Повний зміст Хоббит, або Туди й назад Толкиен Р. Р. 1/16

Неждані гостижил – був у норі під землею хоббит. Не в якійсь там мерзенній брудній сирій норі, де з усіх боків стирчать хвости хробаків і огидно пахне цвіллю, але й не в сухій піщаній голій норі, де не на що сісти й нема чого з’їсти. Ні, нора була хоббичья, а значить – упоряджена.Вона починалася ідеально круглої, як ілюмінатор, дверима, пофарбованими зеленою фарбою, із сяючою мідною ручкою точно посередине. Двері відчинялися усередину, у довгий коридор, схожий на залізничний тунель, але тунель без гару й без диму й теж дуже упоряджений: стіни там були обшиті панелями, підлога выложен плитками й вистелений килимом, уздовж стін стояли поліровані стільці, і всюди були прибиті крючочки для капелюхів і пальто, тому що хоббит любив гостей. Тунель вився усе далі й далі й заходив досить глибоко, але не в саму глибину Пагорба, як його йменували жителі на багато миль в окружності. По обидва боки тунелю йшли двері – багато круглих дверей. Хоббит не визнавав сходжень по сходам: спальні, ванні, льоху, комори (ціла купа комор), гардеробні (хоббит відвів кілька кімнат під зберігання одягу), кухні, їдальні розташовувалися в одному поверсі й, більше того, у тому самому коридорі. Кращі кімнати перебували по ліву руку, і тільки в них були вікна – глибоко сидячі круглі віконечка з видом на сад і на далекі луги, що спускалися до ріки.Наш хоббит був досить заможним хоббитом на прізвище Бэггинс. Бэггинсы проживали на околицях Пагорба з незапам’ятних часів і вважалися дуже поважним сімейством не тільки тому, що були багаті, але й тому, що з ними ніколи й нічого не приключалося й вони не дозволяли собі нічого несподіваного: завжди можна було вгадати заздалегідь, не запитуючи, що саме скаже той або інший Бэггинс по тім або іншому приводі. Але ми вам повідаємо історію про те, як одного з Бэггинсов втягли – таки в пригоди й, до власного подиву, він почав говорити самі несподівані речі й робити самі несподівані вчинки. Може бути, він і втратив повагу сусідів, але зате придбав… втім, побачите самі, придбав він зрештою чи ні. Матінка нашого хоббита… до речі, хто такий хоббит? Мабуть, варто розповісти про хоббитах докладніше, тому що в наш час вони стали рідкістю й цураються Високого Народу, як вони називають нас, людей. Самі вони низькорослий народец, приблизно в половину нашого росту й нижче бородатих гномів. Бороди в хоббитов немає. Чарівного в них теж, у загальному – те, нічого ні, якщо не вважати чарівним уміння швидко й безшумно зникати в тих випадках, коли всякі безглузді, незграбні здоровані, начебто нас із вами, із шумом і тріском ломляться, як слони. У хоббитов толстенькое черевце; одягаються вони яскраво, переважно в зелених і жовте; черевиків не носять, тому що на ногах у них від природи тверді шкіряні підошви й густе тепле буре хутро, як і на голові. Тільки на голові він кучерявиться. У хоббитов довгі спритні темні пальці на руках, добродушні особи; сміються вони густим утробним сміхом (особливо після обіду, а обідають вони, як правило двічі в день, якщо вийде).Тепер ви знаєте досить, і можна продовжувати. Як я вже сказав, матінка нашого хоббита, тобто Бильбо Бэггинса, була легендарна Беладона Тук, одна із трьох достопам’ятних дочок Старого Туку, глави хоббитов, що жили По Ту Сторону Ріки, тобто річечки, що протікала в підніжжя Пагорба. Говорили, начебто давним – давно хтось із Туків взяв собі дружину з ельфів. Дурості, звичайно, але й дотепер у всіх Туках і справді прослизало щось не зовсім хоббитовское: час від часу хто – небудь із клану Туків пускався на пошуки пригод. Він зникав цілком делікатно, і родина намагалася зам’яти цю справу. Але факт залишається фактом: Туки вважалися не настільки поважним родом, як Бэггинсы, хоча, поза всяким сумнівом, були богаче. Не можна, щоправда, сказати, що після того як Беладона Тук вийшла заміж за містера Банго Бэггинса, вона коли – небудь пускалася на пошуки пригод. Банго, батько героя нашої повести, вибудував для неї (і почасти на її гроші) розкішну хоббичью нору, роскошней якої не було ні Під Пагорбом, ні За Пагорбом, ні По Ту Сторону Ріки, і жили вони там до кінця своїх днів. І все – таки цілком імовірно, що Бильбо, її єдиний син, по виду й всіх звичках точна копія свого солідного благопристойного папаши, одержав від Туків у спадщину якусь чудність, що тільки чекала випадку себе виявити. Такий випадок не підвертався довго, так що Бильбо Бэггинс встиг стати дорослим хоббитом, років этак біля п’ятдесятьох; він жив – поживав у прекрасної хоббичьей норі, побудованої батьком, у тої самої, котру я так докладно описав
на початку глави, і здавалося, він нікуди вже не рушить із місця. Але трапилося так, що один раз у тиші ранку, у ті далекі часи, коли у світі було набагато менше шуму й більше зелені, а хоббиты були численні й благоденствували, Бильбо Бэггинс стояв після сніданку у дверях і курив свою дерев’яну трубку, таку довгу, що вона майже стосувалася його волохатих ніг (до речі, акуратно причесаних щіткою). І саме в цей час мимо проходив Гэндальф.Гэндальф! Якщо ви чули хоча б чверть того, що чув про нього я, а я чув лише дещицю того, що про нього розповідають, то ви були б підготовлені до будь – якої самої неймовірної історії. Історії й пригоди виростали як гриби всюди, де б він не з’являвся. Він не бував у цих краях уже давним – давно, власне кажучи, з того дня, як умер його друг Старий Тук, і хоббиты вже встигли забути, який Гэндальф на вид. Він був відсутній по своїх справах з тої пори, коли всі вони були ще хоббитятами. Так що в той ранок нічого не підозрював Бильбо просто побачив якийсь старого із ціпком. На старому був високий гостроверхий синій капелюх, довгий сірий плащ, сріблистий шарф, величезні чорні чоботи, і ще в нього були довга, нижче пояси, біла борода. – Добрий ранок! – вимовив Бильбо, бажаючи сказати саме те, що ранок добре: сонце яскраво сіяло й трава зеленіла. Але Гэндальф метнув на нього гострий погляд з – під густих кошлатих брів. – Що ви хочете цим сказати? – запитав він. – Просто бажаєте мені доброго ранку? Або затверджуєте, що ранок сьогодні добре – неважливо, що я про нього думаю? Або маєте на увазі, що нинішнім ранком усе повинні бути добрими? – И те, і інше, і третє, – відповів Бильбо. – И ще – що в такий чудовий ранок відмінно викурити трубочку на повітрі. Якщо у вас є трубка, сідайте, покуштуйте мого табачку! Квапитися нікуди, цілий день спереду! І Бильбо сів на лавочку біля дверей, схрестив ноги й випустив гарне сіре колечко диму; воно піднялося нагору й поплило вдалину над Пагорбом. – Прелестно! – сказав Гэндальф. – Але мені сьогодні ніколи пускати колечка. Я шукаю учасника пригоди, що я нині влаштовую, але не так – те легко його знайти. – Ще б, у наших – те краях! Ми простий мирний народ, пригод не даруємо. Бр – Р, від них одне занепокоєння й неприємності! Ще, чого доброго, пообідати через них спізнишся! Не розумію, що в них знаходять гарного, – сказав наш містер Бэггинс і, заклавши великий палець за підтяжку, знову випустив колечко, ще більш розкішне. Потім дістав з ящика ранкову пошту й почав читати, причиняючись, начебто забув про старого. Він вирішив, що той не вселяє довіри, і сподівався, що старий піде своєю дорогою. Але той і не думав іти. Він стояв, обпершись на ціпок, і, не говорячи ні слова, дивився на хоббита так довго, що Бильбо зовсім зніяковів і навіть небагато розсердився. – Доброго ранку вам! – вимовив він нарешті. – Ми отут у пригодах не бідуємо, дякуйте! Пошукайте компаньйонів За Пагорбом або По Ту Сторону Ріки. Він хотів дати зрозуміти, що розмова кінчена. – Для чого тільки не служить вам "добрий ранок", – сказав Гэндальф. – От тепер воно означає, що мені настав час убиратися. – Що ви, що ви, наймиліший сер! Дозвольте… здається, я не маю честі знати ваше ім’я… – Маєте, маєте, наймиліший сер, а я знаю ваше, містер Бильбо Бэггинс, і ви моє, хоча й не помнете, що це я і є. я – Гэндаль, а Гэндальф – це я! Подумати, до чого я дожив: син Бэлладонны Тук відбувається від мене своїм "добрим ранком", начебто я ґудзиками вразнос торгую! – Гэндальф! Боже милостивий, Гэндальф! Невже ви той самий мандрівний чарівник, що подарував Старому Туку пари чарівних брильянтових запонок, – вони ще застібалися самі, а розстібалися тільки за наказом? Той, хто розповідав на дружніх гулянках такі чудові історії про драконів і гоблинов В англійському фольклорі – істоти, схожі на людей, але потворні, злісні, живуть у печерах, підземних тунелях., про велетнів і врятованих принцес і везучих синів бідних удів? Той самий, котрий улаштовував такі виняткові феєрверки? Я їх пам’ятаю! Старий Тук любив затівати їх у переддень Іванова дня Як і в старій Росії, свято середини літа, 24 червня.. Яка пишнота! Вони злітали догори, точно гігантські вогненні лілії, і левиний зев, і золотий дощ, і трималися весь вечір у сутінковому небі! Ви, імовірно, уже помітили, що містери Бэггинс був зовсім не так вуж прозаїчний, як йому хотілося, а також, що він був більшим аматором квітів. – Бог мій! – продовжував він. – Невже ви той самий Гэндальф, по чиїй милості стільки тихих юнаків і дівчин пропали невесть куди, відправившись на пошуки пригод? Будь – яких – від лазіння по деревах до візи
тів до ельфів. Вони навіть спливали на кораблях до чужих берегів! Бог ти мій, до чого тоді було инте… я хочу сказати, уміли ви тоді перевернути всі нагору дном у наших краях! Прошу прощення, я ніяк не думав, що ви ще… трудитеся. – А що ж мені робити? – запитав чарівник. – Ну от, все – таки приємно, що ви дещо про мене помнете. У всякому разі, згадуєте мої феєрверки. Виходить, ви не зовсім безнадійні. Тому заради вашого дідуся й заради бідної Бэлладонны я дарую вам те, що ви в мене просили. – Прошу прощення, я нічого у вас не просив! – Ні, просили. І от зараз уже другий раз – мого прощення.Я його даю. І піду ще далі: я пошлю вас брати участь у моїй пригоді. Мене це розважить, а вам буде корисно, а можливо, і вигідно, якщо доберетеся до кінця. – Вибачите! Мені щось не хочеться, спасибі, як – небудь іншим разом. Усього гарного! Будь ласка, заходите до мене на чашку сподіваючись у будь – який день! Скажемо, завтра? Приходите завтра! До свиданья! І із цими словами хоббит повернувся, прошмигнув у круглу зелену дверку й скоріше захлопнув її за собою, намагаючись у той же час ляснути не занадто голосно, щоб не вийшло грубо, – все – таки чарівник є чарівник. – Навіщо я запросив його на чай? – запитав він себе, направляючись у комору. Бильбо, щоправда, зовсім недавно поснідав, але після такого хвилюючої розмови не заважало підкріпитися парочкою кексів і глоточком чого – небудь отакого. А Гэндальф довго ще стояв за дверима й тихенько підкочував зі сміху. Потім підійшов ближче й вістрям ціпка надряпав на гарних зелених дверях якийсь дивний знак. Потім він покрокував ладь, а в цей час Бильбо саме доїдав другий кекс і міркував про те, як спритно він увернувся від пригод. На інший день він, у загальному – те, забув про Гэндальфа. У нього була неважлива пам’ять, і йому доводилося робити замітки в особливій гостьовій книжечці, наприклад: "Гэндальф, чай, середовище". Але напередодні він так розхвилювався, що нічого не записав. Саме коли він збирався пити чай, хтось із силою смикнув дверний дзвіночок, і отут Бильбо все згадав! Він спочатку кинувся в кухню поставив на вогонь чайник, дістав ще одну чашку із блюдечком, поклав на блюдо ще пари кексів і тоді вуж побіг до дверей. Тільки він хотів сказати: "Вибачите, що змусив вас чекати!", як раптом побачив, що перед ним зовсім не Гэндальф, а якийсь гном із синьою бородою, заткнутої за золотий пояс; блискучі очі його так і блискали з – під темно – зеленого каптура. Ледь двері відчинилися, він шаснув усередину, начебто його тільки й чекали. Потім повісив плащ із каптуром на найближчий гачок і з низьким уклоном вимовив: – Двалин, до ваших послуг. – Бильбо Бэггинс – до вашим! – відповів хоббит, що від подиву навіть не найшовся що запитати. Коли мовчати довше стало вже ніяково, він додав: – Я саме збирався пити чай, чи не приєднаєтеся ви до мене? Пролунало це, бути може, трохи натягнуто, але він намагався виявити привітність. А як би надійшли ви, якби незнайомий гном з’явився до вас додому й без усяких пояснень повісив у вас у прихожей плащ, начебто так і треба? За столом вони просиділи не довго. Властиво, вони тільки встигли добратися до третього кексу, як знову пролунав дзвінок у двері, ще більш голосний, чим раніше. – Вибачите! – сказав хоббит і побіг відкривати. "От нарешті й ви!" – так збирався він зустріти Гэндальфа цього разу. Але це знову виявився не Гэндальф. За дверима стояв старий – престарий гном з білою бородою й у червоному каптурі. Він теж прошмигнув усередину, тільки – но відчинилися двері, начебто його хтось запрошував. – Я бачу, наші збираються, – сказав він, помітивши на вішалці зелений каптур Двалина. Він повісив рядком свій червоний каптур і, пригорнувши руку до грудей, сказав: – Балин, до ваших послуг. – Дякую вам! – відповів Бильбо в совершеннейшем здивуванні.Відповів він, звичайно, невлад, але вуж дуже його вибили з колії слова "наші збираються". Гостей він любив, але він любив знайомих гостей і волів запрошувати їх сам. У нього мигнула страшна думка, що кексів може не вистачити – і тоді йому самому (а він знав свій борг хазяїна й збирався виконати його, чого б йому це не коштувало) прийде обійтися без кексів. – Заходите, випийте чаю! – ухитрився він видавити нарешті, набравши повітрю в легені. – Мене більше б улаштував стаканчик пивца, милостивий сер, якщо це не занадто утруднить вас, – сказав білобородий Балин. – Але не відмовлюся й від кексу з ізюмом, якщо він у вас найдеться. – Скільки завгодно! – до власного подиву відповів Бильбо й, знов – таки до свого подиву, побіг бігцем у льох, націдив пінту Англійс

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>