Повний зміст У болоті Мамин – Сибіряк Д. Н – Часть 1

Дмитро Наркисович Мамин – Сибирякв болоті

Із записок мисливця

На Уралі є цілий ряд зарослих озер. Якщо дивитися на них звідки – нибудь із височини, можна відмінно бачити збережений рівень води, лінію берега, острова. Чудово те, що що утворилися торфянины й болота зберегли колишній водяний рівень, тоді як звичайно він знижується у вигляді широких балок і неправильної форми ям.Ходити по такому зарослому озеру небезпечно; ґрунт так і колишеться під ногами, точно йдеш по натягнутому полотну; в інших місцях нога провалюється зовсім, а подекуди ще збереглися напівзатягнуті осокою й лапушником глибокі озерні "вікна", які навіть не замерзають узимку. Рослинність на таких мертвих озерах зовсім особлива, теж якась мертва: тверда осока, ситник, белоус, мохи й різноманітний чагарник, починаючи зі смородини по краях і кінчаючи вербою. Особливо чудові болотні сосни й берези, по яких відразу довідаєшся теперішнє болото: дерева тут перетворюються в жалюгідних карликів, точно золотушні діти, а тим часом таким карликам буває іноді років за сто. Болотна дичина любить ці мертві місця й плодиться тут у безлічі, тим більше що є такі болота, які рішуче влітку недоступні мисливцям.Раз ранком наприкінці липня я довго бродив із собакою по березі такого болота, що ще перебувало в періоді заростання: торф’яний шар заліг усього на глибині напіваршина, а поверхня представлялася рідким кочкарником, з водяними просвітами. Під водою чітко можна було розглянути строкатий килим торішніх водоростей, точне дно було выложено дерев’яною коричневою мозаїкою. О дев’ятій годині вже сильно ширяло. Небо було зовсім безхмарно, і від болота піднімалися важкі випари. Ставало просто задушливо, і час був подумати про відпочинок; собака теж утомився й дивився на болото, що розстелялося, ледачими очами, опустивши хвіст. Недалеко височіла кам’яниста гірка із сосновою гривкою нагорі й зеленою опушкою з горобин унизу; я направився до неї, щоб відпочити де – небудь у тіні в ключика.Я забув згадати про страшному ворогу, що гнав нас із болота сильніше сонячної спеки; цей ворог – болотний комар і якась мошка, безсовісно лезшая в рот, у ніс і навіть у вуха. Доводилося постійно відмахуватися, причому ворог зникав, як дим, а особа, руки й шия починали просто пухнути від незліченних укушений. Люди із чутливою шкірою іноді вертаються з такого болота із зовсім роздутими особами, так що навіть ока запливають, але, звичайно, звичка й деяка досвідченість охороняють трохи від подібних перетворень. Шльопаючи по болоту, я думав з особливим задоволенням про розведений вогник – куриві, що розжене болотних розбійників, але в цей момент собака глухо забурчав, попереджаючи про присутність чужої людини.У десяти кроках від мене, по коліно у воді, стояла низенька бабуся із глибоко насунутою жовтою хусточкою на голові; у поділі жовтого сарафана вона тримала пучки якоїсь жовтуватої болотної трави."Яка – небудь сільська знахарка…" – мигнуло в мене в голові. – Бабуся, де тут знайти ключик? – запитав я, підходячи до бабусі. – А от зараз під гіркою, милий… геть черемшина де, – привітно відповіла знахарка, нагинаючись за новою травичкою. – Спасибі, бабуся… Травичку збираєш? – Травичку, пана, травичку… гарну травичку.Я поплівся вперед до зазначеного місця, але баба мене зупинила. – А там, пан, у ключика – те, у мене внучка махонькая покинута, – попереджала вона, заслоняючи зморшкувату, висохлу особу від сонця рукою. – От цуцик – те твій не налякав би… – Добре, бабуся, не злякаємо. – Спить вона, онучен – те…Під кущем черемшини я дійсно знайшов і ключик і спалу внучку. Місце було чарівне, але можна було пройти у двох кроках, не помітивши його. У глибині сцени височів скелястий гребінь, що обростив молодим сосником, а ближче до води тяглася опушка із черемшини, горобини й шелюгу. Потрібно було розсунути галузі низької черемшини, щоб потрапити на неправильної форми галявину, що поростила густою зеленою травою. Ближче до болота, де сочився із землі світлий, як гірський кришталь, ключик, була зроблена навіть ямка в піску й обкладена по краях строкатими камінчиками. Очевидно, бабуся – знахарка частенько буває тут.Знайти спалу дівчинку було теж досить важко, хоча вона спала майже зовсім на очах, у тіні тої самої черемшини, на яку вказувала бабуся. Це була зовсім ще маленька дівчинка, років чотирьох; вона спала прямо на траві, покрита поношеним ситцевим фартухом, з – під якого виставлялися тільки босі ніжки, покриті брудом і подряпинами.Улаштувати куриво було справою мінути, і незабаром їдкий солом’яний дим потягнув догори стовпом, тому що день був безвітряний і п
овітря стояв, не шелохнувшись. Я з насолодою напився ключової води, умився й, не кваплячись, прийнявся готовити мисливський сніданок з убитих куликів. – Дай – Ка я тобі, пан, сама засмажу пташинк – те… – проговорив за мною голос знахарки.Я навіть здригнувся від несподіванки, і сконфужений собака, прокараулившая подкравшуюся бабу, заричала не на жарт і довго не міг заспокоїтися. Тепер я згадав, що я давеча зовсім не помітив баби, хоча вона бродила по зовсім відкритому місцю й у момент зустрічі, як і тепер, точно виросла із землі. Зізнаюся, мене завжди лякають ці несподівані мовчазні появи, що виростають із землі, як тіні, і я щораз трохи часу випробовую неприємне почуття людини, що бродить у темряві й зненацька натрапляє на зовсім незнайомі предмети.Поки я передумував все це, знахарка з якимось ласкавим шепотом виклала зібрану траву біля спалої внучки, а потім прийнялася за моїх куликів; вона, мабуть, уміла звертатися із цією дичиною, хоча селяни болотної дичини самі ніколи не їдять, уважаючи її поганої. Мене зацікавило цю обставину. – Бабуся, ти це де навчилася куликів – те жарити? – запитав я, виймаючи ще двох на її пай. – Ні, пан, я не їм… ніякого м’яса не їм, – відмовилася бабуся і якось сумно посміхнулася. – А де я навчилася куликів – те жарити… Стара я, пан, боляче стара. Мало чого знаю… Так, стара, навіть на што комарі – і ті не їдять. Тебе от як нафарбували, а мене не їдять, тому й комар свій смак знає: одне – старе, інше – молоде…Знахарка знову посміхнулася й, не кваплячись, прийнялася загортати куликів у широкі листи якоїсь трави, а потім зарила їх у золу. Я розглянув її докладно тільки тепер. Згорблена, але ще бадьора, вона була одягнена в поношений темний ситцевий сарафан і таку ж сорочку; велика темна хустка покривал голову разом із засмаглою зморшкуватою шиєю. Ноги були босы, зі слідами болотної твані. Зморщена особа дивилася ласкавими, світлими очами, що зберегли ще, що таїлася в них іскру, життя; колись ця особа, імовірно, було дуже красиво, тому що й тепер ще не втратило відомої приємності, особливо коли бабуся посміхалася такою гарною, спокійною посмішкою. Очевидно, вона вміла водитися з панами й тримала себе з тим ласкавим достоїнством, з яким уміють обходитися заслужені бабусі – няньки. Звичайні сільські баби якось цураються незнайомого пана й постійно охають і стогнуть або гарчать. – Яку це ти, бабуся, травичку збирала в болоті? – запитав я, коли кулики були вже готові. – Травичку – Те?.. А гарна, божа травичка… Петров – хрест прозивається.Бабуся принесла кілька стеблинок і подала мені; Петров – Хрест походив на конвалію, тільки був длиннее й мав м’ясистий білий корінь у формі розсунутих пальців. – Чому ця травичка Петровим – Хрестом називається? – запитав я, продовжуючи розглядати окремі стеблинки.Бабуся вибрала одне стебло, повернула його нагору корінцем і подала мені: корінець мав неправильну форму хреста. Подальших пояснень не було потрібно. – Для чого ж тобі ця травичка? – А гарна травичка, пан, пользительная… допомагає в багатьох болестях: коли до серця підкотить, поперек ломить, від голови… Від усього пользует… – Одну цю травичку збираєш або ще й інші? – И інші трави збираю, які на користь… Допомагаю, хто попросить… Є боляче гарні травички, пан. Ах, які трави є!..Бабуся благочестиво покачала головою й важко зітхнула.Баба сиділа на самому припеке й жувала якусь скоринку, що прикривала ситцевою хусточкою; зуби в їй були ще міцні, так що чутно було, як вона сміло розгризала сухі місця. Мій собака, прищулившись, увесь час стежила за нею й кілька разів перекладала ока на мене, точно запитуючи, як їй бути. Куриво димілося як і раніше; під кущами чорної смородини товклися стовпом комарі, у траві скрекотали якісь комашки, десь далеко перегукувалися журавлів. Літня спека все наливався, і навіть у тіні не було порятунку – з кущів так і несло важким, теплим струменем, що кидав у піт. Я сподівався заснути, щоб перечекати самий жаркий час дня, але всі спроби в цьому напрямку скінчилися повною невдачею, і в результаті вийшло почуття якогось розслаблення, точно після жаркої лазні. А бабуся все сиділа, витягнувши вперед ноги, і не думала йти із сонячного припека. – Бабуся, ти засмажишся на сонечку! – проговорив я нарешті, почуваючи, як мені самому робиться жарче при погляді не цю бабу, що жарилася на сонце. – Ні, милушка, я рада сонечку – те… люблю його. Кров – Те стара, не гріє, а сонечком – те її й розганяє: всі б от так – те сиділа… добре… Боляче я люблю це сонечко, милушка, чекаєш не дочекаєшся його зиму – те зимскую, а як сонечко початок
пригрівати – я все по лісі броджу, по лугах, по болотах. Дотоль буду ходити, поколь тіла свого не зношу… На що воно мені тепер? Буде вуж, пожила, погрішила… – Так які в тебе й гріхи, бабуся… Так, дрібниці які – небудь?Бабуся допитливо подивилася на мене й важко зітхнула.У цей час прокинулася спала дівчинка; углядівши чужої людини, вона зробила серйозну особу й питально подивилася на бабусю. Це була прехорошенька дитина – круглолиця, із синіми вічками й лляними волосиками, з рум’янцем у всю щоку, з таким детски – серйозним складом пухленького ротика й світлим, чистим поглядом, яким уміють дивитися тільки діти. У селянському середовищі рідко зустрічаються дуже гарні діти, і я з особливим задоволенням розглядав маленьку внучку. – Красуня буде, – проговорив я якось мимоволі.Бабуся раптом насупилася і якось буркотливо заговорила: – Ох, милушка, не потрібно це слово говорити… негаразд ти сказав… негарне це слово, пан. – Як негарне? – Так уже так, видно… Танюшка, милушка, що ти так воззрилась на пана – те? Пан гарний… Хошь поїсти – те? На – ка от, дитятко, у міні тобі припасено було…Бабуся дістала захований під кущем вузлик і вийняла з нього скиба білого хліба; дівчинка стежила за нею із заспаною блаженною посмішкою й міцно вхопилася за скибу обома рученятами. – Що ж я негарне таке сказав? – допитував я, коли шматок хліба був з’їдений і Таня знову встигла заснути. – От і в піснях про красу – те співають… – Ах, милушка, милушка… Погибель ця сама краса нашому братові, бабі… так! Ти думаєш, я завжди така – те була: зморщена, так жовта, так стара?.. Ох, ні, милушка! Гарна була в дівках, а заміж вийшла – ще краше стала. По шістнадцятому годку заміж – те вийшла, так воно було із чого гарніша – те… У Березовському заводі тоді ми жили, теперішні, виходить, березовські були, а в ті часи, ух, як строго було… Казенні були, а отут начальство сторожить, тому й з начальства теж запитували. Давно це, милушка, було, тоді ще тебе й у спомині – те не завелося, – ну, от і надсилають до нас у Березовск одного начальника, Павла Лександрыча… А як надіслали його, народ досить завив, вовком завив, тому боляче строгий був Павло – Те Лександрыч Із німців він; ну, і все вимагати зачав, щоб за законом, а тодішні – те порядки гірше смерті були… Та й робота ця в Березовске на промислах була сама проклятуща: золото добували по шахтах, у землі, милушка, робили, як хробаки землю – те точили… Важка була робота, ну, а начальство вимагає, а ледве що – зараз ціпками… Нині вже цього ні, а колись у нас на промислах за все ціпками мужиків били. Павло – Те Лександрыч боляче вуж дошкулив тоді весь Березовск: і работою й своїми порядками… Пробували його підкуповувати, як інших начальників, так куди тобі – приступу немає. Просто бедовенная лихо, народу – те по копальнях тыщи прибили – всі забедовали… І раніше начальство було, і хабара воно брало, скільки хотіло, і взагалі діяло не за законом, а жилося куди легше, ніж при Павлові Лександрыче; а він усе за законом робив…Так от мабуть ж ти… і людина він був все – таки, треба зізнатися, дуже гарний, дай йому, господи, царство небесне! – жалібним голосом вставила бабуся. – Давно вже його немає в живність^ – те… Роботою він млоїв народ боляче. Помаялись – Помаялись наші мужики, але ж тоді по – воєнному все було – скрізь солдати стояли, козаки. Ну, старі, які проміж себе поговорили, порадилися й вырешили, що треба виручати мир, тому всім петля на шию. Избился народ – те, а Павло – Те Лександрыч все натискає, все натискає…А я тоді молода була, зовсім дурна, – зовсім іншим тоном заговорила бабуся, заважаючи вугіллячка в куриві. – Ну, відомо, нічого цього не розумію… Старі так проміж себе говорять, а нам яка справа? Бабів хіба запитують в отакі справи мішатися? А отут і до мене дійшла черга… Був у мене дідусь, зовсім древній старий, під сто років йому було, і розумом уже почав він мішатися й усе більше з дітлахами возився. От цей дідусь і говорить мені: "Матінка, ти б хоч ягоди продавала або гриби… Наші баби тягають до Павла Лександрычу, і ти б з ними". " Штой – Те, – говорю, – дідусь, учити мене, у мене свій чоловік є".Пройшло так малий час, він знову своє, я до чоловіка. Той з особи так виступив та й сказав тільки всього: "Дідусеві більше нашого з тобою знати"… Бабенка я в ті пори була зовсім молода, жвава на мовленнях; ну, думаю, коли ви так, буду, мол, ягоди продавати. І точно, наберу круженьку суниці й до Павла Лександрычу знесу, – він сам любив ягоди купувати в бабів. Ну, таким манером купував у мене ягоди й гроші платив, супротив інших бабів навіть більше платив

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>