Повний зміст Ступінь довіри Войнович В. 1/19

ЧАСТИНА ПЕРШИЙ Розділ перваябыл кінець листопада або початок грудня (точно не пам’ятаю), коли від батька мого, що проживав у родовому маєтку Филипповке, вийшла звістка, що незабаром у Казань прибуде Микола Олександрович Фигнер із взрослою дочкою."Микола Олександрович, – писав батько, – мій однокашник ще по Корпусі Лісничих, нині, як і я служить світовим посередником у Тетюшском повіті. Тому раджу тобі бути до нього і його дочки уважним і гостинним, як це завжди водилося в нашім роді й не докучати своїми одкровеннями, які серед нинішньої молоді називаються правдою в очі, а в наші часи называлися просто хамством. Будь поблажливий до слабостей інших, тому що ніхто з нас не досконалий". Потім випливали коротко сімейні новини прохання: "У книгарні Дубровина запитай книгу "Немає більше геморою!!!" Зейберлинга. У газетах пишуть, що книга ця знакомт із сутністю страждання досі нез’ясованого геморою й навчить позбутися від нього без усяких наслідків".Хоча панотець ні словом не про мовився про мету подорожі свого однокашника, мені ця мета була цілком очевидною. "Ясно, – думав я – їде старий хрін із провінції в губернське місто, щоб збути залежаний товар, начебто в губернському місті живуть дурні". Втім, дурнів у нашім місті, дійсно, вистачало цілком.Мені в ту пору було двадцять шість років. Закінчивши з відмінністю Казанський університет, я одержав звання кандидата прав і служив слідчим в окружному суді. Робота ця, при всіх її тіньових сторонах, здавалася мені вкрай важною, особливо в нашім тридев’ятому царстві досить відсталому в правовому відношенні, і відповідала моїм прагненням бути необхідним і корисним членом суспільства. Судова реформа, тоді тільки що що дійшла до нашої губернії, відкривала перед молодою й честолюбною людиною досить приємні перспективи.Головою в нас був Іван Пантелеевич Клемишев, старий, заскнілий у колишніх звичках. Шануючи себе англоманом, він любив уживати англійські слова, іноді до речі, а частіше зовсім не до діла, але англійським традиціям випливати не прагнув. Сорокалітня служба в старому суді наклала незгладимий відбиток на його подання про порядок відправлення правосуддя, від яких він не бажав, та й не міг, мабуть, позбутися. – Дайте мені людини, – покурюючи свою незмінну трубочку, звичайно проказував він, – і скажіть, як його покарати, а вуж причину й засіб я знайду – з, будьте впевнені.Незважаючи на всі зміни, що происшли за останнім часом, Іван Пантелеевич був твердо переконаний, що краще засудити десять невинних, чим упустити одного винного. Позбутися від подібної омани він міг би тільки в тому випадку, якщо сам потрапив би в число десяти засуджених невинних, але така перспектива йому ніколи не загрожувала.До суду присяжних відніс він як до неминучого зла й умів так повернути кожну справу, що обвинувачуваний одержував все те, що одержав би й без присяжних. Звичайно напутні мови Клемишева містили в собі підказку бажаного вердикту й навіть деяку погрозу стосовно присяжних, після чого останні не вирішувалися (або майже ніколи не вирішувалися) приймати самостійне рішення. Своїм умінням натискати Клемишев пишався й говорив: – Дайте мені хоч тыщу присяжних, я однаково настрою їх так, що вони надійдуть по – моєму.Ліберальні віяння нашого часу вважав він досить злобливими, що загрожують чи ледве не загибеллю батьківщині, у любові до якого Клемишев розпинався при кожному зручному випадку не тільки на службі, але й у домашнім колі. Однак любов до батьківщини не заважала йому вести життя, що ніяк не можна було назвати праведної. Ніс його від постійного пияцтва мав колір і навіть, я б сказав, форму синього баклажана. Для виїздів він тримав надзвичайно дорогого рисака й улаштовував звані вечори й бали, що анітрошки не відповідали його платні й доходам з маєтку.Чи варто говорити, що між мною й головою суду постійно виникали тертя, що збільшувалися ще й тим, що я доглядав за його дочкою Лізою, або Лизи, як її на англійський манер кликали будинку.Ліза була молодшою дочкою в родині Клемишевых. Три старших давно вже були замужем, і дві з них мали дітей. А Ліза трохи засиділася в дівицях, і до описуваного часу їй ішов двадцять четвертих років. Не можна сказати, щоб вона була дуже гарна, але придане, що дається за нею, (зізнаюся, це мало для мене деяке значення) цілком скрашувало загальну картину. Втім, у ту пору вона й так здавалася мені досить привабливої, розумної й милої. Досить часто я проводив у неї вечора. Потріскував камін, дзюрчала музика, і її білі руки плавно злітали
над клавішами. У такі вечори мені було гарно й затишно й додому вертатися ніяк не хотілося. Часто я думав про те, що як все – таки неправильна приказка про яблуко, що падає недалеко від яблуні. Ліза була красномовним спростуванням забобону, що зміцнився. "От, – міркував я сам із собою в такі мінути, – її батько – хабарник і лихоимец, що мав на своїй совісті (коли така в нього була) стільки загублених душ; що загального в неї може бути з ним?" И сам собі відповідав: "Нічого, крім споріднення, у якому вона, зрозуміло, неповинна". Я вже подумував, чи не зробити пропозицію, але, дорожать своєю досить відносною волею, щораз утримувався від цього кроку. Однак відносини наші поступово дійшли до такої крапки, коли мої постійні відвідування й сидіння допізна як би зобов’язували вже мене до чого, і матінка Лізи Авдотья Семенівна поглядала на мене питально й з якимось невисловленим докором, зміст якого я дуже добре розумів.Один раз увечері (приблизно через тиждень після одержання батюшкиного листа, про яке я вже й думати забув) сидів я у вітальні в Клемишевых. Ми були тут з Лізою вдвох. Вона награвала щось на роялі, а я сидів на атласному пуфику перед каміном, витягнувши ноги, дивився на вогонь і не думав, здається, ні про що. Саме в цей день у службових справах довелося мені виїхати в повіт за п’ятнадцять верст від Казані. Проробивши по морозі дорогу в обидва кінці, я утомився, змерзнув і тепер із задоволенням насолоджувався музикою, теплом і видом вогню, що завжди робив на мене якась гіпнотична дія, тобто я міг дивитися на нього, не відриваючись, годинниками. Так я сидів, зазнаючи найглибшої насолоди, майже рівне щастю, коли Ліза запекла. Вона співала романс, складений якимось знайомим на слова Байрона – "So, We’ll Go No More A – Roving…" {Не бродити нам більше (англ.)}. По правді говорячи, я цей романс давно вже не любив, а якщо сказати точніше, те й зовсім ненавидів. Але колись він мені подобався, і я мав необережність сказати про це. З тих пор мене пригощали цим романсом щораз, коли я бував у цьому будинку. Зрозуміло, виконувалися й інші дрібні речі, теж давно мені знайомі, але наприкінці або в середині гри робилася багатозначна пауза, кидався багатозначний і обещающий щось незвичайне (тільки для вас!) погляд, тонкі білі пальці повільно впадали на клавіші й божественні звуки викликали сверблячка в моєму хребетному стовпі. Так, мені давно вуж знудив цей романс, він дратував мене тепер настільки, що викликав майже фізичний біль, але я не знаходив у собі мужності попросити Лізу більше не робити мені цього подарунка, я нерозумно посміхався й кивав головою, як би на подяку й схвалення, що вона вгадала заветнейшее моє бажання, у той час як мені жагуче хотілося схопити що – небудь важке й розколотити вщент цей інструмент, щоб останнім звуком, з його витягнутим, був би звук струн, що рвуться. І цього разу я знову посміхнувся й кивнув головою, а потім стис руками скроні й нахилив голову, як би приготовясь у який раз зазнати насолоди, а насправді тільки для того, щоб сховати щирі почуття, щоб гримаса відрази, що, можливо, з’явиться на моїй особі, не була б замічена. І знову, як минулий раз, як позаминулий раз, як уже багато разів дотепер, я намагався відволіктися, але не міг і думав: "Це ще тільки перший куплет, і перш, ніж перейти до другого, вона повторить два останні рядки першого, а потім ще зробить кілька перехідних акордів і обов’язково перебере своїми чарівними пальчиками всі клавіші до єдиної, зітхне, зробить паузу й вуж тільки після цього приступиться до другого куплета".Так всі й було. Ліза подивилася на мене, обещающе посміхнулася (викликавши в мені фальшиву посмішку схвалення й подяки) і упустила пальці на клавіші. Повільно зіграла вступ і потім своїм переливчастим голосом запекла:So, we’ll go no more a – rovingSo late into the night… {}{ Не бродити нам більше по ночах удвох (англ.) }"Боже мій, – подумав я, – чому вона, так тонка й чуйна, не розуміє, що цей романс мені давно набрид. Нехай це самий геніальний із всіх романсів, але не можна ж людини увесь час годувати тим самим. Допустимо, я обожнюю устриці, але якщо є устриці щодня з ранку до вечора, то шматок цвілого чорного хліба здасться їжею богів".Я схопився за голову й, зображуючи найбільшу насолоду, відвернувся до вогню.Щоб відволіктися, я став думати про справу, яким займався останнім часом і яке мене хвилювало.Головною діючою особою цієї справи був якийсь Анощенко. Пан Анощенко відав одним з тих численних департаментів, які, здавалося, для того тільки й були створені, щоб чиновники могли одержувати платню. Людин

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>