Повний зміст Підступництво й любов Шиллер Ф. 1/5

Переклад Н. Любимова

ДІЮЧІ ОСОБИ

Президент фон Вальтер при дворі німецького герцога,

Фердинанд, його син, майор.

Гофмаршал фон Кальб.

Леді Мильфорд, фаворитка герцога.

Вурм, особистий секретар президента.

Міллер, учитель музики.

Його дружина.

Луїза, його дочка.

Софи, камеристка леді.

Камердинер герцога.

Різні другорядні особи.

АКТ ПЕРШИЙ

СЦЕНА ПЕРША

Кімната в будинку музиканта.

Міллер встає із крісла й відставляє віолончель.

За столом сидить дружина Міллера, ще в капоті, і п’є кава.

Міллер (швидко ходить по кімнаті). Досить! Це вже не жарту. Незабаром все місто заговорить про мою дочку й про барона. Моєму будинку загрожує безчестя. Дійде до президента й… Одним словом, більше я цього дворянчика сюди не пускаю.

Дружина. Ти ж не заманював його до себе в будинок, не нав’язував йому свою дочку.

Міллер. Я не заманював його до себе в будинок, не нав’язував йому дівчиська, але хто стане в це вникати?.. Я в себе в будинку хазяїн. Мені треба було як варто пробрати дочку. Мені треба було гарненько намилити шию майорові, а то ця ж година все викласти його превосходительству – папеньке. Можу сказати заздалегідь: молодий барон одержить наганяй – та й по всьому, а всі лиха посиплються на скрипаля.

Дружина (присьорбуючи кава). Дурниця! Дрібниці! Що з тобою може приключитися? Хто тобі може нашкодити? Ти зайнятий своєю музикою так, де тільки можеш, ловиш учнів.

Міллер. Ні, ти мені скажи, що із усього цього вийде?.. Женитися на дівчиську він не жениться, – про одруження отут не може бути й мовлення, а стати якийсь, прости господи… це вуж вибачите!.. Де тільки ці барчуки не тягаються, чорт знає чим тільки не ласують! Так що ж дивного, що такого ласунку раптом потягнуло на свеженький огірочок? Сторожи не сторожи, хоч в усі щілинки за ним підглядай, за кожним його кроком стеж, – однаково наблудит він у тебе під носом, зіпсує дівчисько – і був такий. А дівчиську вовек сорому не избыть! Про заміжжя тоді вуж і не мрій, а те ще, дивишся, приохотиться й так по цій доріжці й піде. (Ударяє себе кулаком по чолу.) Боже мій! Боже мій!

Дружина. Збережи нас, господи, і помилуй!

Міллер. Самі повинні себе зберігати. Чого ще можна чекати від такого джиґуна? Дівчисько гарної, ставна, ніжки в неї стрункі. На горищі в неї може бути все, що завгодно, – на цей рахунок з жіновий статі попит не великий, тільки б вас господь першим поверхом не скривдив. Коштує такому залицяльникові виглядіти ніжки – готова – справа! У нього взыграло запопадливе, як однаково в Роднея, коли той зачує французів, – і пішов очертя голову, і пішов! И… і я його не виню. Всі ми люди, всі человеки. По собі знаю.

Дружина. Ти б подивився, які распрекрасные записки пише твоїй дочці його милість! Господи боже мій, так отут усякий зрозуміє, що тільки її чиста душа йому й потрібна!

Міллер. Як би не так! Мовою одне, а на розумі інше. Хто на тіло заглядається, той завжди про душ тлумачить. Сам – Те я як надходив? Ледве тільки зспівалися серця – глядь, і тіла туди ж за ними, – челядь бере приклад з панів! І виходить на перевірку, що місяць сріблистий – всього – на – всього звідник.

Дружина. Ти б подивився, які розкішні книжки пан майор посилає до нас у будинок. Твоя дочка – те молиться по цих книгах.

Міллер (свистить). Як же, молиться! Багато ти розумієш! Просту, натуральну їжу ніжний шлунок його милості не переварює. Спочатку пан майор повинен віддати її на виварення митецьким кухарям тої пекельної, чумної кухні, що зветься красним письменством. У грубку всю цю капость! Дівчисько набереться бог знає чого, різної неймовірної дурниці, кров у неї забурлить, як від шпанської мушки, – і прощайте тоді крупиці християнської віри, що батько й так вуж із гріхом навпіл у ній підтримував! У грубку, тобі говорять! Дівчисько забиває собі голову всяким чортовинням, несеться думкою в тридесяті держави й зрештою втратять, забуде дорогу в рідні палестини, засоромиться, що її батько – скрипаль Міллер, і віднадить гарного, поважного зятя, що саме довівся б мені до двору… Ну вже ні, покарай мене бог! (Підхоплюється; у серцях.) Скоріше, поки не пізно! А майорові… так, так, майорові… поворот від воріт. (Направляється до виходу.)

Дружина. З ним треба бути повежливее, Міллер. Ми чимало нажилися на одних тільки його подарочках!..

Міллер (вертається й зупиняється перед нею). Це що ж, плата за честь моєї дочки?.. Убирайся ти до чорта, мерзенна звідниця!.. Краще я візьму скрипку й пію з торбами, буду грати за тарілку супу, краще я розіб’ю свою віолончель і наб’ю її гноєм, але тільки нізащо не доторкнуся до грошей, заради яких єдине моє дитя пожертвувало своею душою й вічним порятунком. Відмовся від проклятого кава й від нюхального тютюну, – от тобі й не потрібно буде торгувати красою твоєї дочки. Я жер до відвала й носив тонкі сорочки ще до того, як цей відспіваний негідник занадився до мене в будинок.

Дружина. До чого ж ти нездержливий на мову! Закусиш вудила – і вуж себе не пам’ятаєш! Я от про що тлумачу: ні з того ні із сього взяти та й прогнати пана майора? Ні, так не годиться, – адже він не хто – небудь, а син президента.

Міллер. Отут – Те собака й заритий. Тому – то – те, саме тому ми й повинні нині ж із цим покінчити. Якщо президент – гарний батько, він ще буде мені вдячний. Почисти – Ка мій червоний оксамитовий каптан, – піду попрошу його превосходительство, щоб він мене прийняв. Я скажу його превосходительству: "Синові вашої милості сподобалася моя дочка. Моя дочка неварта бути дружиною сина вашої милості, але взяти мою дочку в полюбовницы це для сина вашої милості занадто більша розкіш. От вам і всі! Мене кличуть Міллер".

СЦЕНА ДРУГА

Ті ж і секретар Вурм.

Дружина Міллера. А, з добрим ранком, пан секлетарь! Нарешті – Те ви знову зробили нам честь!

Вурм. Повно, повно, голубушка! Де постійно буває знатний кавалер, там моя міщанська честь рівно нічого не коштує.

Дружина Міллера. Буде вам, пан секлетарь! Його високородію панові майорові фон Вальтерові й впрямь немає – немає та й припаде полювання нас ощасливити, але ми – те адже кожному раді.

Міллер (з досадою). Дружина, подай панові секретареві крісло! Ласкаво просимо, пан!

Вурм (кладе капелюх, ціпок і сідає). Ну добре, добре! А як поживає моя майбутня супру… або, вірніше; моя колишню невагу… адже я вже не смію сподіватися… Можна бачити… мамзель Луїзу?

Дружина Міллера. Спасибі за увагу, пан секлетарь. Повинна вам сказати, що дочка моя нітрохи не пихата…

Міллер (з досадою штовхає її ліктем). Дружина!

Дружина Міллера. Так от лихо: не прийде їй нині з вами побачити, пан секлетарь. Вона зараз в обідні.

Вурм. Це добре, це добре. Я хочу, щоб дружина в мене була набожна, богобоязлива.

Дружина Міллера (з велично – дурною посмішкою). Воно звичайно, пан секлетарь, так тільки…

Міллер (явно збентежений; смикаючи її за вухо). Дружина!

Дружина Міллера. Коли, пан секлетарь, ми можемо ще чим – небудь вам прислужити, то це ми з нашим задоволенням…

Вурм (прищулившись). Ще чим – небудь? Покірно дякую! Покірно дякую! Гм! Гм! Гм!

Дружина Міллера. Ви, пан секлетарь, самі повинні почувати…

Міллер (зі злістю штовхає її в спину). Дружина!

Дружина Міллера. Риба шукає де глибше, а людина – де краще! Хто ж це стане заважати єдиній дочці, коли їй щастя привалило? (З гордістю простолюдинки.) Ви мене добре зрозуміли, пан секлетарь?

Вурм (неспокійно ерзает у кріслі, чеше за вухом, поправляє манжети й жабо). Зрозумів? Не зовсім… Тобто так… Що, властиво, ви хотіли цим сказати?

Дружина Міллера. Отож… отож… я все – таки думаю… я метикую… (кашляє) раз вуж господу так завгодно, щоб дочка моя була знатною дамою…

Вурм (підхоплюється зі стільця). Що таке? Що ви сказали?

Міллер. Сидите, сидите, пан секретар! Моя дружина – дурка набита. Куди моїй дочці до знатної дами? От мова – те без костей!

Дружина Міллера. Можеш гарчати, скільки тобі завгодно, а я що знаю, то знаю, і що пан майор сказав, то він сказав.

Міллер (у сказі кидається до віолончелі). Заткнеш ти чи ковтку ні? Хочеш, щоб я тебе віолончеллю по голові тріснув? Що ти можеш знати? Що таке він міг сказати? Не обертайте уваги на ці вигадки, пан!.. А ти – марш на кухню!.. Адже ви ж мене не вважаєте за дурня, не вважаєте, що і я стою на тім, щоб моя дочка рубала дерево не під силу? Не чи правда, пан секретар?

Вурм. Було б дивно, якщо б ви до мене раптом перемінилися, пан музикант. Ви завжди здавалися мені хазяїном свого слова, і я думав, що мій шлюб з вашою дочкою – це вже вирішене й підписане. Посада, що я займаю, цілком може прокормити людини розважливого. А президент до мене благоволить; якщо мені знадобиться рекомендація, щоб одержати підвищення, то мені неї дадуть. Як бачите, наміру в мене стосовно мамзель Луїзи самі серйозні, але вас, бути може, спантеличив який – небудь дворянчик, у якого вітер у голові…

Дружина Міллера. Легше, легше, вельмишановний пане…

Міллер. Говорять тобі, заткни ковтку!.. Будьте спокійні, пан, усе залишається по – старому. Що я відповів вам восени, те повторюю й зараз. Я свою дочку не неволю. Підходите ви їй – з богом, нехай постарається бути з вами щаслива. Якщо ж вона скаже "немає" – тим краще… тобто я хотів сказати, на все воля божа. З нагоди відмови розпийте з її батьком бутылочку, тільки й усього… Жити з вами їй – не мені. Яке я маю право тільки з упертості насильно видавати свою дочку за людину, що їй не подобається? Щоб потім нечистий до кінця днів моїх ганявся за мною по п’ятах? Щоб за кожною склянкою вина, за кожною тарілкою супу я потім повторював собі: "Негідник! Рідне дитя погубив"?

Дружина Міллера. Одним словом, я на це ніяк не згодно: моєї дочки подавай що – небудь вище… Ну а якщо мій чоловік дозволить обвести себе навколо пальця, то я прямо в суд.

Міллер. Я тобі руки й ноги переламаю, тріскачка окаянна!

Вурм (Міллерові). Рада батька може мати великий вплив на дочку, але ж ви, пан Міллер, здається, досить добре мене знаєте?

Міллер. Чорт візьми! Треба, щоб вона вас знала! Що я, старий шкарбун, у вас зауважую, то для молодої ласухи зовсім не принада. Я вам по пальцях розберу, годитеся ви для чи оркестру ні, але жіноче серце – це не капельмейстерова розуму справа. Я необтесаний, простодушний німець, і я вам, пан, скажу навпростець: за мою раду ви б мене зрештою не подякували. Я моєї дочки ще ні за кого не радив виходити, але за вас, пан секретар, я їй відраджу!.. Дайте мені домовити… За нареченого, що звертається по допомогу до батька, я, вибачите, не дав би й ламаного гроша. Якщо він чого – небудь коштує, то він постыдится таким старомодним способом відкривати їй свої досконалості. Якщо ж у нього не вистачає духу, виходить, він боягуз, і такі дівчини, як Луїза, не про нього писані… Э, так що там, він повинен висватати собі дівчину за спиною в її батька… Він повинен так їй полюбитися, що вона скоріше папеньку з маменькой до чорта пошле, а вуж його з рук не випустить або ж сама кинеться батькові в ноги й стане Христом – Богом молити або вмертвити її лютою смертю, або з’єднати їхні серця. Це, я розумію, хлопець! Це називається – любов! А хто з жіновий статтю обходитися не вміє, той сідай верхи на гусяче перо – і до свиданья!

Вурм (вистачає капелюх, ціпок і кидається до виходу). Дуже вам вдячний, пан Міллер!

Міллер (повільно йде за ним). За що ж? За що? Ми вас і не попотчевали, пан секретар! (Вертається.) Нічого не чує, біжить без оглядки. Для мене ця чорнильна душа гірше всякої отрути, гірше отрути. У нього така мерзенна, така погана пика, що здається, начебто він і на світло – те божий проникнув завдяки плутні якого – небудь контрабандиста. Вічка злодійкуваті, мишачі, волосся вогненно^ – руді, підборіддя так вилізло вперед, немов природа з досади на свою невдалу роботу схопила шахрая саме за це місце й постаралася зажбурнути якнайдалі… Ні, ніж штовхати дочка в обійми такого пройдисвіта, нехай краще вона в мене, з дозволу сказати…

Дружина Міллера (плює; зі злістю). Собака!.. Роззявляй не роззявляй свою пащу, однаково ні при чому залишишся.

Міллер. І ти теж із цим окаянним барчуком! До білого розжарення мене зараз довела. Коли ти зі шкіри геть лізеш, щоб зійти за розумну, отут – те ти саме глупее всього й буваєш. Ну до чого вся ця балаканина про знатну даму й про твою дочку? Так ще при цій протобестії! Йому тільки натякни – завтра ж про це будуть судачити на всіх колодязях. Такі – Те добродії й шастають по чужих будинках, заглянуть і в кухню й у льох, і ледве в кого зірветься з мови зайве слово – бац! про цього вужа знають і герцог, і фаворитка, і президент, а тобі лиха не обібратися.

СЦЕНА ТРЕТЯ

Ті ж і Луїза Міллер із книгою в руці.

Луїза (кладе книгу, підходить до Міллерові й потискує йому руку). З добрим ранком, папенька!

Міллер (ласкаво). Розумник, Луїза! Мене радує, що ти так ретельно молишся богові. Будь завжди такий, і господь тебе не залишить.

Луїза. Ах, батько, я велика грішниця!.. Мама, він не приходив?

Дружина Міллера. Хто, дочка?

Луїза. Так, я й забула, що, крім нього, ще є на світі люди! Я стала така неуважна… Так Вальтер у нас не був?

Міллер (сумно й строго). Я думав, моя Луїза залишила це ім’я там, у церкві.

Луїза (пильно подивившись на нього). Я розумію вас, батько, почуваю, як ви втикаєте ніж у мою совість, але вже пізно… Колишнього благочестя немає в мені більше, батько. Небо й Фердинанд роздирають на частині моє поранене серце, і я боюся… боюся… (Після деякого мовчання.) Ні, ні, тато! Коли ми, любуючись картиною, забуваємо про художника, то для нього це краща похвала. Коли від захвату перед совершеннейшим утвором творця я перестаю думати про нього самому, те хіба це не приємно богові, батько?

Міллер (в обуренні опускається в крісло). Дожили! От вони, плоди безбожних книжок!

Луїза (у занепокоєнні підходить до вікну). Десь він тепер? Знатні панянки, ті бачать, чують його. А я – проста, покинута дівчина. (Лякається власних слів і кидається до батька.) Ні, ні, простите мене! Я на долю не нарікаю, я нічого не хочу, тільки… тільки думати про нього… А це таке скромне бажання! Моє коротке земне життя… Як би я була щаслива, якби вона излетела з моїх вуст і легенею, що пестить вітерцем освіжила йому особа! Колір моєї младости… Будь те фіалка й він би на неї наступив, – як покірно вмерла б вона під його стопою!.. Більше мені нічого не треба, батько! Якщо мошка хоче, щоб сонячний промінь зігрів її, то чи стане її за це карати горде, царствене сонце?

Міллер (розчулений, відкидається на спинку крісла й закриває особу руками). Послухай, Луїза: весь жалюгідний залишок днів моїх я віддав би за те, щоб ти ніколи не видала майора.

Луїза (злякано). Що таке? Що ви говорите?.. Не те ви, вірно, хотіли сказати, милий папенька! Ви не знаєте, що Фердинанд – мій, що він створений для мене, що він посланий мені на радість батьком всіх люблячих. (Задумливо.) Коли я побачила його вперше… (оживившись) я вся спалахнула, кров заграла веселіше, і биття кожної жилки говорило мені, кожний мій подих шепотів мені: "Це він!.." И серце моє, довідавшись вічно бажаного, погодилося: "Це він!" И як же дружно повторив за ним ці слова увесь світ, що радувався разом із мною! Тоді… про, тоді в моїй душі настав ранок! Безліч юних почуттів розпустилося в мене в серце, подібно тому як навесні із землі виростають квіти. Я не зауважувала навколишнього світу, і все – таки я пригадую, що ніколи ще не був він так прекрасний. Я зовсім не думала про бога, і все – таки ніколи ще так не любила його.

Міллер (кидається до неї й притискає до своїх грудей). Луїза, миле, улюблене дитя моє! Візьми мою стару, старезну голову… усе візьми… усе!.. Але… бог свідок… майора… я тобі дати не владний. (Іде.)

Луїза. Тут він мені й не потрібний, батько! Цю частку часу, крихітну, начебто крапля роси… так її з жадібністю поглине сама мрія про Фердинанде! У цьому житті я на нього не зазіхаю. Але потім, мама, потім, коли перегородки земних розходжень зваляться, коли з нас спаде ненависна лушпайка станів і люди стануть тільки людьми… я із цього миру не принесу із собою нічого, крім моєї безвинності. Але адже батько говорив багато разів, що, коли прийде господь, коштовності й пишні титули подешевіють, а серця подорожчають. Тоді я буду багата, мама! Там сльози зарахуються за подвиги, а благі помисли за славних предків. Тоді я стану знатної, мама! Чим же він тоді буде вище своєї улюбленою?

Дружина Міллера (підхопившись). Луїза! Майор! Геть він, перескочив через огорожу. Куди б мені дітися?

Луїза (тремтячи). Залишіться, мама!

Дружина Міллера. Господи! На що я схожа! Мені совісно. Я не можу в такому виді здатися його милості. (Іде.)

СЦЕНА ЧЕТВЕРТА

Фердинанд фон Вальтер, Луїза. Фердинанд підбігає до вий; Луїза, сполотнівши, у знемозі опускається в крісло; Фердинанд зупиняється перед нею.

Якийсь час вони мовчачи дивляться один на одного.

Пауза.

Фердинанд. Як ти бліда, Луїза!

Луїза (кидається до нього в обійми). Нічого! Нічого! Ти із мною. Усе пройшло.

Фердинанд (підносить її руку до губ). Моя Луїза усе ще мене любить? Моє серце – таке ж, як і вчора, а твоє? Я лечу до тебе, хочу подивитися, чи весела ти, і піти від тебе повеселілої, а ти сумуєш.

Луїза. Так немає ж, ні, мій улюблений!

Фердинанд. Говори правду. Ти сумуєш. Я бачу наскрізь твою душу, як от цей чистої води брильянт. (Показує на своє кільце.) На ньому не може з’явитися жодного пухирця, якого б я не помітив, жодна думка не мигне у твоїх очах, яку б я не вловив. Що з тобою? Зізнайся! Коли це дзеркало нічим не замутнене, те увесь світ для мене безхмарний. Що тебе засмучує?

Луїза (якийсь час дивиться на нього мовчачи й багатозначно; зі смутком). Фердинанд! Фердинанд! Якби ти знав, який прекрасної здається у твоєму зображенні бідна дівчина, проста міщанка!

Фердинанд. Що ти сказала? (У здивуванні.) Дівчинка моя! Послухай! Як могло це прийти тобі в голову? Ти – моя Луїза. Хто тобі вселив, що цього недостатньо? От бачиш, невірна, як ти до мене холодна! Якщо б ти вся була охоплена любов’ю, стала б ти думати про розходження? Коли я з тобою, розум мій весь іде в зір; коли ж я вдалині від тебе, він переплавляється в мрію про тебе. А ти й у любові здатна зберігати розсудливість? Соромся! Мгновенья, які ти провела в тузі, – це мгновенья, викрадені у твого улюбленого.

Луїза (бере його за руку й качає головою}. Ти хочеш приспати мене, Фердинанд, хочеш відволікти мою увагу від тої прірви, куди я неодмінно зірвуся. А я дивлюся вперед. Голос слави, твої задуми, твій батько, моя незначність… (Охоплена страхом, випускає його руку.) Фердинанд! Меч занесений над тобою й треба мною! Нас хочуть розлучити!

Фердинанд. Хочуть розлучити? (Підхоплюється.) Звідки в тебе ці похмурі думки? Хочуть розлучити? Але хто ж у силах розірвати сполучник двох серць або роз’єднати звуки єдиного акорду?.. Я дворянин? Подумай, що старше – мої дворянські грамоти або ж світова гармонія? Що важливіше – мій герб або приречення небес у погляді моєї Луїзи: "Ця жінка породжена для цього чоловіка"? Я син президента? Тим краще! Що ще, крім моєї любові, здатно надолужити ті прокльони, які впадуть на мою голову через те, що мій батько грабує країну?

Луїза. Ах, твій батько!.. Як я боюся його!

Фердинанд. А я нічого не боюся… нічого. Боюся тільки, що ти мене розлюбиш. Нехай між нами виростуть цілі гори – для мене це лише щабля, по яких я злечу до моєї Луїзи. Бури, що насилаються на нас ворожою долею, ще сильніше роздують пломінь почуттів моїх, небезпеки додадуть моїй Луїзі ще більшу принадність… Відринь же страх, моя улюблена! Я сам, сам буду тебе стерегти, як дракон стереже підземне золото! Довірся мені! Я буду твоїм ангелом – хоронителем. Я заслоню тебе від ударів долі, прийму за тебе яку хочеш борошно, краплі не проллю з кубка радості – усе до однієї принесу тобі в чаші любові. (Ніжно обіймає її.) Опираючись на цю руку, моя Луїза зможе легкої стопою пройти по дорозі життя. Коли ж ти знову потрапиш на небо, воно зі здивуванням визнає, що ти стала ще прекрасніше, ніж була тоді, коли воно відпускало тебе на землю, і що душа досягає повної зрілості тільки в любові.

Луїза (у сильному хвилюванні виривається з його обіймів). Досить! Прошу тебе, мовчи!.. Якщо б ти знав!.. Залиш мене… Ти не почуваєш, як твої мрії фуріями терзають мені серце. (Хоче піти.)

Фердинанд (утримує неї). Луїза! Що ти? Про що? Що з тобою діється?

Луїза. Я перестала на це сподіватися – і була щаслива… Але тепер, тепер, із цього дня… мені вже не знати спокою… Я почуваю: дикі страсті закиплять у груди моєї… Ступай… Так простить тебе господь!.. Ти запалив пожежу в моєму юному, безтурботному серці, і вже ніщо, ніщо його не згасить. (Тікає.)

Фердинанд мовчачи треба за нею.

СЦЕНА П’ЯТА

Зал у будинку президента.

Входять президент, з орденським хрестом на шиї, із зіркою на груди, і

секретар Вурм.

Президент. Глибока прихильність! Мій син?.. Ні, Вурм, ніколи я цьому не повірю.

Вурм. Зробіть милість, ваше превосходительство, дозвольте мені представити доказу.

Президент. Що він доглядає за цією незначною міщанкою, говорить їй приємні речі, може бути, навіть тлумачить із нею про любов – все це я допускаю, все це пробачно, але… Так ви говорите, вона дочка музиканта?

Вурм. Дочка вчителя музики Міллера.

Президент. І гарненька?.. Втім, це саме собою розуміє.

Вурм (жваво). Чарівна блондинка. Сміло можна сказати, що вона не поступиться першим придворним красуням.

Президент (зі сміхом). Ах, от воно що, Вурм! Скільки я розумію, ви теж на неї заглядаєтеся? Але, чи бачите, наймиліший Вурм, та обставина, що син мій – дамський догідник, дає мені надію, що й дами будуть до нього прихильні. Він зможе багато чого домогтися при дворі. Ви говорите, що дівчина гарненька? Мені приємно, що в мого сина є смак. Він морочить голову цієї дурочке, начебто в нього серйозні наміри? Тим краще, – виходить, він досить спритний і бреше їй повний мішок. Мабуть, буде ще президентом. І до всього має успіх? Відмінно. Це явний знак, що він щасливий. Скінчиться цей фарс появою на світло здорового онука? Чудово! Я вип’ю зайву пляшку малаги за свіжу втечу на моєму родовідному древі й сплачу штраф за звабу дівиці.

Вурм. Я одного боюся, ваше превосходительство: як би вам не довелося пити цю пляшку тільки для того, щоб забутися!

Президент (строго). Вам відомо, Вурм, що, раз повіривши, я вже не зневіряюся й гнів мий межі не знає. Я охоче оберну в жарт ваше бажання певним чином мене настроїти. Що вам не терпиться забрати з дороги суперника, це мені ясно. Затьмарити мого сина в очах дівчиська вам не вдається, і ви хочете скористатися батьком, як хлопавкою для мух, – це мені теж зрозуміло; а що у вас такі разючі здатності до крутійства – це мене навіть приводить у захват. Але тільки, наймиліший Вурм, я вам не раджу дурити заодно й мене, раджу вам пам’ятати, що із мною жарти погані.

Вурм. Прошу прощення, ваше превосходительство. Якщо б навіть і справді, як ви підозрюєте, тут була замішана ревнощі, то її можна було б уловити у вираженні моєї особи, але, уже у всякому разі, не в мовленнях.

Президент. По – моєму, краще б її не було зовсім. Дивак! Чи не всі вам дорівнює, потрапить до вас монета прямо з монетного двору або ж від банкіра? Беріть приклад з місцевого дворянства: навмисне або ненавмисно, але тільки в нас рідко коли полягає шлюбний договір без того, щоб, принаймні, полдюжины гостей, а те й слуг, попередньо не виміряли геометричним способом той рай, що уготован нареченому.

Вурм (кланяється). У цьому випадку я зволів би залишитися міщанином.

Президент. До того ж найближчим часом ви будете мати задоволення щонайкраще відплатити своєму суперникові за образу. Саме тепер кабінет виніс рішення, що леді Мильфорд у зв’язку з появою нової герцогині повинна про людське око одержати відставку й, щоб уже не було ніяких підозр, вийти заміж. Ви знаєте, Вурм, наскільки займане мною положення залежить від впливу леді і як потужну пружину мого успіху становить уменье потурати примхам герцога. Його високість підшукує партію для леді Мильфорд. Йому може підкрутитися хто – небудь інший, і цей іншої піде на угоду й разом з дамою серця придбає довіру герцога, стане необхідним для нього людиною. Отож, для того щоб герцог продовжував залишатися в мережах у моєї сім’ї, Фердинанд і повинен женитися на леді Мильфорд. Вам це ясно?

Вурм. Як божий день. У всякому разі, ваша милість доводить цим, що президент у вас куди сильніше, ніж батько! Якщо майор виявиться таким же слухняним сином, як ви – ніжним батьком, то ваші наміри можуть зустріти опір.

Президент. На щастя, я ще жодного разу не засумнівався в осуществимости плану, на якому я порахував можливим начертати: _хай буде так!.._ Бачите, Вурм, от ми й повернулися до вихідного пункту. Я ще до обіду оголошу моєму синові про те, що йому має бути обручитися. По вираженню його особи я відразу зрозумію, виправдуються ваші підозри або ж їх варто рішуче відмести.

Вурм. Прошу мене вибачити, ваша милість. Вид у вашого сина буде, безсумнівно, розстроєний, але звідси ще не треба, що розбудується він через те, що ви в нього віднімаєте наречену, а не через того, яку саме наречену ви підшукали йому замість. Чи не завгодно вам буде вдатися до більше сильного випробування? Запропонуєте йому саму бездоганну партію у всій державі, і от якщо він погодиться, тоді присудите вашого секретаря Вурма до трьох років каторжних робіт.

Президент (кусаючи губи). Чорт візьми!

Вурм. Так, так, запевняю вас. Її мати, ходяча дурість, у простоті щиросердечної вибовкала досить.

Президент (ходить взад і вперед, щоб заспокоїтися). Добре! Сьогодні ж ранком.

Вурм. Тільки прошу вас не забути, ваше превосходительство, що майор син вашої милості…

Президент. Його не торкнуть, Вурм.

Вурм. …і що моя послуга, що складається в тім, що я допоміг вам позбутися від небажаної невістки…

Президент. Вимагає й з моєї сторони послуги допомогти вам женитися?.. Із задоволенням, Вурм!

Вурм (задоволений, кланяється). Вічний раб вашої милості! (Хоче піти.)

Президент. Але те, що я вам зараз довірив, Вурм… (загрозливо) якщо ви проговоритеся…

Вурм (зі сміхом). Те ваше превосходительство доведе, що я підробляв підписи. (Іде.)

Президент. Ти в мене в руках! Я тримаю тебе на твоєму ж власному шахрайстві, як жука на нитці.

Камердинер (входить). Гофмаршал фон Кальб!

Президент. Як не можна більш кстати!.. Дуже радий!

Камердинер іде.

СЦЕНА ШОСТА

Гофмаршал фон Кальб у богатом, але несмачному придворному костюмі, з камергерским ключем, двома годинниками й шпагою, у руці – chapeau bas {Капелюх з низькою тулією (франц.).} підстрижений a la herisson {Їжачком (франц.).}, взвизгивая, підлітає до президента й поширює по всьому партері запах

мускусу. Президент.

Гофмаршал (обіймаючи його). З добрим ранком, мій драгоценнейший! Як відпочивали? Як почивали? Простите, що я так пізно маю задоволення… Невідкладні справи… вибір меню… візитні картки… складання компаній для сьогоднішньої прогулянки в санях… Ух!.. А отут ще треба було бути присутнім при lever {Вдяганні знатної особи (франц.).} і доповісти його високості про погоду.

Президент. Так, звичайно, маршал, вам неможливо було відлучитися.

Гофмаршал. На довершення всього мене надула шельма кравець.

Президент. І ви всі встигли?

Гофмаршал. Це ще що! Сьогодні в мене лихо за лихом. Ви тільки послухайте!

Президент (розсіяно). Так невже?

Гофмаршал. Ви тільки послухайте! Ледь я вийшов з карети, як коня чогось злякалися, почали брикатися, потім здійнялися дибки й знизу доверху забризкали брудом мої, з позволенья сказати, панталоны. Що отут робити? Увійдіть, заради бога, у моє положення, барон. Я стою на вулиці. Уже пізно. Їхати назад, стати в такому виді перед його високістю – боже правий!.. Що ж я придумав? Я прикинувся, що мені погано. Мене скоріше на руки й прямо в карету. Мчуся щодуху додому… переодягаюся… їду назад… Яке?.. І в приймальні я все – таки перший… Як вам це сподобається?

Президент. Чудовий зразок людської спритності… Але залишимо це, Кальб… Отже, ви вже говорили з герцогом?

Гофмаршал (урочисто). Двадцять мінут тридцять секунд.

Президент. Так що ви! Виходить, у вас, безперечно, є для мене які – небудь важливі новини?

Гофмаршал (після деякого мовчання, із серйозною особою). Його високість сьогодні в касторовому камзолі кольору гусячого калу.

Президент. Ви подумайте!.. Ні, маршал, я можу вас повідомити щось більше цікаве… Ви, імовірно, ще не знаєте, що леді Мильфорд виходить заміж за майора Вальтера?

Гофмаршал. Так що ви говорите?.. І це вже вирішено?

Президент. Вирішено й підписано, маршал… І я вам буду дуже зобов’язаний, якщо ви прямо звідси відправитеся до леді, попередите неї, що до неї збирається з візитом Фердинанд, і сповістите про його намір все місто.

Гофмаршал (у захваті). ПРО, з найбільшою радістю, мій драгоценнейший! Це для мене така насолода! Лечу, лечу! (Обіймає його.) Будьте здорові… Через три чверті години про це буде знати вся столиця. (Выпархивает з кімнати.)

Президент (сміється йому вслід). А ще говорять, що такі істоти рішуче ні на що не придатно!.. Ну, уже тепер Фердинанду прийде дати згоду, інакше вийде, що бреше все місто! (Дзвонить.)

Входить Вурм.

Покличте до мене мого сина.

Вурм іде, президент у замисленості расхаживает по залі.

СЦЕНА СЬОМА

Фердинанд, президент. Вурм з’являється й зараз же йде.

Фердинанд. Ви наказали, панотець…

Президент. На жаль, щоб мати задоволення бачити сина, я щораз змушений тепер наказувати… Залишіть нас, Вурм!.. Фердинанд, я з деяких пор спостерігаю за тобою й не знаходжу більш того юнацької щиросердості й поривчастості, які мені так подобалися в тобі колись. На твоїй особі застигло вираження якогось незвичайного смутку… Ти уникаєш мене, уникаєш суспільства… Недобре!.. Людині твого років скоріше можна простити десять гульб, чим один – єдиний приступ нудьги. Стурбоване вираження більше пристало мені, дорогою мій! Надай мені потурбуватися про твоє щастя, а сам намагайся тільки сприяти успіху мого підприємства… Підійди, обійми мене, Фердинанд!

Фердинанд. Ви сьогодні дуже милостиві, батько.

Президент. Тільки сьогодні? Ах ти, розбійник! Так ще говориш мені це з такою кислою міною! (Урочисто.) Фердинанд! Заради кого я обрав небезпечний шлях, щоб увійти в довіру до його високості? Заради кого я розірвав сполучник зі своєю совістю й з небом?.. Послухай, Фердинанд… Я говорю зі своїм сином… Кому я звільнив місце, забравши мого попередника? Цей учинок тим глибше встромлюється в моє серце, чим старанніше ховаю я ніж від людей. Відповідай же мені, Фердинанд, заради кого я пішов на все це?

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>