Повний зміст Відьма з Портобелло Коэльо П. 1/2

Пауло Коэльо

Відьма з Портобелло

Сканування: Roland, розпізнавання й вичитування: Black Jack http://lib. aldebaran. ru/

«Відьма з Портобелло»: Софія; М.; 2007

ISBN 978 5 91250 289 7

Оригінал: Paulo Coelho, “A Bruxa de Portobello”, 2006

Переклад: Олександр Богдановский

Анотація

Хто така ця загадкова Афіна, «відьма з вулиці Портабелло»?

Дочка циганки й невідомого англійця, вихована в аристократичній ліванській родині?

Мандрівниця авантюристка з малолітнім сином на руках?

Наставниця? Жриця «Великої Матері»? Або сама Велика Богиня?

В «Відьмі з Портобелло» ви знайдете все те, що залучає вас у книгах улюбленого автора – і увлекательнейший сюжет, і загадку, що розв’яжеться тільки в самому кінці добутку; і жіночі архетипи, і чіткі описи духовних практик і вправ, і, зрозуміло, просто сформульовані, але дивно точні й глибокі філософські думки.

Для кого ця книга? Для жінок, які хотіли б краще зрозуміти себе. А також для всіх, хто хотів би краще розуміти жінок.

Пауло КОЭЛЬО

ВІДЬМА З ПОРТОБЕЛЛО

Присвячується S. F.X. який, подібно сонцю, обдаровував наспри своїй появі світлом і теплом; прикладу для тих, хто мислить ширесвоих обріїв.

Пресвята Діва, без гріха що зачала, моли Бога про нас, так не постыдимся в сподіванні на Тебе.

Ніхто, запаливши свічу, не ставить її в таємному місці, ні під посудиною, але на свічнику, щоб вхідні бачили світло.

Євангеліє від Луки 11:33

Перш ніж ці свідчення, покинувши мій письмовий стоп, підуть долі, що я для них обрав, мені хотілося використовувати їх як підставу для традиційної, ретельно проробленої біографії, де викладається абсолютно реальна історія.

У надії, що це мені допоможе, я став читати біографії різних людей, але в результаті усвідомила: точка зору біографа впливає на результат його досліджень. І оскільки я мав намір не донести до читача власна думка, а показати історію «відьми з Портобелло» очами діючих осіб, то зрештою закинув первісну ідею книги, порахувавши, що краще буде просто записати все, що розповіли мені очевидці.

Хирон Райан, 44 роки, журналіст

Ніхто не запалює свічу, щоб таїти її за дверима, тому що світло потім і існує, щоб світити, відкривати людям ока, показувати, які навколо чудеса.

Ніхто не приносить у жертву свій найбільший скарб, ім’я якому – любов.

Ніхто не довіряє свої мрії в руки тих, хто здатний їх знищити.

Тільки Афіна.

Через багато років після того, як вона вмерла, колишня її наставниця попросила мене з’їздити з нею разом у шотландське місто Престопанс. Там відповідно до феодального закону – місяць через нього визнають утратившим силу – була оголошена амністія вісімдесятьох одній людині (а дорівнює їхнім котам і кішкам), страченим за обвинуваченням у чаклунстві з XVI по XVII століття.

Офіційний представник баронів Престогін грейндж і Долфинстоун заявив, що «злочин більшості не було доведено, і суди виносили смертні вироки, беручи на віру показання свідок обвинувачення, що запевняли, начебто відчувають присутність злих парфумів».

Не варто, звичайно, ворушити колишнє й поминати жахи інквізиції з її пыточными камерами й багаттями, які розпалені були ненавистю й помстою. Але по дорозі Эдда кілька разів повторила, що є в помилуванні щось таке, чого вона прийняти не в силах: міські влада й 14 й барон Престонгрейнджский і Долфинстоунский, изволите чи бачити, «простили» по – звірячому вбитих людей.

– Надворі – XXI століття, а спадкоємці й нащадки справжніх злочинців, на совісті яких загибель ні в чому не винних жертв, уважають себе вправі «прощати» їх. Ну так ти сам знаєш, Хирон.

Так вуж, мені чи не знати… Набирає силу нове полювання на відьом, але цього разу діяти воліють не розпеченим залізом, а глузуванням і знущанням.

Кожний, хто, випадково відкривши в собі дарунок, насмілюється згадати про ньому, зіштовхується з недовірою. А чоловік, дружина, батько, син цього людина, замість того щоб пишатися ним, звичайно забороняють йому говорити про свою таємничу здатність, тому що бояться цькування.

Раніше, до знайомства з Афіною, я думав, що все це – не більш ніж безчесний спосіб покористуватися з отчаянья, настільки властивій людській істоті. Відправившись у Трансільванію знімати документальний фільм про вампірів, я мав намір показати, як легко обдурити людей, тому що марновірства, як би безглузді не були вони, глибоко вкоренилися в душі людської й використовуються безсовісними маніпуляторами. Коли я оглядав замок Дракулы, відновлений лише для того, щоб туристам здавалося, начебто вони перебувають у якімсь особливому місці, мені влаштували зустріч із одним урядовим чиновником, що натякнув, що, якщо фільм покажуть по Би би си, я одержу, як він виразився, «значний» подарунок. В очах цього клерка я сприяв поширенню міфу, я підкреслював його неминущу цінність і, стало бути, вправі був розраховувати на щедру нагороду. За словами гіда, кількість туристів зростає рік у рік, і корисно будь – яке згадування про ці місця – нехай навіть одні повторюють, що замок – це декорація, а інші – що Влад Дракула був історичним персонажем, що не має ні найменшого відносини до міфу, а треті – що все це взагалі народилося у хворій уяві якогось ірландця (Брэма Стокера. – Прим. ред.), ніколи в житті не бувало тут. І в цю саму мить я чітко зрозумів, що, як би строго не відбирав я факти й не ратував за правду, однаково мимоволі буду сприяти зміцненню неправди; і навіть якщо ціль мого фільму – позбавити це місце ореола легенди, люди по колишньому будуть уперто вірити тому, у що хочуть вірити. І прав цей гід: по суті, я роблю рекламу. І тоді я відмовився від проекту, хоча вже встиг вкласти в нього чималі гроші. Однак поїздка в Трансільванію, скажу без перебільшення, перевернула моє життя – там я зустрів Афіну, що розшукувала матір. Доля, настільки ж непередбачена, як і невблаганна, звела нас віч – на – віч у досить непрезентабельному холі другорозрядного готелю. Я був присутній при її першій розмові з Дейдрой – або Эддой, як вона любить себе називати. Я, немов би з боку, спостерігав, як мій розум вів із серцем заздалегідь приречену на поразку боротьбу заради того, щоб не дати мені захопитися жінкою, що не належала до мого миру. Я плескав, коли серце виграло цю сутичку, після чого мені не залишилося нічого іншого, як здатися й зрадитися охватившей мене страсті. І завдяки цій пристрасті я побачив обряди й ритуали, про які до цієї пори навіть не підозрював, був присутній при двох матеріалізаціях, самоособисто спостерігав, як упадають у транс. Уважаючи, що любов застить мені ока, я сумнівався в істинності що відбувається, але замість того, щоб увігнати мене в правець, скувати й обездвижить, сумніву гнали мене до тих океанам, чиє існування я колись не міг навіть допустити. Саме ця сила приходила мені на виторг у важкі мінути, допомагала протистояти цинізму інших журналістів і писати про Афіну і її роботу. А тепер, хоча Афіни вже ні, любов усе ще жива, і сила її залишається колишньої. Але всією душею я мрію тільки про одному – забути те, що побачив і чому навчився. Тому що в тім світі я міг плисти, лише тримаючись за руку Афіни. Це були її сади, її ріки, її гори. Тепер її ні, і я гостро маю потребу в тім, щоб всі як можна скоріше стало таким, як раніше; я всерйоз займуся зовнішньою політикою Великобританії, проблемами вуличного руху, нераціональним використанням податків, що стягуються із громадян. Я хочу знову впевнитися в тім, що мир магії – не більш ніж умів придуманий і добре підготовлений трюк. Що люди схильні до марновірств. Що явища, які не можуть бути пояснені наукою, не мають права на існування. У ту пору, коли почалися більші неприємності із за ритуалів на Портобелло роуд, ми часто сперечалися про те, як їй варто поводитися, але зараз я радий, що вона ніколи не слухала мене. Коли втрачаєш дорогого тобі людини, розрадою в цій трагедії здатна послужити лише хитка, але настільки необхідна надія на те, що, може бути, – усе на краще. І я засипаю й прокидаюся із цією впевненістю: добре, що Афіна пішла перш, ніж спустилася в пекло цього миру. Відтоді як події стали вибудовуватися в історію, що могла б називатися «Відьма з Портобелло», вона б вуж ніколи не зуміла знайти щиросердечний мир. І залишок свого життя спостерігала б за болісним зіткненням своїх таємних мріянь із нашою загальною дійсністю. Знаючи її натуру, не сумніваюся, що вона боролася б до кінця, витрачаючи свою веселу силу на спроби довести те, у що ніхто, ніколи, нізащо б не повірив. І не виключено, що вона шукала смерті, як потерпілий аварія корабля шукає острівець в океані. І, імовірно, подовгу стояла глухий н

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>