Повний зміст Пастух Горький М – Часть 1

М. Горький. Пастух

Максим Горький.

ПАСТУХ.

Тимофій Борців, сільський – села Вышенки – пастух, людина незвичайний: він трошки чаклун і віщун, вона – "коновал", але лікує й людей, він же й суддя по "сімейних справах" і, – як сам, посміхаючись, іменує себе – "солом’яних справ майстер": відмінно плете із соломи баульчики, коробочки, цигарниці і рамки, прикрашаючи їхніми кольоровими папірцями й фольгою.

Солідні мужики говорять про нього шанобливо:

– Це мужик круглого розуму, він для нас – міністр!

Молодь боїться його й кличе:

– Дядько Тім.

Взагалі сіло дуже поважає Борцова за розум, справедливість, за тверезе життя й статок. На сходках він перша людина, але говорить завжди останнім, уважно вислухавши всіх горланів.

Коли він був ще подпаском, бик ударив його рогом у стегно, а в молодості рекрута перебили йому ребра, тому Борців ходить, дивно розгойдуючи своє міцне тіло, – начебто йому хочеться лягти на землю правим боком і, пригорнувши до землі вухо, підслухати щось у ній, а земля цього не хоче й відштовхує його.

Йому – років шістдесят, але він кряжистий, широкогрудий, меднолицый; щільні, білі зуби його всі цілі; у сивих волоссях стирчать руді жмути, – здається, що він не сивіє, а рудіє. Волосся його так рясні й густі, що він не надягає шапку навіть узимку в морози. Голос у нього потужний для подпасков і худоби, а з людьми він говорить повільно і як би нарочито тихо, щоб люди уважніше слухали.

Але, головне, – він філософ. Часто буває в місті, продаючи свої солом’яні вироби, багато бачив, про усім подумав.

З ранку до вечора він сидить у поле, де – небудь на горбку під тінню самотньої берези або на узліссі лісу, грізно покрикує команду подпаскам і спритними вовняними пальцями невпинно плете солому, – біля нього цілий сніп.

– Отчого люди враздробь живуть? – ставить він питання й сам же відповідає: – А це від причини грамоти. Роздрібнилися люди з того дня, як удумали цю словесну грамоту, книжки всякі, закони, накази. От. Ти наказуєш, а я не можу зрозуміти тебе, я ж не грамотний! Приблизно: ти скотинячий доктор, вертиринал по^ – вашому, я теж худобу розумію, а друг дружкові ми не можемо зрозуміти, тому заважає грамота. Так.

Я слухаю й дивлюся в його двоцвітну, рыжесивую бороду, у ній заплутався широкий ніс мавпи, з її шилами стирчать, хитромудро блискаючи, зелені, жаб’ячі очі. А рота – не видно. Коли Борців говорить, помітно тільки, що в бороді його щось ворушиться, і біло просвічує крізь волосся холодна смужка зубів.

– И коштуєш ти супротив мене людиною чужої мови, начебто німця. Також і становий, і всякий інший чин. Коли він по^ – матірному гавкає, ну, це я зрозуміти можу, а як він тільки по^ – грамотному заговорить, – отут проміж нас – яр! Я – по ту сторону, він – по цю, і один одного не чуємо. Або ж піп: хіба хто розуміє, що він у церкві кричить? У церкві, як у сні, дуже желанно, ну, а зрозуміти неможливо нічого. Теж і вчителі: дітлахів скупчать так нудьзі й учать, року – а! Це дуже корисно, що дітлахи на віці забувають грамоту, а те б і мужики друг дружкові розуміти перестали. Бачиш? Головна шкода людям це від її, від грамоти.

Я намагаюся переконати його в противному, однак – безуспішно. Прищуливши, сховавши хитренькі вічка, він слухав мову мою мовчачи й закопилював губи так, що вуси, волохатим жмутом, висувалися з бороди. Особа його ставало дурним, качаючи впертою головою, він говорив сожалительно:

– Ах ти, господи! Ну, що отут робити? Не розумію! Самих слів твоїх не розумію, не токмо – думок. Ти дивися, які слова, а? Ти говориш: наука, а я чую – павука й зараз тебе самого павуком бачу, і начебто ти мене, як муху, обплітаєш павутинкою. І ще ти говориш, щоб всі були грамотні. Так це ж безрозум, на всі грамоти не вистачить. Та і їжі не вистачить, що ти! Ай – Яй, до чого грамота доводить, ай – яй!

Звичайно, я розумів, що пастух знущається треба мною, але я був теж упертий, мені хотілося перебороти впертість дядька Тимы. Видимо, це подобалося йому, він говорив із мною усе більш ласкаво й охоче.

Але, після одного його розповіді, я відскочив від Борцова, як м’яч, відбитий ціпком.

Сидів він увечері, після заходу сонця, на лаві у воріт хати своєї, перед избою, у темно – зеленій, маслянистій воді ставка квакали жаби, над нами нили комарі. Борців відбирав зі снопа стебла соломи й ленивенько філософствував, повчаючи мене:

– Ну, добре; давай погодимося: потрібний гарна людина. А – який він, якщо гарно? Скажемо так: людей – жителів не грабує, милостиню подає, хазяює ретельно, – от це буде самий гарний. Він закони знає: чужого – не займай! своє – бережи; не все жери сам, дай шматок і псам; потеплее одягнися, тоді й на бога сподівайся, – от він що знає. Це самопотрібна його грамота. Такою людиною й тримається наша держава, підкорювач всіх мов. Цей самий держалец землі весь всесвіт годує, і до нього всяк народ іде: німець різний, француз і турка, – усе до нього лізуть. Навіть, сам знаєш, завоювати хотіли скільки разів: обворужатся, чим краще, і прямо на Москву лізуть охально. А він сидить сумирно, чекає. Так. Підкотяться вони, дванадцять мов, а те й побільше, отут він встає так кэ – эк бабахне! И всі наступатели ці пилом рассыпятся – більше нічого. И – ніякий про їх пам’яті. Начебто – були, а – уже немає! И – з роками – усе менше наступателей цих, а нас усе більше, прямо запроторювати нікуди. От. – По твоїх же словах виходить, що гарна людина просто бессчастный і навіть начебто недоумка. Яка його справа? Ніяких делов за ним не видать. Яка від нього користь? Репетує без розуму, чого не треба, і за те його садют у в’язницю, – от як по твоїх мовах пояснюється ця людина. – Я таких знавав, я безліч знаю всякої юрунды. Мені навіть сам його благородіє справник не раз, не два говорив: "Багато ти, Борців, знаєш, розумна голова в тебе". Я, звичайно, йому низенько кланяюся, а про себе знаю: дурень він. Дружина в нього без ніг сім років, а він сидить над нею, як ситий пес над падлом. І навіть помер в один рік з нею; говорили, начебто з туги. Про нього теж був слух: гарний людина. А гарного в нього одне було: коня. Я їй кров спускав. Мерин. Міцний, у всіх статтях, як литий. – Самий смішний з гарних цих був син поміщиці нашої Дубровиной, Ольги Миколаївни; розпусна баба була, чоловік кинув неї, за кордон зник навіть. Гостроноса така, жвава. В окулярах ходила, окуляри на чорній нитці, а нитка за вухо прив’язана. Я, говорить, доктор. Лікувала деяких. Їй на пожежі ногу переломили, стала тихіше після цього. – А син її, Митя, дружком моїм був, дітлахами живучі, разом балували. Потім він зник учитися, і довгі роки не видать було його. Раптом – начебто з болота вискочив, я тоді вже пастухом був, сиджу на узліссі, дудки ріжу, а він і біжить. "Довідався ти мене?" запитує. Довгий, худий став, облисів і теж в окулярах, як мати. У руці ціпок із серпанковим ковпаком, через плече, на ремені, бляшана коробка, ніжки тоненькі – зовсім паяц! Метеликів ловить, жуків і трави збирає, начебто чаклун. Говорить із мною по – старинці, як з мальчишком: пам’ятаєш, запитує, пам’ятаєш? Бачу: дурнем вивчився Митя; мені й згадувати соромно, я вуж у ту пору одружений був. – Що, катую, робиш, Митрий Павлыч? – Книжки, говорить, пишу про насекомую життя. – Так, говорю. Заняття приємна. – Придивився – бачу добрий він, як п’яний, нічого йому не жаль. Почали мужики щипати його: той просить, цей тягне. Я – теж. Капелюх солом’яну випросив у нього, дуже гарний капелюх був, я від її й вивчився крутити із соломи різне неробство. Ну, звичайно, по дружбі, і гроші брав. Ножик теж випросив чудовий. – Розуму він був мишачого, завчився до безрозуму. Бувало скаже: комар лихоманки розносить, бережися, говорить, комара! Я, звичайно, не сміюся, а начебто вірю, запитую: як так? Отут він і починає плетінку плести, а, господи! Скаже тыщу слів, а змісту із пташиний ніс. А те розпочне мову щодо мужиків: важко жити мужикам. У цю годину й проси в нього чого хочеш: важко, так ти допоможи! Отут він хоч сто рублів дасть, – жалісливий був, як баба. Дивлюся я на нього, думаю: хоч ти подвійно зряч, а живеш ти зрячи! Чого тобі треба? Взутий – Одягнений добре, їли – скусно, землишку в оренду здаєш, деньжонки є, чого тобі ще, дурень тесаный, ідол мордовський? И – зло в мене на нього. – Ловить він насекомую дріб’язок, принюхивается до всьому, а я його направляю куди гірше, у болота, а в нас там проміж купин колодязі глубоченены, – дивися в обоє! Бувало, не доглядят подпаски, заблукає теля, а то вівця, ну, і – поминай як кликали! Засмоктує їх. Звичайно, він і попадав у такі місця, загрузне й репетує. Пастух насупив чоло й, роздираючи пальцями бороду, продовжував тихіше, з явною досадою: – Однова вперся він по шию, витяглися його, зняв одежу, повісив на кущі сушити. А я и говорю подпаску: Николка, мабуть спрягти бариновы штани. Хлопчиськові лестно поозорничать, сховав він шпалери штани, а справа була до заходу, я велів череду гнати додому й довелося панові без штанів гуляти, день був святковий, скрізь – ба

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>