Повний зміст Злочин доктори Лур’є Арцыбашев М. П – Часть 1

Iпотому що в многой мудростимного суму, і хто умножаетпознания – множить скорботу.Екклезиаст, 18У екстрених зборах медичного суспільства я врочисто виключений із числа членів; наді ною висить тяжкий судовий процес; газети переповнені описами мого злочину, перебувають люди, в ім’я гуманності благаючі до гільйотини; у бульварних ілюстраціях мої портрети містяться як портрети одного з найбільших злочинців свого часу. Підданий остракізму, всіма залишений, у в’язниці, затаврований ім’ям лиходія, предмет загального збурювання, я – пропаща людина.Бачить Бог, що мене мало засмучує презирство суспільства, не лякає каторга, ще менш торкає звання лиходія й зовсім не турбує майбутнє.Я належу до числа людей, для яких немає суду, крім суду своєї совісті, які своє щастя й своє страждання носять усередині себе. Я можу жити один. У нестатку, у вигнанні або каторзі я залишуся тим же Жаном Лур’є й так само буду дивитися на мир, як дивився, будучи всіма шановним, що подає більші надії молодим ученим, членом багатьох учених суспільств.І зараз так само твердо дивляться мої очі, так само непохитна воля, так само рівно б’ється серце, так само ясне мій розум, И якщо я прийшов до свого останнього рішення, то людство винне в цьому стільки ж, скільки стільців, на якому я сиджу в цю мінуту.Причини мого самогубства, бути може, будуть зрозумілі деяким, але тому що хід моєї думки й глибше й сильніше мого слова і я не можу виразити навіть і сотої частки своїх переживань, те нехай має вуха, щоб чути, і мозок, щоб мислити, сам проникне в зміст страшної істини, що раптово відкрилася переді мною, а я буду говорити тільки про свій горезвісний злочин.От схема його, як вона відбита протоколом і газетами:Я, доктор Жан Лур’є, під час своєї останньої подорожі по Центральній Африці силою захопив у рабство молодого негра із плем’я кафрів, по ім’ю Разу, у найглибшій таємниці привіз його в Париж, помістив у закритій для всіх, відокремленій оранжереї й тримав його там, в одиночному висновку, з метою якихось жахливих досвідів. В один прекрасний ранок нещасний негр, не вынеся утонченнейших мучень, яким піддавав його доктор Лур’є, покінчив із собою, повісившись на залізному плетінні оранжереї. Неможливість залишити труп у квартирі й необхідність, з метою приховання слідів злочину, вдатися до допомоги свого служителя Жозефа послужили до розкриття злодіяння, і справа стала надбанням наслідку й суду.Все це так… В інтересах істини газети повинні були б додати, що цей лиходій, доктор Лур’є, зовсім і не намагався сховати свій злочин і що зрадництво Жозефа полягало тільки в тім, що, раптово увидя голий чорний труп, він підняв шалений лемент, чим привернув увагу випадкових перехожих, що повідомили про цьому поліцейському сержантові. У цей же час я, перенесучи бедный труп з його приміщення в приймальню, уже одягався, щоб іти із заявою в префектуру.Я не думав ховатися: що я зробив, то зробив… Але мені глибоко жаль мого бідного Разу, що прив’язався до мене, як собака… Я искренно усвідомлю весь жах свого злочину й сам гину жертвою того ж досвіду, яким погубив і бідного негра.Знаючої мене відомо, що я присвятив своє життя науці, що я неодноразово ризикував, беручись за самі складні й небезпечні експерименти, з єдиною метою – знайти істину, який думав освітити мир.Я прищепив собі сифіліс, щоб довести дійсність препарату професори Эгье; я провів шість місяців у самому вогнищі чуми, у Голконде, роблячи ризиковані досвіди з культурою чумних бацил; я витримав болісну пробу двенадцатидневного голоду; я, хворою цингою й скорбутом, зимував на крайній півночі; я, з рушницею в руках і револьверами за поясом, що потрясається жовтою лихоманкою, йшов на чолі небезпечної експедиції по джерелах Нила; я довів, що електричний струм понад 2000 вольт так само безпечний для людини, як подув вітерцю, для чого спокійно зайняв місце в кріслі, на якому нью – йоркські гуманісти намагалися дозволити завдання про безболісну страту…Усе: це, у зв’язку з безустанної, напруженої багаторічної, роботою в лабораторіях, дало мені звання члена Пастеровского інституту, повага найвидатніших учених нашого часу й навіть деяку славу якщо й не видатного вченого, те, у всякому разі, – людини, безкорисливо й жагуче відданого науці.Тепер все це, звичайно, забуто, і я сам згадую про цьому зовсім не для того, щоб полегшити вага суспільного обурення, а тільки потім, щоб стало зрозуміло, чому саме мені було природно прийти до свого дивного, жорстокого й фатального досвіду.Людинаа, що стільки разів жертвувала власним життям
заради ідеї, і жертвував зовсім безкорисливо (тому що вмри я як уражений блискавкою, хоча б під час досвіду з електричним ешафотом, я навіть не довідався б, що вийшло з моєї жертви), мав деяку підставу, якщо не право, скористатися для досвіду й чужим життям, раз власна просто була непридатна для досвіду саме такого роду.Я не стану говорити про те, яким шляхом складних изветвлений думки я прийшов до необхідності свого досвіду, і скажу тільки, що, присвятивши всі сили й саме життя знанню, я, природно, повинен був задуматися нарешті над питанням: у чи знанні стан щастя людського, добру або злу служу я, творячи – чи не руйную?ПРО, скільки розумних, учених, зовсім щирих і шляхетних людей проводять життя в труднейших вишукуваннях, відкриваючи всі нові й нові таємниці природи й жодного разу не замислюючись над тим, куди вони ведуть людство, якому служать всіма силами своєї душі.Я сам, прищеплюючи собі отруту жахливої хвороби, не думав тоді про те, що, зберігаючи життя ураженим індивідуумам, підготовляю цілі століття страждань для їхнього потомства – недоумкуватих, калік, виродків і лиходіїв.Так, учений шукає істину тільки для найближчого етапу того шляху, на якому коштує: відкриваючи вибухову речовину, вона не піклується про те, що його динаміт більше розірве людських тіл, чим скель, більше породить ненависті й злочину, чим машинних двигунів. Йому важливо зробити зайвий крок по шляху у вічну тьму, що оточує людство, а куди веде цей шлях, що очікує людини наприкінці цієї дороги, вона якщо й думає, то лише загальними гарними фразами – цим незбагненним божеством людства, в ім’я якого воно мільйони років обливається кров’ю й слізьми.Спочатку було Слово, сказано в книзі Буття, і слово було Бог!.. Але це було не спочатку, це було завжди і є тепер: слово рухає людською совістю й думкою, словом підмінюють незбагненні таємниці, в ім’я слова йдуть на смерть. І борг розуму, так вирішив я, не створення нових слів, не розрада словом, не обман словом, як би прекрасно не було воно, а руйнування слова. Розум повинен зірвати маску прекрасних слів із гнилого черепа людського життя, показати його у всьому неподобстві й жаху його. Тоді, коли знищаться всі забобони, створені чарівністю хитросплетених слів, коли виявиться чиста істина, коли впадуть марновірства релігійні, моральні й філософські й коли люди зрозуміють, що там, під зірками, немає нікого, що вони беззахисні, самотні й нещасні в самій істоті своєму, тоді вони знайдуть, що їм робити. Бути може, вони знищать своє марне життя, бути може, вони вб’ють себе й інших, бути може, вони зіллються в щире братерство самотніх, тільки собі й між собою близьких істот, але, що б не зробили вони, це буде істиною й буде краще того безглуздого кошмару, що тягнеться вже стільки століть, як затяжна, болісна, потворна й огидна агонія.Це зрозумів я, і тому що все моє життя було присвячено неухильному, самовідданому служінню знанню, в ім’я прекрасних слів: "наука, прогрес, світло й благо для всіх", те я й виступив на боротьбу зі своїм власним ідолом, найбільш живучим із всіх створених словом людським.В ім’я цього ідола руйнують створене для блаженства людини, велике, блаженне незнання, по камінчику, по плиточке розтаскують великий будинок величезного,, незбагненного, прекрасного у своїй таємниці, перетворюючи чудо в нудний, сухий дріб’язок наукового закону. І, оголюючи пишне тіло миру до його кістяка, думають, що збагачують мир людини, несуть йому щастя й спокій.Я проклинаю це знання тепер. Але щоб дійти від рабського служіння до прокльону, я повинен був пройти довгий і болісний шлях. Смерть мого бідного негра була останньою сполучною ланкою – цей досвід, досвід, як усвідомлю я сам, найбільшої жорстокості, був останнім досвідом.

II

Мій вибір припав на Разу зовсім випадково й по порожньому, навіть трохи забавному приводі.Це було в Африці вночі, коли наш невеликий загін розташувався бівуаком на березі ріки, на плоскій піщаній обмілині, на якій ми витяглися наші човни.Ніч була темна, але зоряна. Зірки горіли так яскраво, начебто тут вони були ближче до землі. Я сидів один на піску, прислухаючись до загадкових і значних звуків ночі.Переді мною, тускло поблискуючи своєю таємничою гладдю, лежала ріка, у якій повільно колихалися відбиття зірок і темного лісу на протилежному березі.Повітря не рухалося, і спалий жар дня ще давав себе почувати сухий, размаривающей духотою. У лісі, за рікою, неумолчно й моторошно подавав свої голоси дикий ліс. Зрідка можна було розібрати уханье чорної жаби, писк маленького звірка, може бути, що попали в пазурі нічного птаха, що підстерігає свист змії й пухке ричання голодного хижака. Але всі звуки зливалися в одну чужу мені, загадкового, повну свого змісту й своїх таємниць музику. Я слухав її з моторошною, напруженою увагою й почував себе самотнім, – оточеним якимсь ворожим, величезної й хижим життям. Треба мною піднімалося залите вогнями бездонне й безкрайнє небо, і саме над лісом у недосяжній височині зливалися в одну крапку дві зірки.Я знав шляхи цих гордих і прекрасних зірок, знав заздалегідь, що саме в цю ніч вони зблизяться, і моєму холодному європейському розуму не здавалося нічого таємничого й незрозумілого в цьому величному явищі ночі.Але в цьому моторошному, задушливому мороці, у чарівності темної гладі вод, голосів лісу й подиху невідомих нічних ароматів, на гладкій обмілині, на самоті, ці високі знаки вічності, у мовчанні начертавшие в безмежній безодні нову форму ходу часів, збуджували в мені якийсь тихий, безнадійний смуток і ледь відчутний несвідомий жах перед незбагненної громадностью вічності й нескінченності.Я задумався про своє й чуже життя, згадав всі свої скитания в напруженій погоні за тим, щоб прочитати хоча одну букву в цієї таємничої, розгорнутої перед очами людини нескінченній книзі всесвіту.І не вперше, але особливо гостро й боляче ущемив моє серце питання: – Повно, чи не дарма?.. Чи принесло хоч крупицю щастя або хоча б спокою все те, що так завзято й болісно вдалося мені зробити в цей короткий строк, що я називаю своїм життям?Маленька мавпочка пронизливо закричала в лісі, і мимоволі представилося її людиноподібне тендітне й неспроможне тільце, що раптово забилося в нескоримих і безжалісних пазурах якоїсь темної, величезної сили, що розпустила свої чорні крила над її малюсінької, що вже окончились життям.У цю секунду ця маленька життєрадісна істота б’ється в марних зусиллях, у почутті одного ні із чим не порівнянного передсмертного жаху. Темні крила віють над нею, і горять круглі, таємничі, страшні очі. Вони чекають, коли затихнуть останні судороги гарячого маленького тельця, про яке завтра вже ніщо не буде нагадувати в цьому вічно зеленого, повному світла й життя лісу. Чекають, не мигаючи, як би не чуючи передсмертних криків, не бачачи судорог, безжалісна й загадкові, як сама смерть.А ще за секунду перед тим, як над головою пронісся змах лиховісних крив, бідна маленька мавпочка, угревшаяся у своїй лазівці, мирно дихала в сні, стомлена довгою печенею вдень веселої, яркою, живої життя.Її кінець – одна мить жаху й страждання, бути може, навіть і не понятого нею. Стрибаючи в зелених галузях за яким – небудь горіхом або із пронизливим вереском радісно розгойдуючись на хвості над дзеркальною гладдю вод, маленька істота й не думало про те, що десь, у тім же лісі, у сирому й темному дуплі, сліпо обертаючи жовтими круглими очами й машинально відкриваючи й закриваючи короткий загнутий дзьоб, сидить її безглузда, невблаганна, неминуча смерть.Відразу від життя, повної світла, радості й рухи, вона, крізь коротку мить несвідомої боротьби, переходить у порожнечу смерті. У ту саму чорну діру, у яку я, доктор Лур’є, протягом десятків років свого життя протискуюся зовсім свідомо, що розривається на частині сумнівами, надіями, страхом і тугою. Її велике благе незнання – милосердя природи, якого позбавлений я, що мислить і страждає людина.Колись я заміняв це незнання наївною й смішний, але могутньою вірою в безсмертя, у вищий зміст і призначення свого життя, у мудру волю Когось, сильніше мене.Я сам убив цю віру, цей рятівний щит між собою й жахом смертного вироку, розкривши її порожнечу, немов ножем анатома, вістрям своєї думки.Але чи не вподібнився я при цьому дитині, що ламає його іграшку, що утішала, тільки для того
, щоб переконатися, що в ній немає нічого, і викинути її геть, разом з нею викинувши й ще одну радість свого маленького життя.Думка моя невідступно оберталася навколо передсмертного крику бідної мавпочки, що давно замовкла десь, у як і раніше звучними тисячами голосів частіше тропічного лісу.Її забавна маленька кругла пичка, з дурними, цікавими вічками, здавалося, стояла переді мною в темряві ночі, над гладдю сплячої ріки. Вона дивилася на мене допитливо й жалібно, точно запитуючи про щось.Чомусь мені згадалося, як мати моя в нас на фермі, де я бігав ще безтурботним хлопчиськом, переможно стукаючи своїми дерев’яними черевиками, різала курей. Ще тоді я дивувався, дивлячись на безтурботно клохтавшую курку, що важливо розшукувала й проковтувала малюсіньких живих черв’ячків, коли мати з довгим ножем у руці, подоткнув фартух, уже йшла за нею з кухні. Ця курка, розкидаючи землю лапкою й отпугивая горобців, що налітали, почувала, що увесь світ, сонце, тепло, земля й черв’яки для неї: тільки для того, щоб було повніше її куряче життя.А смерть ішла з ножем у руках і думала про якісь свої справи, неуявному й незрозумілих курячому мозку. І я думав, що якби розповісти всій пташиному й скотарні про ножі, про обухи, про полум’я печей, про блюда, на яких завтра будуть пожирати їх закоцюблі знівечені члени, яка паніка, який жах і божевілля запанували б серед них!.. Ревіли б быки, потрясаючи рогами міцні забори, стрибали й жалібно бекали б вівці, кури й гусаки носилися б у повітрі, наповнюючи двір літаючим пухом. І все бігло б, кричало, ревіло, розбивалося об стіни. Але вони не знають цього, і от сонце світить, курка скребе лапкою, півень гордо походжає навкруги, сонно й благодушно жують свою жуйку корови, мирно й радісно бекають вівці… Життя світл і проста милостиво наповнює їхній мир.У болотистій місцевості коли заходило сонце, що врочисто поринало у вечірні тіні, сотні комарів кружлялися, бувало, навколо мене з переможними кличами: от він! Сюди!.. І, устромивши жало, поступово наливаючись моєю кров’ю, так що круглилося й свешивалось рожеве прозоре черевце, комар завмирав у блаженстві, відчуваючи, як життя переливається у всіх фібрах його істоти… І, прихлопнутый долонею, безпомічно тріпотячи крильцями, з розірваним черевцем, беззвучно валився на землю, навіть не розуміючи, що трапилося.Так здраствує щасливий, незнаючий, немислячий тваринний мир! У ньому тільки радість життя й немає жаху смерті, а тому немає й жахливого бессмыслия, немає порожнечі, мільйони століть гасящих радість у серце людини, що ввергають його в незбагненне томління духу.І, дивлячись на таємниче мерехтіння світил, що зливаються, слухаючи неумолчный Гул лісових голосів над темною гладдю вод, я болісно запитував себе: – Але навіщо ж така нескорима спрага знання, таке невгасиме болісне прагнення все в глиб і в глиб тьми?.. Чому ж ми не задовольнялися ні щасливою сліпотою звіра, ні наївною вірою дикуна, саму тьму смерті вічного світла, що населило милостивими образами, і добра?.. Невже все це помилка, якась глузування диявола, під прекрасним тілом жахливий кістяк, що виявляє, повний що смердять і огидних нутрощів? Невже, точно, людина стане счастливее, коли злетить весь покрив прекрасної таємниці життя й розкриє вся її бездушна й сліпа механіка?..І в цей час погляд мій упав на маленького негра, що нерухомо сидів у трьох кроках від мене, піджавши ноги, і із благоговінням дикуна смотревшего на небачене їм величне небесне явище.Його кругла кучерявенька голівка була піднята нагору, чорне личко серйозно, і при слабкому відблиску зірок ледве мерехтіли його наївні більші очі з білими опуклими білками.Було вже пізно. Бажаючи подивитися, котра година, я вийняв годинники й кишеньковий електричний ліхтарик. Нудьгуючим рухом я нажав кнопку, і слабкий таємничий вогник блакитненьким променем ліг у тьму.Я чув, як шурхнув пісок під здивованим Разу. Маленький негр, выпуча чорні очі, дивився на мене й на таємничий холодний вогник, рівним блакитним променем тихо сковзав по моїх пальцях, одягу й по піску берега.Якась неясна думка змусила мене залишити на місці свій ліхтарик і відійти. Блакитний промінь залишився лежати на піску, висвітлюючи найближчі камышинки й камінчики.Видали я уважно стежив за Разу. Маленький негр нерухомо сидів проти мого ліхтарика і як зачарований дивився на нього.Якби Разу злякався й утік або якби, як багато негрів, прийшов у безглуздий захват, що виражається стрибками й дикими лементами, я, імовірно, преспокійно взяв би свій ліхтар і пішов би зі своїми думами й сумнівами. А

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>