Повний зміст Павлин Лєсков Н. С. 1/5

Микола Семенович Лесковпавлин

Я був учасником у невеликому порушенні строгого монастирського звичаю на Валааме. На цій суворій скелі не люблять дозвільних прогулянок: звідки б не приплив сюди далекий відвідувач і як би ні великий було в ньому бажання познайомитися з островом, він не може доставити собі цього величезного задоволення, – говорю величезного, тому що острів воістину прекраснийі й грандіозні картини його чудові. На Валааме за звичай усякий прочанин підкоряється слухняності: він повинен ходити в церкву, молитися, – трапезовать, потім трудитися й, нарешті, відпочивати. На прогулянки й оглядання тут не розраховано; але, однак, мені, у співтоваристві трьох чоловіків і двох дам, удалося обійти в одну ніч весь острів і запам’ятати назавжди в пам’яті чудову картину, що представляють при блідому напівсвітлі літньої північної ночі дикі скелі, темні урочища й тихі скити російського Афона. Особливо гарні ці скити, з їх непробудною тишею, і з них особливо вражає скит Предтечи на острівці Серничане. Тут живуть пустельники, для яких суворість загальної валаамской життя здається недостаточною: вони віддаляються в Предтеченский скит, де начальство обителі береже їхній спокій від усякої навали мирської людини. Тут тепліють свої лампади люди, що вмерли миру, але невпинно моляться за мир: тут вічний пост, молчанье й молитва.Не знаючи напрямку валаамских стежок, ми підійшли до протоки, що відокремлює острівець Серничан від головного острова, і, пленясь густими папоротями, якими заросла тутешня улоговина, селі відпочити й заговорили про людей, що обрали цю глуху самоту місцем для свого молитовного й споглядального життя. – Які це люди, з якими силами й з яким минулим приходять вони сюди, щоб погребсти себе тут заживо? – викликнув один з наших співрозмовників. – Я ніяк не можу інакше думати, що це повинні бути якісь титани й богатирі духу. – Так; і ви праві, – відповідав інший, – це богатирі, але тільки богатирі, потужні нищетою. Це зерна, які вже промерзли й пішли в ріст. – А поки вони промерзли?Співрозмовник посміхнувся й відповів: – Поки вони промерзли… вони лежали при дорогах, глухнули під тернием і гинули, як ви, і я, і ціле світло, поки вітер схопив їх і кинув на добрий ґрунт. – Ви говорите так, начебто ви знали кого – небудь із людей, що мали силу погребсти себе заживо в цих нетрях. – Так, мені здається, що я дійсно знав таку людину. – Він був розумний? – Так. – И розважливий? – Гм!.. так. А втім, я про нього судити не беруся, але я його любив і дуже поважаю його пам’ять. – А він уже вмер? – Так. – Тут? – Неподалік, – відповів, знову тихо посміхаючись, співрозмовник. – Життя такої людини завжди здатна збуджувати в мені великий інтерес. – И в мені, і в мені теж, – підхопили інші.Дами цікавилися ще більше чоловіків, і одна з них, гарна блондинка із чорними очами, звернися до цього нашого попутника, сказала: – чи Знаєте, що ви зробили б нам надзвичайно велика послуга, якби тут же, у тиші цієї нетрі, де ми так зненацька опинилися, розповіли нам історію відомого вам пустельника.Інша дама й всі ми приєдналися до цього прохання – і той, до кого вона ставилася, погодився її виконати й почав:Iназад тому років двадцять, коли я був школярем і ходив в одну з петербурзьких гімназій, ми з покійницею моєю матінкою і її сестрою, а моею тіткою Ольгою Петрівною, жили в будинку моєї іншої багатої тітки по батьку. Хоча цієї останньої тепер уже немає в живих, але я все – таки не видам її справжнього ім’я й назву її Ганною Львівною. Будинок її коштує й тепер на тім же місці, на якому стояв; по тільки тоді він був відомий як один з більших на всій вулиці, а нині він там один з менших. Величезні новітні будівлі його задавили, і на нього ніхто більше не вказує, як було в той час, з якого починається моя історія.Почавши свою розповідь не з людей, а з будинку, я вже повинен бути послідовний і розповісти вам, що це був за будинок; а він був будинок страшний – і страшний у багатьох відносинах. Він був кам’яний, триповерховий і із трьома дворами, що йшли один за інший усередину, і забудований з усіх боків рівними триповерховими корпусами. Вид його був похмурий, сірий, майже тюремний. Враження, вироблене їм, було саме тяжке. Будинок цей становив частину приданого моєї тітки, коли вона виходила заміж за свого не зовсім далекого родича, що дуже багато обіцяв у свій час, блискучого світського парубка, що, втім, скінчив тим, що незвичайно моторно спустив все незначне своє й значне женино стан і простягнув руки до залишків її приданого, тобто до цього будинку. Такий намір чоловік моєї тітки виявив у Парижу, де дружини в то
й час жили й де Ганна Львівна думала, що вона блищить красотою й може здивувати нею все світло – якби тільки на очах у цього світла не миготіла якась дама напівсвітла, з которою боротьба була незручна, та й неможлива, тому що розкіш цієї останньої була до того надзвичайна, що самі солідні дами цікавилися: звідки все це береться в цієї куртизанки? Цікавилася, імовірно, цим і моєю тіточкою Ганна Львівна й одержала від свого чоловіка у відповідь, що завидне положення проходимки залежить від щедрості якогось розбагатілого в індійській кампанії англійця; але незабаром виявилося, що все це дурниця й що багатій – англієць була не хто інший, як сам чоловік моєї тіточки, самим необачним образом распорядившийся її станом на користь цієї темної зірки. Захоплення його зайшло так далеко, що в них не залишилося нічого, крім петербурзького будинку, про яке я говорю. Довідавшись про це, тітка Ганна Львівна побесновалась, порыдала, а потім узялася за розум і виявила не тільки більшу силу характеру, але навіть і чималу частку жорстокосердості: вона знищила формальним порядком свої доручення на ім’я чоловіка – і, кинувши його в Парижу на жертву кредиторам, покотила назад у Росію й оселилася у своєму будинку. Будинок цей давав неабиякий дохід, так що тітка могла без нестатку жити цими засобами й виховувати сина Вольдемара, або, по – домашньому Додю. Чоловікові вона нічого не посилала й ніколи про нього не говорила: так він десь пропадав і, нарешті, зовсім пропав за границею в повній безвісності. Одні говорили, що він умер десь у борговій в’язниці; інші запевняли, що служив у посаді круп’є в якімсь ігорному будинку. Але це для нас однаково. Тітка Ганна Львівна на той час, коли я неї довідався, була жінка років сорока п’яти; вона ще зберігала сліди досить чудової, хоча самої неприємної, сухої й твердої краси, що становить приналежність жінки російського бомонду. Ганна Львівна жила у своєму будинку, займаючи половину прекрасного бельетажу. Це було велике приміщення, що давало тіточці можливість жити як повинне великій дамі, притім дамі строгої й солідної, какою вона слыла у величезного числа її високопоставлених людей, що відвідували. Вона любила трошки рисуватися своїм положенням, скаржилася при нагоді на свою беззахисність і обмеженість овдовілих засобів – і превосходно обробляла свої справи. Завдяки її зв’язкам і спритності виховання сина їй нічого не коштувало, вона крім того якимось образом исходатайствовала собі дуже чималу субсидію за "безприкладне несчастие", а доходи з будинку збирала. Ганна Львівна була жінка дуже розважлива й, по правді сказати, досить безсердечна, що ви, я думаю, можете почасти укласти з її вчинку із чоловіком, якому вона ніколи не простила його провини й не допомогла йому в його тяжкому становищі жодним грошем. У будинку тітки всі її боялися й тріпотіли: я це знав відмінно, тому що, живучо в одному із флігелів її будинку, я міг спостерігати, як на неї дивилися люди. У тітки не було керуючого: вона сама завідувала будинком і була госпожою строжайшею й немилосерднейшею. У неї був порядок, що всі мешканці повинні були платити їй ва квартири за місяць уперед, і якщо хто не платив один день, тому зараз же виставляли вікна, а через два дні викидали мешканця геть. Пільги й полегкості не виявлялося нікому, і їх ніхто з мешканців не намагався домогтися, до – тому що всі знали, що це було б дарма. Тітка правила мудро: вона сама була для мешканців ніколи не видима, і до неї нікого з них не допускали ні під яким приводом, – вона тільки віддавала накази, і немилостиві накази ці приводилися у виконання. Говорили, що у виконанні цих наказів ніколи не допускалося ні найменшого потурання, але тітка все – таки знаходила, що виконавці її волі діяли ще досить слабко, і перемінила багатьох з них, поки не знайшла, нарешті, одного, котрий цілком задовольняв її немилосердної строгості. Ця чудова людина була швейцар Павлин Петров, на прізвище Співунів, або попросту, як його кликали, Павлин. Рекомендую цієї людини особливій вашій увазі, тому що, незважаючи на його скромне положення, вона буде героєм початого вам розповіді. По цьому ж самому я й опишу його вам трохи детальніше й розповім, як ми особисто мали задоволення познайомитися із цим антиком у строкатій лівреї.______________ Банківника (фр.). Вищого суспільства (фр.).IIкогда ми з матушкою оселилися в маленькій квартирці одного із флігелів другого двору теткиного будинку Павлин Співунів уже років шість складався в неї в посаді швейцара й уважався преданнейшим їй людиною й, що називається, її пра
вою рукою. Щодо безмежної довіри Ганни Львівни до Павлина й ще більше щодо того, що він жив у неї беззмінно багато років, тоді як до чого ніхто з людей у неї не уживался, по будинку ходили навіть різні безглузді толки, засновані на самих дурних висновках і найбільше на тім, що Павлин, на думку багатьох, був красень. Опишу вам зовнішність Павлина в ту пору його життя, як я його зазнав. Йому в той час було років з невеликим за сорок, він був чоловік високий, щільний і дуже стрункий; світлий блондин, з більшими, дуже приємними сірими очами, прекрасним розумним чолом, замечательною строгостию в особі й достоїнстві в рухах і у всієї його в очі багатозначній позитурі, що кидався. Можна тримати яке завгодно парі, що в жодній зі столиць Європи не було й немає швейцара імпозантніше Павлина. Я думаю, що він був би ще важливіше в який – небудь іншій, більше важливої, не швейцарській лівреї; але, однак, і цей строкатий убір ішов до нього надзвичайно. У розшитому галунами довгому яскраво – синьому сюртуку з каптуром, у широким, прибраним галуном перев’язу, у трехугольной капелюху й із блестящею вызолоченною булавою в руках, Павлин був справжній павич, і притім самий ошатний павич, здатний посперечатися з найкращим екземпляром чепуристого птаха, переробленої Юноною з Аргуса. По цій показності Павлин міг би одержати місце швейцара в кожному із клубів або при якому – небудь із самих блискучих посольств, але Павлин за цим не гнався й служив у досить скромному й буржуазному будинку моєї тітки. Сюди він надійшов на перше місце в Петербурзі, а міняти місця було не в його правилах. Павич у тіточки втримувався не в особою холе й, за звичаєм буржуазних будинків, ніс на собі кілька обов’язків. Павич був тетушкин Аргус; при його сприянні вона могла знати все, що тільки бажала. Він, здається, бачив весь будинок крізь його кам’яні стіни й знав, що робиться в самих таємних його завулках, – і це для всіх було тим удивительнее, що Павлин не мав у всьому будинку ні з ким із прислуги ніяких зносин. Він був дуже гордий і важливий не тільки з виду, але й по характері – самоповажаючому, твердому й навіть гордовитому. Павич жив у невеликий, але дуже чисто їм содержимой кімнаті, схованої за колоннадою просторого парадного антре, де на невеликому піднесенні між двох колон стояв його трон, стародавнє чорне крісло з мідним драконом на високій спинці. З тих пор, як Павлин оселився у своїй кімнаті, у нього не був ніхто зі сторонніх людей, і нікому не було відомо, що там у нього за оздоблення. Дві клітки, що виходили на вулицю вікна, Павлина були завжди запнуті чистою кисеею, на них стояли горщики із квітами – і якщо кому доводило заглянути в ці вікна ввечері, коли кімната висвітлювалася зсередини горевшею перед образником лампадою, те той міг тільки бачити верх дуже чистих, густою голубою краскою пофарбованих стін і ширми, а більше нічого неможливо було розглянути. Кімната постійно була замкнена, і ключ від її маленьких дверей завжди був у Павлина в кишені. Дозвільних людей, які під тим або іншим приводом намагалися проникнути в спокій Павлина, він не допускав до цього самим рішучим і безцеремонним образом так що його, нарешті, усі залишили, і ніхто в гості до нього не поривався. Що так ретельно зберігав Павлин у своїй вічно замкненій кімнаті, – цього ніхто не міг відгадати, а тому що не можна ж було залишити этого без пояснення, той спостережливий комітет, що заснував у будинку, за Павлином відкрив, що він теж надзвичайно ощадливий, помірний у їжі й не п’є нічого, крім води й молока, – тому комітет оголосив, що Павлин "молоканин". Це всім дуже сподобалося й задовольнило суспільну допитливість щодо особистості Павлина настільки, що всі почили в спокійній упевненості, що Павлин гордій по релігії. Як у всякій дурниці є своя частка істини, так було й тут: Павлин дійсно був зарозумілий і гордий і не хотів допускати ні найменшого зближення із собою нікого йз службовців людей. Воно й було зрозуміло: він був поставлений з ними в одне середовище, але не мав з ними нічого загального ні по розуму, ні по характері. Минуле його було мало відомо: були слухи, що він із кріпосних людей, служив камердинером у якоїсь важливої особи й років п’ять тому назад відкупився на волю, взнеся своєму панові чи ледве не тисячу рублів сріблом за одну свою горду й сувору душу; але цим слухам не зовсім довіряли. Набагато охотнее вірили чиїйсь вигадці, що Павлин ограбував пошту, убив шість листонош і потім добув собі фальшивий папір, з которою й живе у швейцарах, зберігаючи у своїй замкненій комірці незліченні

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>