Повний зміст Сліпий музикант Короленко В. Г. 1/9

Володимир Галактіонович Короленко. Сліпий музыкантглава перваяIребенок народився в багатій сім’ї Південно – західного краю, у глуху північ. Молода мати лежала в глибокому забутті, але, коли в кімнаті пролунав перший лемент новонародженого, тихий і жалібний, вона заметалася із закритими очами у своїй постелі. Її губи шепотіли щось, і на блідій особі з м’якими, майже дитячими ще рисами з’явилася гримаса нетерплячого страждання, як у розпещеної дитини, що випробовує незвичне горе.Бабка нахилилася вухом до її щось тихо, що шепотіли губам. – Отчого… отчого це він? – запитувала хвора ледь чутно.Бабка не зрозуміла питання. Дитина знову закричала. По особі хворої пробігло відбиття гострого страждання, і із закритих очей сковзнула велика сльоза. – Отчого, отчого? – як і раніше тихо шепотіли її губи.Цього разу бабка зрозуміла питання й спокійно відповіла: – Ви запитуєте, отчого дитина плаче? Це завжди так буває, заспокойтеся.Але мати не могла заспокоїтися. Вона здригалася щораз при новому лементі дитини й усе повторювала із гнівним нетерпінням: – Отчого… так… так жахливо?Бабка не чула в лементі дитини нічого особливого й, бачачи, що мати й говорить точно в неясному забутті й, імовірно, просто марить, залишила її й зайнялася дитиною.Юна мати змовкла, і тільки часом якесь важке страждання, що не могло прорватися назовні рухом або словами, видавлювало з її очей великі сльози. Вони просочувалися крізь густі вії й тихо котилися по блідим, як мармур, щокам.Бути може, серце матері зачуло, що разом з новонародженою дитиною з’явилося на світло темне, безвихідне горе, що нависло над колискою, щоб супроводжувати нове життя до самої могили.Може бути, втім, що це було й дійсне марення. Як би те не було, дитина народився сліпим.IIсначала ніхто цього не помітив. Хлопчик дивився тим тьмяним і невизначеним поглядом, яким дивляться до відомого віку всі новонароджені діти. Дні йшли за днями, життя нової людини вважалося вже тижнями. Його очі прояснилися, з них зійшла мутна поволока, зіниця визначився. Але дитя не повертало голови за світлим променем, що проникав у кімнату разом з веселим щебетаньем птахів і із шелестом зелених буків, які погойдувалися в самих вікон у густому сільському саду. Мати, що встигла оправитися, перша із занепокоєнням помітила дивне вираження дитячої особи, що оставались нерухливим і якось не по – детски серйозним.Молода жінка дивилася на людей, як перелякана горлиця [Горлиця - голубка], і запитувала: – Скажіть же мені, отчого він такий? – Який? – равнодушно перепитували сторонні. – Він нічим не відрізняється від інших дітей такого віку. – Подивитеся, як дивно шукає він щось руками… – Дитя не може ще координувати [Координувати - узгоджувати, установлювати правильні співвідношення] рухів рук із зоровими враженнями, – відповів доктор. – Отчого ж він дивиться все в одному напрямку?.. Він… він сліпий? – вирвалася раптом із грудей матері страшний здогад, і ніхто не міг неї заспокоїти.Доктор взяв дитину на руки, швидко повернув до світла й заглянув в очі. Він злегка зніяковів і, сказавши кілька незначних фраз, виїхав, обіцяючи повернутися дня через два.Мати плакала й билася, як підстрелена птах, притискаючи дитини до своїх грудей, тим часом як ока хлопчика дивилися всі тим же нерухливим і суворим поглядом.Доктор дійсно повернувся дня через два, захопивши із собою офтальмоскоп [Офтальмоскоп - медичний інструмент, спеціальне дзеркало, уживане для дослідження дна очного яблука]. Він запалив свічку, наближав і видаляв неї від дитячого ока, заглядав у нього й, нарешті, сказав зі збентеженим видом: – На жаль, пані, ви не помилилися… Хлопчик дійсно сліпнув, і притім безнадійно…Мати вислухала цю звістку зі спокійним смутком. – Я знала давно, – сказала вона тихо.IIIсемейство, у якому народився сліпий хлопчик, було нечисленно. Крім названих уже осіб, воно складалося ще з батька й "дядька Максима", як кликали його все без винятку домочадці й навіть сторонні. Батько був схожий на тисячу інших сільських поміщиків Південно – західного краю: він був добродушний, навіть, мабуть, добрий, добре дивився за робітниками й дуже любив будувати й перебудовувати млина. Це заняття поглинало майже весь його час, і тому голос його лунав у будинку тільки у відомі, певні годинники дня, що збігалися з обідом, сніданком і іншими подіями в тім же роді. У цих випадках він завжди вимовляв незмінну фразу: " чиЗдорова ти, моя голубка?" – після чого всідався за стіл і вже майже нічого не говорив, хіба зрідка повідомляв що – небудь про дубові вал
и й шестірні. Зрозуміло, що його мирне й невигадливе існування мало відбивалося на щиросердечному складі його сина. Зате дядько Максим був зовсім в іншому роді. Років за десять до описуваних подій дядько Максим був відомий за самого небезпечного забіяку не тільки на околицях його маєтку, але навіть у Києві на "Контрактах" ["Контракти" - місцева назва ніколи славного київського ярмарку. (Примеч. автора)]. Усе дивувалися, як це в такому поважному у всіх відносинах сімействі, яке було сімейство пані Попельской, уродженої Яценко, міг видатися такий жахливий братик. Ніхто не знав, як треба з ним триматися й чим йому догодити. На люб’язності панів він відповідав дерзостями, а мужикам спускав свавілля й брутальності, на які самий смирний з "шляхтичів" неодмінно б відповідав ляпасами. Нарешті, до великої радості всіх благомыслящих людей [Благомыслящие люди. - До революції так офіційно називалися прихильники існуючої влади, вороже настроєні стосовно революційної діяльності], дядько Максим за щось сильно осердився на австрійців [Осердився на австрійців - обурився австрійцями, під гнітом яких тоді перебувала Італія] і виїхав в Італію; там він примкнув до такого ж забіяки і єретика [Єретик - тут: людина, що відступила від загальноприйнятих поглядів] – Гарібальді [Гарібальді Джузеппе (1807 - 1882) - вождь національно - визвольного руху в Італії в середині XIX століття, що очолювало боротьбу італійського народу проти австрійського гніта], що, як з жахом передавали пани поміщики, побратався із чортом і в гріш не ставить самого тата [Тато - римський тато, верховний глава римсько - католицької церкви]. Звичайно, у такий спосіб Максим навіки погубив свою неспокійну схизматичну [Схизматична (гречок.) - єретична] душу, зате "Контракти" проходили з меншими скандалами, і багато шляхетні мамаши перестали турбуватися за долю своїх синів.Мабуть, австрійці теж міцно осердилися на дядька Максима. Часом у Курьерке, здавна улюбленій газеті панів поміщиків, згадувалося в реляциях [Реляція - повідомлення, доповідь] його ім’я в числі розпачливих гарибальдийских сподвижників, поки один раз із того ж Курьерка пани не довідалися, що Максим упав разом з конем на поле бою. Розлютовані австрійці, давно вже, мабуть, що точили зуби на запеклого волынца [Волынец - уродженець Волині, Волинської губернії в Південно - західному краї] (яким, чи ледве не одним, на думку його співвітчизників, тримався ще Гарібальді), порубали його, як капусту. – Погано скінчив Максим, – сказали собі пани й приписали це спеціальному заступництву св. Петра за свого намесника. Максима вважали померлої.Виявилося, однак, що австрійські шаблі не зуміли вигнати з Максима його вперту душу й вона залишилася, хоча я в сильно попсованому тілі. Гарибальдийские забіяки винесли свого гідного товариша зі смітника, віддали його кудись у госпіталь, і от, через кілька років, Максим зненацька з’явився в будинок своєї сестри, де й залишився.Тепер йому було вже не до дуелей. Праву ногу йому зовсім відрізали, і тому він ходив на милиці, а ліва рука була ушкоджена й годилася тільки на те, щоб абияк опиратися на ціпок. Та й взагалі він споважнів, угомонився, і тільки часом його гостра мова діяла так само влучно, як ніколи шабля. Він перестав їздити на "Контракти", рідко був у суспільство й більшу частину часу проводив у своїй бібліотеці за читанням якихось книг, про які ніхто нічого не знав, за винятком припущення, що книги зовсім безбожні. Він також писав щось, але тому що його роботи ніколи не були в Курьерке, те ніхто не надавав їм серйозного значення.У той час, коли в сільському будиночку з’явилося й стало рости нова істота, у коротко обстрижених волоссях дядька Максима вже пробивалася сріблиста проседь. Плечі від постійного упору милиць піднялися, тулуб прийняло квадратну форму. Дивна зовнішність, тужно зрушені брови, стукіт милиць і клуби тютюнового диму, якими він постійно оточував себе, не випускаючи з рота трубки, – все це лякало сторонніх, і тільки близькі до інваліда люди знали, що в порубаному тілі б’ється гаряче й добре серце, а у великій квадратній голові, покритою щетиною густих волось, працює невгамовна думка.Але навіть і близькі люди не знали, над яким питанням працювала ця думка в той час. Вони бачили тільки, що дядько Максим, оточений синім димом, просиджує часом цілі годинники нерухомо, із затуманеним поглядом і тужно зрушеними густими бровами. Тим часом покалічений боєць думав про те, що життя – боротьба й що в ній немає місця для інвалідів. Йому спадало на думку, що

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>