Повний зміст Калоші Шолохов М. А

З тих пор як на слобідські грища стали приходити хлопці зі станиці (а

трапилося це восени, після обмолоту хлібів), Семка побачив, що Маринка відразу до нього охолонула. Немов ніколи й не крутили вони проміж себе любов, немов і не вона, Маринка, подарувала Семке кисет блакитного сатину із зеленою власноручною вишивкою по краях і з рожевими буквами, що цнотливо сіяли на всіх чотирьох кутах цього розкішного подарунка. І коли діставав Семка кисет і, слинячи клаптик "Селянської газети", звертав подобу козячої ніжки, чи не ці чудесні, що мерехтіли рожевим вогнем букви наївно запевняли його в любові? А тепер начебто зблякла небесна лазур сатинового кисета, зів’янули пожовтілі візерунки вишивки, і букви Л – Т – Д, що запевняли від імені Маринки; "кого люблю – тому дарую", дивилися на Семку з єхидним лукавством, нагадуючи власникові про втрачене щастя. Навіть самосад, покоившийся усередині кисета, здавався Семке забористей і придбав чомусь гіркуватий, що щипає присмак.Причина, повлекшая до передчасного розриву любовних відносин з Маринкой, випливала прямо з калош.Семка помітив це в неділю, коли на грища в перший раз прийшли станичні хлопці. Один з них, Гришка, на прізвисько "Мокроусый", був з гармошкою німецького ладу, у пухкі галіфе з лампасами й у чоботах, на яких немеркнучим глянцем сіяли нові калоші.От із цих – те калош весь вечір не зводила Маринка піднесеного погляду, а Семка, позабутий і жалюгідний, просидів у куті до кінця грищ і звідти із кривою тремтячою посмішкою дивився не на Маринку, розрум’янену танцями, не на судорогу, що поводила губи гармоніста, а на парі Гришкиных калош, сумлінно вышлепывающиу по брудній підлозі мудрі фігури.У Семки на будні й свята одні вязаные чувяки так рвані штани. Матерія від старості не тримає латок, латки пробредают, і з дір виглядає смагляве до чорності Семкино тіло. Через це й вийшло так, що після грищ пішов проводжати Маринку Гришка, а Семка вийшов останнім з напаленої хати й, притискаючись до тинів, що намокли росою, побрів до Маринкиному двору. IIпо дорозі м’якою повстю лежала розпушена колісьми пил. Ніч текла над слобідкою, що підганяється вітром. Обмежений місяць, ледарюючи, тинявся по небу, а по слобідській вулиці спереду Семки йшла Маринка об руку із Гришкой. Маринка тримала голову злегка набік, а Гришка, сутулячись, борознив пухнатий пил калошами й крізь зуби насвистував.Біля Маринкиного двору лежать зрубані верби. Парочка села. Семка хруснув пальцями й із цапиною легкістю перемахнув через тин.Крізь ґратчасті просвіти тину ясно, як білим днем, видно Маринку й Гришку, що перебирає лади двухрядки. Під стримані скиглення гармошки Гришка напівголосно чеканив: – Ох, Мариша, сам не знаю,По тобі я як страждаю.Зверни вниманиеты на моє страждання!"Маринка присунулася ближче, запитала вкрадливо: – Де купували калоші, Григорій Климыч?Гришка качнув ногою: – У потребилке.Семка бачить, як Маринка не відводить зачарованого погляду від Гришкиных калош. Крізь вкрадливе пбхрипывание гармошки знову чує він що здригається Маринкин голос: – Почім же платили? – П’ять із полтиною. – П’ять із полтиною?.. – перепитує Маринка, і в голосі її ясно чується шанобливе здивування. Такі дорогі, а ви їх у запалі ватлаете…Семка бачить, як Маринка нагинается й утиркой змахує пил із Гришкиных калош.Гришка підтискає ноги. – Што ти, Мариша, кинь!.. По мені, калоші – раз плюнути. Одні зношу – капіталу й на інші вистачить! Утирку от вимазала… – Утирка випереться… – Маринка проковтнула подих. – У вас у станиці панянки теж мабуть у калошах ходют?Гришка перекинув гармошку через плече й заволодів Маринкиной рукою. – Вони хучь і ходют, а тільки я на свій авторитет не знайду підходящої… За мною геть одна дужо ушивається, а на яку причину вона мені потрібна, раз у їй ряшка як у жаби?Гришка презирливо сплюнув, витер рукавом губи й надовго прилип до Маринкиной щоки…У Семки від незручного положення затекли ноги, але сидів він за тином у капустяній грядці немов уритий. Лише тоді, коли білий Маринкин хустка й фасониста Гришкина кашкет сповзалися в купу, Семка рвучко кивав головою й шарив біля себе тремтячими руками в надії намацати камінь….Місяць, плутавший за хмарами, притомився й, сгорбатившись, став спускатися на захід. У сараї, ляскаючи крильми, нагло протрубив зорю півень.Гришка встав. – Ну, Мариша, куди ж мені завтра приходити?Маринка поправила хустку, що з’їхала набік, відповіла пошепки: – До кузні приходите… я почекаю.Семку, як пружиною, підкинуло: ухопився за тин, під рукою хряпнул кіл.Маринка, ойкнувши, позадкувала до воріт, а Гришка накочетился й став боком.Семка стрибнув через
тин і, махаючи важким колом, підійшов до Гришке. Злість заважала говорити, він заїкався: – Ти што ж це?.. до чужого девкам?.. а?.. – Іди, іди… відчалюй!.. Ваш номер вісім, вас після запитаємо!.. – Ні, перегоди!.. За тобою должок… порахуємося… – Чекати отут нема чого… – протяжно сказав Гришка й, нагнувши голову, не розмахуючись, стрімко гойднувшись уперед, із силою вдарив Семку в живіт.Жарка ядуха петлею захлиснуло горло. Ледь не упустив Семка кіл, але, пересилюючи біль, скривив губи в розмахнувся. Кашкет зірвався із Гришкиной голови, закружилася вовчком.Удар, що впав наосклизь, довівся по гармошці. З розірваного хутра з подихом полегшення рвонулося повітря. Не встиг Гришка увернутися, як кіл, взвизгнув, знову обрушився на плече.Через мінуту уздовж вулиці маячила Гришкина біла сорочка, а Семка розгублено м’яв у руках кинутий кашкет і, корчити, передихаючи від колючої ядухи, голосом, тонк і скорботним, говорив Маринке, що стояв біля воріт: – Сама дарувала кисет… візьми його, гадюка!.. Я з тобою як з доброї, а ти калоші побачила й давай цілуватися… Так я цих калош, може, двадцять мав би… ежли б захотів.Маринка позіхнула в кулака й, поглядаючи на зірки, що тьмяніють, равнодушно сказала: – Набрид ти мені, голоштанный! Совісно глядетьто на тебе, не те што… Геть штани – те на тобі начебто собаки обнесли… весь сором наруже, а туди ж, калоші… – Ще раз позіхнула до сліз і, повертаючись до Семке спиною, досадливо дорікнув: – Куди кінь із копитом, туди й ти із клішень своєї… Хоч би опорки які собі справив, босотва боженькина!Семка глухо виправдувалися: – Мої штани до тебе зовсім не стосуються… ти мені не указ… І щодо опорків теж… Твоєму батьке, може, воші очкур переїли, я ж не вступаю в ихнее справа?.. По мені, пущай його хучь із потрухами слопают!Маринка звучно клацнула клямкою, стала навшпиньки й, визираючи із двору через хвіртку, крикнула: – Ти чужим вошам рахунок не заводі!.. Своїх повно! Твоя мати навесні із сумкою ходила – христарадничала… Сам – кусошник, а чужих батьків ганьбиш!..Семка, не цілячись, плюнув у хвіртку. – Відчепися, лихоманка!.. Шкода, што марудився з тобою, цілував твої лайливі губи… Так згори ти ясним вогнем! Я, коли на те пішло, тепер краще телушку під хвіст поцілую, чим тебе, поганку!.. – Тобою, кобелем кошлатим, і телушка побрезгует!.. – отруйно засичала Маринка. – Свиня тебе цілувала, так три дні блевала!.. І не підходь! І на дух не потрібний! Тьфу!..Семка прислухався до кроків, що глухнуть, і тупо вп’явся на ворота.Біля Маринкиных воріт у цю ніч і вмерла Семкина любов, що народилася два місяці назад на слобідських баштанах у вечір погожий і ласкавий. IIIутром зі світанком поїхав Семка орати. Ходив за плугом сердитий, скуйовджений. Два рази, задумавшись, переорав лежавшую біля дорогу, за поручні тримався нетвердо, і борозни розпластувалися неглибокі, криві; лемехи в нетверезому розбігу вплюжили черству намозолену шкіру землі, лише злегка її обдираючи, і в кожною згорнутою набік відполірованою сталлю брилі чудився Семке блиск чиїхось калош…Пообідавши, приліг під гарбу відпочити й, тільки – но над смеженными віями повис сон, побачив Семка себе в колі знайомих слобідських хлопців, звідкись із боку видали любувався своїми штанями, вигадливо ввібраними в чоботи, а там нижче, на землі, присипаною соняшниковою лушпайкою, з вивертом стояли Семкины ноги, і зліпило ока непереборне сяйво його, Семкиных, власних калош.Сон був солодкий і освежающ, а пробудження знову до країв налило гіркотою Семкино серце. x x xотец Семки перед смертю відписав йому у вічність корову з телком так хворую дружину з купою голих дітей. Мати Семкина навесні ходила по мирі, під вікнами краюхи збирала, хлопці зиму голі копошилися на грубці, а влітку безвилазно стирчали в камышастой річці – благо, там одежинки – обувки не потрібно. Телок на третій рік вирівнявся в дивовижного бика – роботягу, масті небачено гнідий, собою ветвисторогий і грудистий; корова ж від роботи захляла, майже перестала доїтися, кашляла й страждала нестримним поносом. На цієї – те худорбі й працював Семка, а з такий справой так із сім’єю, де шестеро дітей один одного няньчать, кожному відомо – багато не спрацюєш.Десятину орав Семка три дні. Троє доби роздуму й подихів лягли через Семкину життя, як довжелезний, неїжджений проследок через степ. На четверту добу день випала погожий, злегка морозний. Сонце, маленьке, безкровно жовте, ішло по небу, що вилиняло, не над слобідкою, як улітку, а колесило десь осторонь, до півдня.На слобідці в одному Семкином дворі пригорюнился немолочений прикладок жита.З ранку на

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>