Повний зміст Населений острів Стругацкие А. Н. і Б. Н. 1/22

ЧАСТИНА ПЕРША. РОБИНЗОН

1Максим відкрив люк, висунувся й опасливо подивився в небо. Небо тут було низьке і якоїсь тверде, без цієї легковажної прозорості, що натякає на бездонність космосу й множинність населених мирів, – теперішня біблійна твердінь, гладка й непроникна. Твердінь ця безсумнівно опиралася на могутні плечі місцевого Атланта й рівномірно фосфоресцировала. Максим пошукав у зеніті діру, пробиту кораблем, але діри там не було – там розпливалися тільки дві більші чорні ляпки, немов краплі гаси у воді. Максим розгорнув люк навстіж і зіскочив у високу суху траву. Повітря було гаряч і густий, пахнуло пилом, старим залізом, роздавленою зеленню, життям. Смертю теж пахнуло, давньої й незрозумілої. Трава була по пояс, неподалік темніли зарості чагарнику, стирчали абияк сумовиті кривоватые дерева. Було майже світле, як у яскраву місячну ніч на Землі, але не було місячної мрячної блакиті, усе було сіре, курне, плоске. Корабель стояв на дні величезної улоговини з пологими схилами; місцевість навколо помітно піднімалася до розмитого неясного обрію, і це було дивно, тому що десь поруч текла ріка, більш і спокійна, текла на захід, нагору по схилі улоговини.Максим обійшов корабель, ведучи долонею по холодному, ледве вологому його боці. Він виявив сліди ударів там, де й очікував. Глибока неприємна вм’ятина під індикаторним кільцем – це коли корабель раптово підкинуло й завалило набік, так що киберпилот образився, і Максимові довелося спішно перехопити керування, – і зазублина біля правої зіниці – це десять секунд через, коли корабель поклало на ніс і він окривел. Максим знову подивився в зеніт. Чорні ляпки були тепер ледве видні. Метеоритна атака в стратосфері, імовірність – нуль цілих нуль – нуль… Але адже всяка можлива подія коли – небудь так здійснюється…Максим просунувся в кабіну, перемкнув керування на авторемонт, задіяв експрес – лабораторію й направився до ріки. Пригода, звичайно, але однаково – рутину. У нас у ГСП навіть пригоди рутинні. Метеоритна атака, променева атака, аварія при посадці. Аварія при посадці, метеоритна атака, променева атака… Пригоди тіла.Висока ламка трава шаруділа й хрумтіла під ногами, колючі насіння впивалися в шорти. Зі сверблячим дзенькотом пролетіла хмара якоїсь мошкари, поштовхалася перед особою й відстала. Дорослі солідні люди в Групу Вільних Пошуків не йдуть. У них свої дорослі солідні справи, і вони знають, що ці чужі планети в сутності своєї досить одноманітні й стомлюючі. Одноманітно – Стомлюючі. Стомлюючі – одноманітні… Звичайно, якщо тобі двадцять років, якщо ти нічого толком не вмієш, якщо ти толком не знаєш, що тобі хотілося б уміти, якщо ти не навчився ще цінувати своє головне надбання – час, якщо в тебе немає й не передбачається ніяких особливих талантів, якщо домінантою твоєї істоти у двадцять років, як і десять років тому, залишаються не голова, а руки так ноги, якщо ти настільки примітивний, що уявляєш, начебто на невідомих планетах можна відшукати якусь коштовність, неможливу на Землі, якщо, якщо, якщо… те тоді, звичайно. Тоді бери каталог, розкривай його на будь – якій сторінці, тикни пальцем у будь – який рядок і лети собі. Відкривай планету, називай її власним ім’ям, визначай фізичні характеристики, борися із чудовиськами, буде такі найдуться, вступай у контакти, буде найдеться з ким, робинзонь помаленьку, буде нікого не виявиш… І не те щоб все це дарма. Тебе подякують, тобі скажуть, що ти вніс посильний вклад, тебе викличе для докладної розмови який – небудь видний фахівець… Школярі, що особливо відстають і неодмінно молодших класів, будуть дивитися на тебе із шанобливістю, але вчитель при зустрічі запитає тільки: "Ти усе ще в ГСП?" – і переведе розмова на іншу тему, і особа в нього буде винуватим і сумним, тому що відповідальність за те, що ти усе ще в ГСП, він бере на себе. А батько скаже: "Гм…" – і непевно запропонує тобі місце лаборанта; а мама скаже: "Максик, але адже ти непогано малював у дитинстві…"; а Дженни скаже: "Познайомся, це мій чоловік". І все будуть праві, всі, крім тебе. І ти повернешся в Керування ГСП і, намагаючись не дивитися на двох таких же бовдурів, що риються в каталогах у сусіднього стелажа, візьмеш черговий тім, відкриєш навмання сторінку й тикнеш пальцем…Перш ніж спуститися по обриві до ріки, Максим оглянувся. За стовбурчилася, розпрямляючись, прим’ята їм трава, чорніли на тлі неба коряві дерева, і світився маленький кружок розкритого люка. Усе було дуже звично. Ну й добре, сказав він собі. Ну й нехай… Добре б знайти цивілізацію – потужну, древню, мудру. І л
юдську… Він спустився до води.Ріка дійсно була більша, повільна, і простим оком було видно, як вона спускається зі сходу й піднімається на захід. (Рефракція тут, однак, дивовижна!) И видно було, що інший берег пологий і заріс густим чагарником, а в кілометрі нагору за течією стирчать із води якісь стовпи й криві балки, перекошені ґратчасті ферми, волохаті від кучерявих рослин. Цивілізація, подумав Максим без особливого азарту. Навколо відчувалося багато заліза, і ще щось відчувалося, неприємне, задушливе, і коли Максим зачерпнув жменею воду, він зрозумів, що це радіація, досить сильна й злоблива. Ріка несла зі сходу радіоактивні речовини, і Максимові стало ясно, що пуття від цієї цивілізації буде мало, що це знову не те, що контакту краще не затівати, а треба проробити стандартні аналізи, разів зо два непомітно облетіти планету по екваторі й убиратися восвояси, а на Землі передати матеріали серйозним і багато, що побачили дядькам, зі Світла галактичної безпеки й скоріше забути про усім.Він гидливо обтрусив пальці й витер їх об пісок, потім присів навпочіпки, задумався. Він спробував уявити собі жителів цієї планети, навряд чи благополучної. Десь за лісами було місто, навряд чи благополучне місто: брудні заводи, старезні реактори, що скидають у ріку радіоактивні помиї, некрасиві дикі будинки під залізними дахами, багато стін і мало вікон, брудні проміжки між будинками, завалені покидьками й трупами свійських тварина, великий рів навколо міста й звідні мости… Хоча ні, це було до реакторів. І люди. Він спробував уявити собі цих людей, але не зміг. Він знав тільки, що на них дуже багато надето, вони були прямо – таки запаковані в товсту грубу матерію, і в них були високі білі комірці, що натирають підборіддя… Потім він побачив сліди на піску.Це були сліди босих ніг. Хтось спустився з обриву й пішов у ріку. Хтось із більшими широкими ступнями, важкий, клишавий, незграбний – безсумнівно, гуманоид, але на ногах у нього було по шести пальців. Постанывая й крекчучи, сповз із обриву, проковылял по піску, із плескотом поринув у радіоактивні води й, фиркаючи й хропучи, поплив на інший берег, в очерети. Не знімаючи високого білого комірця…Яскравий блакитний спалах опромінив всі навколо, немов ударила блискавка, і зараз же над обривом загуркотіло, засичало, затріщало вогненним тріском. Максим підхопився. По обриві сипалася суха земля, щось із небезпечним вереском пронеслося в небі й упало посередине ріки, піднявши фонтан бризів упереміш із білою парою. Максим квапливо побіг нагору по обриві. Він уже знав, що трапилося, тільки не розумів, чому, і він не зачудувався, коли побачив на тім місці, де тільки що стояв корабель, що клубиться стовп розпеченого диму, гігантським штопором іде у фосфоресцирующую небесну твердінь. Корабель лопнув, ліловим світлом палахкотала керамитовая шкарлупа, весело горіла суха трава навколо, палав чагарник, і займалися димними вогниками коряві дерева. Лютий жар бив в особу, і Максим заслонился долонею й позадкував уздовж обриву – на крок, потім ще на крок, потім ще й ще… Він задкував, не відриваючи сльозавих очей від це жаркого смолоскипа чудової краси, що сипле багряними й зеленими іскрами, від цього раптового вулкана, від безглуздого буйства енергії, що розперезалася.Ні, отчого ж… – потерянно думав він. З’явилася більша мавпа, бачить – мене ні, забралася усередину, підняла палубу – сам я не знаю, як це робиться, але вона зміркувала, кмітлива така була мавпа, шестипала, – підняла, виходить, палубу… Що там у кораблях під палубою? Словом, знайшла вона акумулятори, взяла великий камінь – і трах!.. Дуже великий камінь, тонни в три ваги, – і з розмаху… Здоровенна така мавпа… Доконала вона все – таки мій корабель своїми кругляками – два рази в стратосфері й отут… Дивна історія… Такого, здається, ще не бувало. Що ж мені, однак, тепер робити? Кинуться мене, звичайно, незабаром, але навіть коли кинуться, то навряд чи подумають, що таке можливо: корабель загинув, а пілот цілий… Що ж тепер буде? Мама… Батько… Учитель…Він повернувся спиною до пожежі й пішов ладь. Він швидко йшов уздовж ріки; всі навколо було осяяно червоним світлом; спереду металася, скорочуючись і витягаючись, його тінь на траві, Праворуч почався ліс, рідкий, що пахне пріллю, трава зробилася м’якої й вологої. Два більші нічні птахи із шумом вирвалися з – під ніг і низько над водою потягнули на ту сторону. Він мигцем подумав, що вогонь може нагнати його, і тоді прийде йти вплав і це буде малоприємно; але червоне світло раптом померк і згас зовсім, і він зрозумів, щ
о протипожежні пристрої, на відміну від його, розібралися все – таки, що до чого, і виконали своє призначення із властивої ним старанністю. Він жваво уявив собі закопчені оплавившиеся балони, що безглуздо стирчать посередині гарячих уламків, що випускають важкі хмари пирофага й дуже собою задоволені…Спокій, думав він. Головне – не пороти гарячку. Час є. Власне кажучи, у мене маса часу. Вони можуть шукати мене нескінченно: корабля ні, і знайти мене неможливо. А поки вони не зрозуміють, що відбулося, поки не переконаються остаточно, поки не будуть повністю впевнені, мамі вони нічого не повідомлять… А я вуж отут що – небудь придумаю.Він минув невелику прохолодну драговину, продерся крізь кущі й виявився на дорозі, на старій потрісканій бетонній дорозі, що йде в ліс. Він підійшов до краю обриву, ступаючи по бетонних плитах, і побачив іржавим, оброслим в’юном, ферми, залишки якогось великого ґратчастого спорудження, напівзанурені у воду, а на тій стороні – продовження дороги, тільки – но помітне під світним небом. Очевидно, тут колись був міст. І очевидно, цей міст комусь заважав, і його звалили в ріку, отчого він не став ні гарніше, ні зручніше. Максим сіл на край обриву й спустив ноги. Він обстежив себе зсередини, переконався, що гарячки не поре, і став міркувати.Головне я знайшов. От тобі дорога. Погана дорога, груба дорога й до того ж стародавня дорога, але все – таки це дорого, а на всіх населених планетах дороги ведуть до тих, хто їх будував. Що мені потрібно? Їжі мені не потрібно. Тобто я б поїв, але це працюють дрімучі інстинкти, які ми зараз придушимо. Вода мені знадобиться не раніше чим через добу. Повітрю вистачає, хоча я зволів би, щоб в атмосфері було поменше вуглекислоти й радіоактивного бруду. Так що нічого низинного мені не потрібно. А потрібний мені невеликий, прямо скажемо, примітивний нуль – передавач зі спіральним ходом. Що може бути простіше примітивного нуль – передавача? Тільки примітивний нуль – акумулятор… Він замружився, і в пам’яті чітко проступила схема передавача на позитронних эмиттерах. Будь у нього деталі, він зібрав би цю штуку за дві секунди, не розкриваючи око. Він кілька разів подумки проробив складання, а коли розкрив ока, передавача не було. І нічого не було. Робинзон, подумав він з деяким навіть інтересом. Максим Крузое. Треба ж, нічого в мене немає. Шорти без кишень і кеди. Але зате острів у мене – населений… А раз острів населений, виходить, завжди залишається надія на примітивний нуль – передавач. Він старанно думав про нуль – передавач, але в нього погано виходило. Він увесь час бачив маму, як її повідомляють: "Ваш син пропав без звістки", і яке в неї особа, і як батько тре собі щоки й розгублено озирається, і як їм холодно й порожньо… Ні, сказав він собі. Про це думати не дозволяється. Про що завгодно, тільки не про це, інакше в мене нічого не вийде. Наказую й забороняю. Наказую не думати й забороняю думати. Усе. Він піднявся й пішов по дорозі.Ліс, спочатку боязк і рідкий, потроху смілішав і підступав до дороги всі ближче. Деякі нахабні молоді деревця зламали бетон і росли прямо на шосе. Видимо, дорозі було кілька десятків років – у всякому разі, кілька десятків років нею не користувалися. Ліс по сторонах ставав усе вище, всі густіше, всі глуше, подекуди галузі дерев перепліталися над головою. Стало темно, те праворуч, те ліворуч у хащі лунали голосні гортанні вигуки. Щось ворушилося там, шаруділо, тупотіло. Один раз кроках у двадцяти спереду хтось приосадкуват і темний, пригнувшись, перебіг дорогу. Дзенькала мошкара. Максиму раптом спало на думку, що край настільки запущений і дикий, що людей може не виявитися поблизу, що добиратися до них прийде кілька доби. Дрімучі інстинкти пробудилися й знову нагадали про себе. Але Максим почував, що тут навколо дуже багато живого м’яса, що з голоду тут не пропадеш, що все це навряд чи буде смачно, але зате цікаво буде поохотиться, і оскільки про головний йому було думати заборонене, він став згадувати, як вони полювали з Олегом і з єгерем Адольфом – голими руками, хитрість проти хитрості, розум проти інстинкту, сила проти сили, троє доби не зупиняючись, гнати оленя через бурелом, наздогнати й повалити на землю, схопивши за роги… Оленів тут, можливо, і ні, але в тім, що тутешня дичина їстівна, сумніватися не доводиться: варто задуматися, відволіктися, і мошкара починає несамовито жерти, а як відомо, їстівний на чужій планеті з голоду не вмре… Непогано було б тут заблудитися й провести годик – інший, скитаясь по лісах. Завів би собі приятеля – вовка якого – небудь або ведме
дя, ходили б ми з ним на полювання, розмовляли б… Набридло б, звичайно, зрештою… та й не схоже, щоб у цих лісах можна було бродити із приємністю: занадто багато навколо заліза – дихати нема чим… І потім все – таки спочатку потрібно зібрати нуль – передавач…Він зупинився, прислухаючись. Десь у глибині хащі лунав монотонний глухий рокіт, і Максим згадав, що вже давно чує цей рокіт, але тільки зараз звернув на нього увага. Це була не тварина й не водоспад – це був механізм, якась варварська машина. Вона хропла, взрыкивала, скреготала металом і поширювала неприємні іржаві заходи. І вона наближалася.Максим пригнувся й, тримаючись ближче до узбіччя, безшумно побіг назустріч, а потім зупинився, тільки – но не вискочивши сходу на перехрестя. Дорогу під прямим кутом перетинало інше шосе, дуже брудне, із глибокими потворними коліями, з уламками, що стирчать, бетонного покриття, що погано пахне й дуже, дуже радіоактивне. Максим присів навпочіпки й подивився вліво. Рокіт двигуна й металевий скрегіт насувалися звідти. Ґрунт під ногами початку здригатися. Воно наближалося.Через мінуту воно з’явилося – безглуздо величезне, гаряче, сморідне, усе із клепаного металу, що зневажає дорогу дивовижними гусеницями, обліпленими брудом, – не мчалося, не котилося – перло, горбате, неохайне, деренчачи відсталими аркушами заліза, начинене сирим плутонієм навпіл з лантанидами, безпомічне, загрозливе, без людей, тупе й небезпечне – перевалилося через перехрестя й поперло далі, хрумтячи й верещачи роздавлюється бетоном, що, залишивши за собою хвіст розпеченої духоти, зникло в лісі й усе ричало, ворочалося, взревывало, поступово затихаючи на відстані.Максим відсапався, відмахнувся від мошкари. Він був вражений. Нічого настільки безглуздого й жалюгідного він не бачив ніколи в житті. Так, подумав він. Позитронних эмиттеров мені тут не дістати. Він подивився вслід чудовиську й раптом помітив, що поперечна дорога – не просто дорога, а просіка, вузька щілина в лісі: дерева не закривали над нею неба, як над шосе. Може, наздогнати його? – подумав він. Зупинити, погасити казан… Він прислухався. У лісі стояв шум і тріск, чудовисько ворочалося в хащі, як гіпопотам у трясовині, а потім рокіт двигуна знову почав наближатися. Воно верталося. Знову сопіння, рик, хвиля смороду, брязкіт і дребезг, і от воно знову перевалює через перехрестя й пре туди, звідки тільки що вийшло… Ні, сказав Максим. Не хочу я з ним зв’язуватися. Не люблю я злих тваринних і варварських автоматів… Він почекав, поки чудовисько зникло, вийшов з кущів, розбігся й одним стрибком перемахнув через розкидане заражене перехрестя.Якийсь час він ішов дуже швидко, глибоко дихаючи, звільняючи легені від випарів залізного гіпопотама, а потім знову перейшов на похідний крок. Він думав про те, що побачив за перші друга година життя на своєму населеному острові, і намагався скласти всі ці незгідності й випадковості в щось логічно несуперечливе. Однак це було занадто важко. Картина виходила казкової, а не реальної. Казковим був цей ліс, набитий старим залізом, казкові істоти перегукувалися в ньому майже людськими голосами; як у казці, стара занедбана дорога вела до зачарованого замка, і невидимі злі чарівники намагалися перешкодити людині, що потрапила в цю країну. На далеких підступах вони закидали його метеоритами, нічого не вийшло, і тоді вони спалили корабель, піймали мене в пастку, а потім нацькували на мене залізних драконів. Дракон, однак виявився занадто старий і дурний, і вони, напевно, уже зрозуміли свою похибку й готовлять тепер що – небудь посовременнее…Послухайте, сказав їм Максим. Я адже не збираюся расколдовывать замків і будити ваших летаргічних красунь, я хочу тільки зустрітися з ким нибудь із вас, хто поумнее, хто допоможе мені з позитронними эмиттерами…Але злі чарівники гнули своє. Спочатку вони поклали поперек шосе величезне гниле дерево, потім зруйнували бетонне покриття, вирили в землі більшу яму й наповнили її тухлою радіоактивною рідотою, а коли й це не допомогло, коли мошкара притомилася кусати й розчаровано відстала, уже до ранку, випустили з лісу холодний злий туман. Від туману Максимові стало мерзлякувато, і він пустився бігцем, щоб зігрітися. Туман був липкий, маслянистий і попахивал мокрим металом і тлінням, але незабаром запахло димом, і Максим зрозумів, що десь неподалік горить живий вогонь.Займався світанок, небо засвітилося ранковою сірістю, коли Максим побачив осторонь від дороги багаття й невисока кам’яна будова із проваленим дахом, з порожніми чорними вікнами, ст

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>