликана тим, що із сусідньої хмари пилу в упор ва диякона дивилася козяча ніжка, вправлена в хутряну особу: Стерлигов з Уика. І, звичайно, він бачив, як диякон перехрестився.Диякон болісно зачув свій голий ніс, прикрив його рукою, іншу пригорнув до серця. – Товариш Стерлигов… Товариш Стерлигов, простите заради Христ… – і почервонів ще пущі, вимір.Стерлигов вийняв з рота цигарку, хотів щось сказати, але нічого не сказав – і це було ще страшнее: тільки мовчачи подивився на диякона й пішов. Диякон, як сновида, усе ще притискаючи руку до серця, за ним.Ще п’ять – десять рядків – і дивишся, диякон придумав би, що сказати, і був би врятований, але саме отут з – за рогу вивернувся Алешка. Він підскочив до Стерлигову в замість того слова, яке було потрібно, випалив риму: – Осічка! Тобто я… я хочу з вами…І замовчав, оглядаючись, переминаючись із ноги на ногу – непромокальні штани його ледве погромыхивали, як бичачі міхури, на яких хлопці вчаться плавати. Стерлигов сердито виплюнув цигарку. – Ну? По якій справі? – По… але секретному, – шепнув Алешка. У курних хвилях навкруги плавали десятки вух – шепіт почули, і він побіг далі, як вогник по пороховий витку. Секретне Алешкино справа, невідомий спецодяг, катастрофа з дияконом – це було вже занадто багато, у повітрі носилися тисячі вольтів, потрібний був розряд.І розряд відбувся: заюшив дощ. Усе від вісімнадцяти до п’ятдесятьох рятувалися в під’їзди, у підворіття й звідти дивилися на шарудливу, суцільну стеклярусну завісу. Нічого – Про, нехай ллє – дощ цей однаково потрібний як для хлібів республіки, так і для наступних подій розповіді: у сутінках слідами на вологій землі переслідувачам буде легше шукати якогось ікса, що тікає від них.Усі, хто бачив диякона хоч би от зараз, на вулиці Рози Люксембург, знають, що це чоловік здоровенний. Так що, може бути, я ризикую неприємністю при випадковій зустрічі з ним в іншій розповіді й повести – у проте я вважаю своїм обов’язком викрити його тут до кінця.Покаявшись і оббрившись, дьякоа Индикоплев надрукував буллу до колишньої своєї пастви в "Звістках" У
ика. Набрана жирним цицеро булла була розклеєна на заборах – і з її всі довідалися, що диякон покаявся після того, як прослухав лекцію заїжджого москвича про марксизм. Правда, лекція у взагалі зробила велике враження – настільки, що наступна клубна доповідь, астрономічний, був анонсований так:"Планета Маркс і її мешканці". Але мені доподлинно відомо: те, що в дияконі зробило переворот і змусило покаятися – був не марксизм, а марфизм.Родоначальниця цього позакласового навчання, дотепер тільки мало – мало показана між рядків, один раз раннім ранком спускалася до ріки – викупатися. Роздягнулася, повісила на лозинку плаття, з камушка опустила у воду пальці правої ноги – яка сьогодні вода? – хлюпнула раз, іншої. На сажень уліво сидів під кущем (тоді ще не раскаявшийся) голий диякон Индикоплев і підтягував вентерь, поставлений у ніч на раків. Звичним рибальським вухом диякон почув плескіт:"Эх, мабуть, велика грає!" – глянув… і загинув.Марфа повела плечима (вода холоднувата) і стала вінком закладати косу навкруги голови – волосся спілі, богатые, русяві, і вся багата, спіла. Ах, якби диякон умів малювати, як Кустодиев! – її, на темній зелені листів, що підняла до голови руку, у зубах – шпилька, зуби – цукрові, блакитнувато – бліді, на чорному шнурочке – зелений емалевий хрестик між грудей…Негайно ж устати й піти диякон не міг – з нагоди своєї наготи; одягатися – білизна був один сором. Поневоле довелося витерпіти все до кінця – поки Марфа наплавалася, вийшла з води (одне це: як скачувалися крапельки з кінчиків!), одяглася – не поспішаючи. Диякон витерпів, але з того саме дня став переконаним марфистом.По суті, до Євангелія марфизм був набагато ближче, чим до марксизму.. Так, наприклад, безсумнівно, що основною заповіддю Марфа вважала: "возлюби ближнього свого". Для ближнього – вона завжди готова була, по Євангелії, зняти із себе останню сорочку. "Ах ти, бідолашечка мій, ну що ж мені з тобою робити? Ну, мабуть, миленький, до мене – ну мабуть!" – це вона говорила есерові Перепечко ("бідненький, у в’язниці сидів!"), говорила Хаскину з осередку ("бідненький – шейку прямо як у курчати!"), говорила телеграфістові Алешке ("бідненький, все сидить – пише!"), говорила…Отут – Те в дияконі й виявилася ця проклята спадщина капіталізму власницький інстинкт. І диякон сказав: – А я бажаю, щоб ти була моя – і більше нікому! Якщо я тебе… ну от як… ну не знаю як… розумієш? – Ах ти, бідненький мій! Так розумію же, розумію! А тільки що ж мені з ними робити, коли вони Христом – Богом просять? Адже не кам’яна я, шкода!Це було в тихий революційний вечір, на крамничці в Марфи в саду. Десь ніжно татакав кулемет, призиваючи самку. За стеною в сараї гірко зітхала корова – і в саду ще горше зітхав диякон. Так би і йшло, якби доля не пустила в хід червоного кольору, яким офарблюються всі перевороти в історії.Якось раз замість хліба громадянам видали по бідоні розведеного на оліфі сурику. Весь день диякон гримотів босими ногами по залозу – красив у мідний колір дах. А коли стемніло, диякониха (сусіди їй вуж давно шепотіли про диякона) задами пробралася до Марфи в сад. У руках у їй був вузлик, а у вузлику – щось кругле: може бути – бомба, може бути – відрубана голова, а може бути горщик із чим – небудь. Через десять мінут диякониха вилізла із саду, обтерла об лопух руки (не в чи крові вони?) – і повернулася додому. Потім – як завжди: зірки, кулемет, у сараї зітхала корова, на крамничці в саду – диякон. Він зітхнув раз, іншої – вилаявся: – Фу ти, ч – чорт! І отут фарбою смердить – нікуди від її не підеш, нині за день весь наскрізь просочився!Але, на щастя, у Марфи на груди була приколена гілочка бузку. Дорогі товариші, чи знайомий вам ця надбудова на найніжнішому базисі – відповідно до навчання марфизма? Якщо знайомо, ви зрозумієте, що диякон незабаром забув про фарбу й про усім на світі.Не дивно, що ранком диякон ледве продер очі до обідні. Скоріше одягатися – схопив штани… Володарка! – не штани, а прямо сліди злочину: усе вимазано червоним. І в сірого підрясника – усе сидіння червоне, і всі підлоги червоні… Крамничка – Те вчора в саду була пофарбована те – те воно й пахнуло!Диякон кинувся до шафи – надягти інші штани, які не являли собою наочної діаграми його гріха, але шафа була порожня: диякониха все приховала. – Ні, Гришка ти отакий Распутін, так і йди! – кричала диякониха. Іди, іди, щоб всі добрі люди бачили! Не – Ет, не дам, іди!Так і пішов – як ніколи пророк Єлисей – із чередою хлопчиськ, що гогочуть, позаду.Нікому й ніколи ще не вдавалося зобразити по – сп

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>