Повний зміст Плотничья артіль Писемский А. Ф. 1/4

Олексій Феофилактович Писемскийплотничья артельIзиму минулого року я прожив у селі, як говориться, у чотирьох стінах, у старому, похмурому будинку, нікого майже не бачачи, нічого не чуючи, посередині посилених кабінетних праць, маючи для своєї розваги одні тільки трехверстные поїздки по непромятой дорозі, і тому читач може судити, з яким нетерпінням зустрів я весну. И – боже мій! Як гарна здалася мені оживаюча природа і яка тонка здатність одержав я насолоджуватися нею, здатність, що – не можу сховати – була мною втрачена в міському житті, посередині чиновницьких і іншого роду мирських хвилювань. По – справжньому танути початок із квітня, і я вуж цілий день залишався на повітрі, скидаючись на хворого, якому після піврічного висновку дозволені прогулянки, з тою тільки разницею, що я не боявся ні катару, ні ревматизму, ходив у легкому платті, сміло промочував ноги й вільно вдихав свіже й вогкувате повітря. луг, Що Протанув на пагорку, зробився для мене предметом невичерпного вниманья; по нескольку раз у день я спостерігав, як він більше й більше розширюється, свіж і свіжої зеленіють; бруньки, що з’явилися на садових вербах, я майже перераховував, начебто б у них було все моє багатство. З яким живим почуттям задоволення поїхав я, тільки – но пробираючись, верхи по дорозі, що провалюється на кожному кроці, подивитися на свою родову річку, що улітку курка перейде, але яка тепер, несучись широким розливом, несла крижини, валячи й ламаючи всі, що попадається їй назустріч: і сухе дерево, повалене в її русло осіннім вітром, і накат з мосту, і навіть вершу, дуже б, здається, старанно прикріплену старим кухарем, заради заманки в неї недосвідчених щулять. Целую тиждень на небі хоч би хмарина; сонце з кожним днем виявляє більше й більше свою теплотворну силу й припікає де – небудь у стіни, точно влітку. І скільки птахів з’явилося і як вони ожили, звідки прилетіли й усі співають: токуют на своїх хтивих асамблеях тетерева, свище часом соловей, кукует одноманітно й сумно зозуля, цвірінчать горобці; там відгукнеться іволга, там прокричить деркач… Господи! Скільки сили, скільки пристрасності й у той же час скільки гармонії в цих звуках оживаючого миру! Але от снігу більше немає: коней, корів і овець, до великого їх, скількох можна судити по зовнішності, задоволенню, зганяють у поля – наступає робоча пора; втім, навесні роботи ще нічого – не так кваплять: із Христова дня по Петров пост неділі називаються повіями; у полях возяться тільки мужики; а баби й дівки ще тчуть червона, і які з них помоложе й повеселій так посвободней у житті, так ходять у сусідні села або в садиби на гульбища; їх звичайно супроводжують хлопчиська в ситцевих сорочках і неодмінно з фарбованим яйцем у руці. Гульбища ці по наших місцях не можна сказати, щоб були одушевлені: баби й дівки більше коштують, переглядають один з одним і, довго сбираясь і передумуючи, стануть, нарешті, у хоровод і запечуть безсмертну: "Як по морю, як по морю"; причому одна з дівок, надягши на голову кашкет, представить хлопця, що убили лебедя, а інша – красну дівицю, що підбирає пір’я вбитого лебедя дружкові на подушечку або, разделясь на два міста, ходять друг до друга назустріч і співають – одні: "А ми просо сіяли, сіяли", а інші: "А ми просо витопчемо, витопчемо". Самою живою сценою буває, коли який – небудь хлопчисько покотиться раптом колесом і уріжеться в самий хоровод, причому яка – небудь баба, посердитее на особу, не пропустить нагоди, проговоря: "Я ті, пес – пустун отакий!", штовхнути його ногою в бік, а той повалиться на землю й почне дрегать ногами: дівки сміються… Іноді прив’яжеться до хороводу тільки що що відвертав з базару п’яний мужичонко й туди ж лізе цілуватися з дівками, які покрасивее; але отакого срамного хто вуж поцілує? І він почне викидати інші штуки: візьме, наприклад, два ціпки, з яких одну представить начебто смичок, а з інший скрипку, і почне награвати мовою "Бариню"{289} або нажене якого – небудь хлопчиська, стягне з його чобіт силою, візьме цей чобіт, як балалайку, і, теж награючи мовою, пуститься танцювати й, піднявши на вулиці своїми постолами страшний пил, провалиться, нарешті, куди – небудь; хороводницы після цього ще постоять, помовчать, проспівають іноді: "Калинушка з малинушкой лазоревый колір"; хлопчиськи ще поб’ються між собою й потім почнуть розходитися по будинках… От вам і грище всі!Тим часом час іде: ярове доорюють. Вечір ясний, теплий. Я сиджу на задній галереї будинку, зверненої у двір. У залі шумлять двоє маленьких синів: старшому
, Павлу{289}, четвертий, а молодшому, Миколі{289}, другий рік. Вони всіма силами намагаються перекричати один одного, скрикуючи: "Пли, пли, пли!" Це вони грають у солдати й воюють із турками; раптом один заревів. "Поля! Ти знову брата дражниш?" – кричу я, наперед знаючи, що старший, бешкетник, скривдив молодшого, і хочу йти; але чую, прийшла мати: вона краще відновить мир. Поля пренаївно оголосив, що він братика пікою заколов; йому пояснюють, що братика соромно колоти пікою, тому що братик маленький, і в наказанье ведуть у вітальню, говорячи, що його не пустять гуляти більше на вулицю й що він повинен сидіти й дивитися книжку з картинками; а Колю тим часом, заспокоївши льодяником, виносять до мене на галерею. Він так засмучений, що усе ще продовжує схлипувати; більші блакитні глазенки повні сліз. – Що, Коля, тебе скривдили? – говорю я, беручи його за підборіддя.Він трохи часу дивиться на мене, потім притискає голівку до плеча няньки й, як би згадавши важко нанесену йому образу, гірко знову заплаче. – Повно, панотець, повно! Геть, подивися, яка йде кішка, а, а, а, кішка!.. Киснув, киснув, киснув!.. – говорить йому в утешенье нянька, показуючи на кішку, що перебирається по заборі.Дитина зайнялася. – Киснув, киснув, киснув! – шепотить він тихенько. – Так, панотець, киць, киць, киць, – повторює за ним нянька, і обоє, дуже задоволені один одним, відправляються в залу колисатися. "Бай, бай, бай!" – починає наспівувати баба. "ПРО, про, про!" – окается дитина, а я усе ще продовжую сидіти: не хочеться в кімнати, втішно на повітрі, хоч і стає свіжо. Однак дідусь Фаддей пройшов вуж за квасом – виходить, дев’ята година наприкінці. Дідусь Фаддей тільки три рази в день (перед сніданком, обідом і вечерею) злазить із печі й ходить за квасом, і – не турбуйтеся, ніколи не спізниться; завжди перший націдить із суспільної квасницы у свій бурак; не любить рідкого квасу; ну, а двірня не маленька, саме зіллють і набурять водою. Чалий мерин, якому дозволено гуляти в саду по старезності років і за заслуги, зроблені ще замолоду, з нагоди секретних поїздок верхи верст за шість, за п’ять, у саму глуху північ і у всіляку погоду, – чалка цей раптом заіржав; це значить, чує коней – такий вуж кінь табунний, живий – згорів по своєму браті; виходить, це з поля їдуть. Спочатку показуються боронщики – хлопчиська, верхами на конях; Васько, син кучерів, звичайно поперед всіх і що їсти духу мчиться, але, углядівши мене, поїхав кроком. Отакого паливоди – хлопчиська й уявити важко: його пошлють, наприклад, за грибами, а він піймає в поле чию – нибудь чужого коня, загнуздає її мотузкою, так верст у десять кінців і дасть взад і вперед."Однак що ж це оральщики не шабашать?" – думаю я сам із собою. Але й оральщики отшабашили, їдуть! Це можна догадатися по лементі заділового мужика, Петра Завирохи; не знаючи, можна подумати, що він з ким – небудь свариться, а зовсім немає: він тільки говорить, і безупинно говорить, і все лементом кричить; тому його Завирохой і прозвали. Від оральщиков відділився староста, сухорлявий і зі стурбованою особою мужик, що відрізняється від інших тільки тем, що в чоботах і з паличкою, але, як і всі інші, сильно засмаглий і забруднений у бруді; він входить на червоний двір, знімає шапку й підходить до поруччям галереї. – Здраствуй, Семен, надягай шапку. Що скажеш гарного? – говорю я. – Овес викидали, – відповідає Семен неквапливо. – Ну, і слава богові! Вчасно, виходить, управляємося; тепер, стало бути, ячмінь і льон тільки залишився, – продовжую я. – Льон і ячмінь залишився тепер, – підтверджує Семен.Трохи часу ми обоє мовчимо. – Тепер би дощичка треба, – зауважую я.Семен зітхає. – Не заважало б і дощичка, – погоджується він.Взагалі він говорить якось ліниво: видно, утомився та й… Я, втім, розумію, що це значить. – Агов! Хто там? – кричу я. – Скажіть ключниці, щоб дала старості горілки.Особа Семена в мінуту висвітлюється задоволенням; ключниця виносить склянку горілки й разом з тим полломтя густо насоленого хліба. Вона, по різним зносинам, більша приятелька Семенові й всіх майже дітей у нього хрестила.Семен бере склянку, хреститься й, проговоря: – Із засівбою, панотець, поздоровляю! – випиває відразу й потім морщиться. – Закусите, – говорить ключниця, подаючи йому хліба.Семен відламує невеликий шматочок, з’їдає й відкашлюється. – Озимини, пан, нині, слава богові, гарні піднімаються, – заговорює вуж він сам. – Гарні, братик, гарні, бачив я; і трави, здається, теж будуть чималі. – Трави важливі засіли – з, – підтверджує Семен, – весна – те нині, пан, що бог дасть уперед, привільна для вс

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>