Повний зміст Жорстокість Нилин П. 1/14

Павло Нилин. Жорстокість

1Мені запам’ятався Вузликів саме таким, яким побачили ми його вперше в нас у вартівні.Маленький, щуплий, у сірій заячій папасі, у строкатій собачій досі, із брезентовим портфелем під пахвою, він зненацька прийшов до нас у карний розшук у середині дня, пред’явив посвідчення власного кореспондента губернської газети й не попросив, а, схоже, зажадав цікавих відомостей. Він так і сказав – цікавих.Події, запропоновані його увазі, не сподобалися йому. – Ну що це – крадіжки! Ви мені дайте, будь ласка, що – небудь таке…І він клацнув мовою, щоб нам відразу стало ясно, які події йому потрібні.Я подумав тоді, що йому цікаво буде довідатися про аферистів, про різних фармазонщиков, шулерів і трилисників, і зараз же дістав із шафи альбом зі знімками. Але він на знімки навіть не глянув, сказав недбало: – Я, було б вам відомо, не Цезар Ломброзо. Мене фізіономії абсолютно не цікавлять.І якось смішно поворухнув вухами.А треба сказати – у нього були більші, відстовбурчені, так звані музичні вуха. І потім ми помітили: щораз, коли він нервував або ображався, вони ворушилися самі собою, начебто випадково пристосовані до його вузької, пташиної голови, оснащеної м’ясистим носом.Ніс такої міг би прикрасити особа мислителя або полководця. Але Узелкова він тільки принижував. І, може бути, Вузликів це почував. Він почував, може бути, що ніс його, і вуха, і вся квола фігурка смішать людей або набудовують на этакий глузливий лад. І тому сам намагався показати людям своє глузливе до них відношення.Я давно помітив, що зайво величаються, задаються й без видимої причини поводяться зухвало й зухвало найчастіше люди, засмучені власною неповноцінністю.Не беруся, однак, затверджувати, що Вузликів належав саме до цієї категорії людей.Не хочу також згущати фарби в його зображенні, щоб ніхто не подумав, начебто я прагну тепер, по закінченні багатьох лет, звести з ним давня особиста рахівниця. Ні, я хотів би в міру своїх здатностей усе зобразити точно так, як було насправді. І якщо я почав цю історію з Узелкова, від дня його появи в нашій вартівні, те єдино тому, що головне, про що я хочу розповісти, відбулося саме після його приїзду.Хоча, звичайно, у перший день ніхто нічого не міг угадати.Вузликів, нервово посмикуючи плечима, ходив по нашій вартівні, трубно сякався в широко розкритий на долонях носова хустка й говорив: – Ви мені дайте, будь ласка, що – небудь таке фундаментальне. А вуж далі я сам розів’ю. Мені хотілося б встигнути зробити ще сьогодні що – небудь незаурядно оригінальне для недільного номера. Що – небудь таке, розумієте, екстравагантне!.. – Хочете, я вам про знахарок підберу матеріал? – запропонував Коля Соловйов. – Знахарки отут шпарко спотворюють народ. Треба б їх освітити ширше і як варто продернуть у газетці… – Про знахарок я вже писав з Куломинского повіту, – сказав Вузликів. – И це, власне кажучи, не мій жанр. Я, до вашого відома, не рабкор і не сількор і нікого не продергиваю. Я осмислюю винятково великі події й факти. У цьому й складається мета мого приїзду… – Ага, – догадався Венька Малишев. – Я знаю, чого вам треба. Я зараз принесу…Усім нам хотілося догодити представникові губернської газети, що вперше заехали в ці місця, у це повітове місто Дударі, розташований, як було сказано в старому путівнику, серед мальовничої природи, але малодоступний для туризму через складність пересування по сибірських дорогах.З губернського центра в Дударі треба було або плисти на пароплаві, або їхати поїздом так ще пробиратися по тракті на конях – у цілому не менше п’яти доби.Не всякий без крайньої нужди міг зважитися на отаку далеку поїздку, знаючи до того ж напевно, що в шляху на нього в будь – яку годину можуть напасти бандити.Бандитів на початку двадцятих років було ще дуже багато в цих місцях.Навіть генерали діяли серед бандитів – білі генерали, що потерпіли повну катастрофу в громадянській війні.Втім, у бандах Дударинского повіту генералів і полковників уже не залишилося. Їх сильно порвав особливий загін ОГПУ, що просунувся тепер далі – убік узбережжя Великого, або Тихого океану.А навколо Дударів діяли, як уважалося після великих операцій, ослаблені банди. Але ослаблені вони були не настільки, щоб можна було писати у зведеннях: "Ніч пройшла спокійно". Ні, спокійних ночей ще не було в Дударинском повіті. І спокійні дні випадали рідко.Бандами ще кишмя кишіла вся тайга навколо Дударів. Вони вбивали сільських активістів, нападали на кооперативи, грабували на дорогах і намагалися використовувати будь – який випадок, щоб збудити в населенні невдоволення новою в
ладою, посіяти смуту серед селян і завербувати таким способом у свої полчища побільше співучасників.Просуватися по дорогах було вкрай небезпечно.Тому всякий що ризикнув приїхати сюди був трошки й героєм. Зустрічали ми приїжджих з незмінною привітністю.А власний кореспондент міг розраховувати на особливо привітний прийом.Правда, він приїхав до нас у пору деякого тимчасового, чи що, затишку.Була зима. Навіть один із самих розпачливих бандитських отаманів, знаменитий Костячи Воронцов, кулацкий син і колишній колчаковский поручик, що оголосив себе "імператором всея тайги", узимку вів свої банди в глибину лісів, заривався в сніги, припиняючи на час, до весни, всі вбивства, грабежі й підпали.Узимку йому небезпечніше було діяти, чим навесні й улітку, коли в густій траві серед бурелому пропадають не тільки людські, але й кінські сліди.Узимку йшли подалі від міст і сіл і таких отаманів, як Злотников, Клаптиків, Векшегонов.У містах у цей зимовий час озоровали частіше дрібні зграї й одинаки, так звані щипачи, а також різні домушники, скокари, очкарики, фармазоны, прихватчики й тому подібна шпана.Узимку нам працювати було нелегко, але все – таки небагато легше, ніж навесні й улітку. Узимку ми готувалися до весни, установлювали нові агентурні зв’язки й побіжно становили докладний опис найбільш видатних подій, що представляють, як любив барвисто виражатися наш начальник, відомий інтерес для криміналістичної науки.Веніамін Малишев як помічник начальника по секретно – оперативній частині правильно зміркував, що кореспондентові буде цікаво заглянути в цей опис. Малишев приніс і розклав перед ним два рукописних журнали, повних знімків і схем. Але той навіть перегортати їх не став, хмыкнул носом і посміхнувся: – Ви врахуйте, будь ласка, що я не історик. Ви мені постарайтеся дати що – небудь посвежее, що – небудь, розумієте, таке…І знову він клацнув мовою.Це клацання нам відразу не сподобалося. Але в перший раз ми промовчали. А в другий Венька Малишев сказав: – Слухайте. Ви що думаєте, отут щодня людей убивають? Ми – Те, як ви вважаєте, для чого тут перебуваємо? – Я не знаю, навіщо ви тут перебуваєте, – знову посміхнувся, хмыкнув носом, власний кореспондент. – Але я особисто приїхав сюди, щоб у художній формі осмислювати найбільш свіжі й по можливості захоплюючі факти. Я повинен, на жаль, піклуватися в першу чергу про читача. Читач чекає головним чином свіжих фактів…Ці слова нам теж не сподобалися.Років кореспондентові на погляд було не більше, ніж нам, – приблизно сімнадцять, від сили дев’ятнадцять. І це здалося нам особливо образливим. Чого він із себе виламує?А він тримався у своїй собачій досі й у заячій папасі так незалежно й з таким поважним виглядом розстібав і защібав брезентовий портфель, що в перший день ми навіть не зважилися поставити його на місце.Наступного дня він знову прийшов. Знову причепливо рився у зведеннях, невдоволено морщився, записуючи щось у блокнот, гриз олівець і тихенько зітхав. І в подихах його вгадувався якийсь давній сум. Вона відбивалася й у його круглих, галчачих очах, зрідка слезившихся чи те від морозу, чи те від різкого світла, чи те ще від чого.Деякі події йому все – таки сподобалися. Задоволений, він витяг з портфеля десяток цигарок, загорнених у газетний папір, і почастував нас усіх.І навіть злодієві, що сидів отут, у вартівні, чекаючи своєї долі, теж дав папироску.Потім, поговоривши з нами півгодини, він пояснив, між іншим, що, хоча його прізвище Вузликів і кличуть його просто Яків, у газеті він підписується "Якуз", запитав навіщо – те, чи партійні ми, і став ходити до нас у карний розшук майже щодня.У карному розшуку в нас були строгі правила, по яких покладалося, наприклад, зустрічати чудово чемно всякого відвідувача, будь він злодій або свідок, однаково. Але, незважаючи на те що ці правила ніколи не порушувалися, відвідувачі все – таки часто боялися в нашій установі. І нам це здавалося природним. Я більше скажу. Ми самі побоювалися своєї установи, тому що тут ніхто ні на яке потурання розраховувати не міг. Помилився, перевищив владу, порушив дисципліну – і будь ласка, сідай за ґрати.Начальник наш, колишній цирковий артист, що втратив на громадянській війні два ребра, три пальці лівої руки й волею случаючи занедбаний у Сибір, безумно любив тишу й постійно повторював по будь – якому приводі: – Влада чого від нас вимагає? Влада жадає від нас уваги. Ми де працюємо? Ми працюємо в органах. У яких органах? В органах Радянської влади. Виходить, що? Виходить, повинне бути всі як треба…І ще він говорив нам: – Ду

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>