Повний зміст Старечий гріх Писемский А. Ф. 1/6

Олексій Феофилактович Писемскийстарческий грехсовершенно романтичне приключениеIесли вам коли – небудь траплялося підніматися по крутий і постійно чочомусь воняющей сходам будинку присутственных місць у місті П – Е й там, на самому верху, повернувши праворуч, проникати крізь незграбну й з вічно надламаним замком двері в ціле відділення низеньких і сильне бруднуватих кімнат, що поміщали в собі місцевий Наказ суспільного піклування, то вам, звичайно, впадав в око сидевший у вікна, перед дубовою конторкою, чиновник, років уже далеко за сорок, з великими рисами особи, зі скуйовдженими волоссями й бакенбардами, широкоплечий, з жилавими руками й з більш ще незграбними ногами. Це був бухгалтер Наказу Иосаф Иосафыч Ферапонтов. На ньому, як і на іншій канцелярії, був такий же зношений віцмундир, такі ж виродливі, з більшим пальцем, що сильно видався, чоботи, такі ж засалені штани, зі слідами чорнила й тютюну на колінах, і тільки в досить похмурому вираженні особи його якось не було видно того жовчного роздратування від дрібної думки, що безупинно хвилюється, що, потрібно сказати, було властиве майже всіх інших приказних братій. Видимо, що бухгалтер думав і міркував про більше піднесені й шляхетні предмети, чим його підлеглі. Незважаючи на це, здається б, перевага з його боку, вона властиво за свою зовнішність і був не зовсім любимо начальством. Всі нові губернатори, стаючи на посаду й відвідуючи в перший раз Наказ, одержували про нього сама невигідна думка, може бути, тому, що в той час, як всі інші чиновника зустрічали їх з подобострастно – веселим видом, один тільки Иосаф стояв у своєї конторки, як ведмідь, на який ішли з рогатиною. – У вас бухгалтер, мабуть, худобина, – зауважував звичайно губернатор члену Наказу. – Для служби – те, ваше превосходительство, дуже вже корисний, – відповідав той на це тоном глибокого жалю, – у нас теж справа грошове: от, бувало, і предместник вашого превосходительства, як за кам’яною стіною, за ним спокійно почивати изволили. – Гм!.. – вимовляв глибокодумно губернатор, і тільки цим бухгалтер рятувався на своєму місці. Щодня, з восьми годин ранку до двох годин пополудні, Ферапонтов сидів за своєю конторкою, те переглядаючи з більшою увагою товсту книгу, що лежала перед ним, те прочитуючи якісь папери, те, нарешті, спрямовуючи сумний погляд на досить тривалий час у вікно, з якого виднілася дзвіниця, трохи домовиків дахів і клаптик неба. Про що бухгалтер думав у цей час, – сказати важко; але по всьому помітно було, що думка його була ширше того невеликого простору, у якому був йому божий мир крізь канцелярське вікно, ширше й глибше навіть тих думок, які полягали в цифрах книги, що лежала перед ним.Годин з одинадцяти звичайно в Наказ починала збиратися публіка, і перші були купці із внесками. Траплялося так, що який – небудь із них, забігши нашвидку в Наказ, важко дихаючи й з неспокійними очами, прямо звертався до бухгалтера: – Член здеся – тко – з алі немає? – У губернатора, – відповідав Ферапонтов. – Эхма – Тка! – говорив купець, прищелкнув мовою й почухавши в потилиці. – Деньжонки б внести треба… затримають, мабуть!.. А делов – те… делов… – Давайте, – говорив йому на це лаконічно Иосаф, і купець, нітрохи не замислюючись, витягав з кишені іноді тисяч п’ять, шість, десять сріблом і віддавав їх йому на руки, твердо впевнений, що завтра ж одержить на них квиток.Всі поміщики, маєтки яких були закладені в Наказі, теж знали Иосафа й теж прямо зверталися до нього. Більше смирні з них навіть почували до нього деякий страх. – Асаф Асафыч? А Асаф Асафыч? – говорили вони, підходячи не без боязкості до його конторки (бухгалтер не любив на перший заклик відгукуватися). – А що маєток моє призначений у продаж? – містив прохач уже жалібним голосом.Ферапонтов взглядывал на нього. Ім’я він майже ні в кого не запитував і кожного дізнавався по особі. – Сахаровых? – вимовляв він, розгортаючи товсту книгу. – Сахаровых, – відповідав робко поміщик. – Сімнадцятого квітня призначено в продаж, – відповідав Ферапонтов.Поміщик остаточно губився. – Так як же це, їй – богу, от ті й раз! – вимовляв він майже зі слізьми на очах.Бухгалтер іноді, після декількох мінут мовчання, знову розгортав книгу й, переглянувши її уважно, вимовляв: – Перезаставите. Перезаставити можна. – Можна? – запитував поміщик з розквітаючою особою. – Можна. А ви й не знали того? – говорив Иосаф Иосафыч: у голосі його чулося легке глузування.Поміщик від радості майже вприскочку йшов з Наказу. – Перед сінним ковчегом скакаше граючи!.. – вимовляв йому вслід столон

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>